Вже понад 20 років життя Стрийського району на Львівщині висвітлює Ірина Леськів. Вона перейняла посаду головного редактора газети «Громада» від свого батька Степана Леськіва та продовжила сімейну справу. Однак умови повномасштабної війни спричинили нові виклики – довелося змінити фокус тем, але водночас зберегти локальну журналістику у друкованому форматі. Про те, як сьогодні працює «Громада», підготовку матеріалів про захисників та яким бачить майбутнє видання розповіла редакторка Ірина Леськів.
–Пані Ірино, зараз у редакції залишилося всього кілька людей. Як вам вдається розподіляти обов’язки, щоб вчасно випускати газету?
–Не знаю достеменно, як в інших редакціях, але з початком повномасштабного вторгнення через брак грошей і на друк газети, і на зарплату в нашій «Громаді» у штаті залишилася лише я.
З бухгалтеркою у нас укладена угода. Решта журналістів, які безпосередньо допомагають випускати газету, працюють, скажімо так, за власним бажанням. Їм подобається писати, і я вдячна за підтримку. Це Степан Семенюк, Мирон Кончаківський, нещодавно приєдналася Світлана Роскош.

–Пані Ірино, над якими темами чи проєктами ви зараз працюєте найактивніше?
–Основна тема в наших реаліях – це, звісно, війна. Ми публікуємо інформацію про загиблих Героїв. Газета «Громада» співпрацює з Радіо «Миколаїв»: вони створюють радіоефіри з родичами загиблих військових, а ми готуємо на цій основі газетні статті.
Також періодично в газеті виходять спеціальні інформаційні сторінки громад, з якими у нас укладені угоди про співпрацю. У кожному номері Мирон Кончаківський готує спортивну сторінку. Степан Семенюк пише публіцистичні матеріали – у нього багато прихильників. Світлана Роскош пише життєві етюди, нариси. Також подаємо подієві матеріали.
–Як змінилися запити ваших читачів з початком повномасштабного вторгнення? Що їм зараз найважливіше бачити на сторінках газети?
–Не скажу, що запити змінилися. Наші читачі завжди хотіли читати місцеві новини про події і мешканців. Саме тому вони й купують локальне видання.

–«Громада» продовжує жити попри те, що ера друкованих медіа минає. На вашу думку, чому локальна паперова газета досі потрібна людям?
–Це вже не думка. Це вже реалії. Нинішнє покоління здебільшого не хоче багато читати, аналізувати, міркувати. Їм легше сприймати короткі новини на два рядки чи відеосюжети. Кому потрібна паперова газета? Старшому поколінню. Як не дивно, але є ще багато людей, які не користуються соцмережами і навіть мають кнопкові телефони. Наприклад, мої батьки.
–Звідки ви зараз дізнаєтеся про події в районі?
–Зараз кожна громада і кожна установа мають сторінки в соцмережах, тож буквально всі події анонсують. Але, з іншого боку, добрий журналіст завжди має власні джерела інформації.
–Чи є теми, які до війни були популярними в газеті, а зараз взагалі зникли або здаються недоречними?
–Ні, таких тем немає. Але тут важливо сказати, що у нас бувають певні проєкти, які вичерпують себе, і ми їх закриваємо. Наприклад, свого часу ми робили сторінку про кожен населений пункт тоді ще Миколаївського району – про його історію та сьогодення. Це тривало майже два років. Також ми співпрацювали з юристом і вели рубрику «Юридична консультація».
–Яка людська історія за останній час найбільше особисто вас вразила?
–Це не одна історія. Найбільше мене вражають – аж до щему в серці – розповіді рідних про їхніх загиблих батьків, синів, чоловіків – військових. Коли я розшифровую диктофонні записи чи інтерв’ю, то плачу.
У цих героїчних чоловіків, дуже часто ще надто молодих, щоб помирати, були мрії, плани, і попереду мало бути зовсім інше, щасливе життя. Однак вони пішли захищати свою Україну, захищати нас…
–Що допомагає вам не вигоріти й рухатися далі?
–Напевне, мій характер. І, звісно, підтримка. Коли бачиш, що люди готові безкоштовно писати лише для того, щоб газета жила, коли друзі приходять з ідеями і готові допомогти їх втілити, думаєш, що не все так погано.
–За що ви найбільше любите свою роботу, попри всі труднощі?
–За те, що ми вміємо працювати з інформацією, перевіряємо її достовірність. За те, що розуміємо журналістські стандарти і дотримуємося їх.
–Що для вас є найбільшою професійною нагородою зараз?
–Найбільша нагорода для мене – те, що «Громаду» читають. І в друкованому варіанті, і в соцмережах. Читачі – це найбільше багатство для мене як для редакторки.
–Що, на вашу думку, держава має зробити, щоб врятувати такі локальні видання, як «Громада»?
–Багато можливостей уже втрачено. Держава реформувала друковані медіа, але дозволила органам влади створювати й фінансувати телерадіокомпанії, які стали для нас конкурентами.
Не думаю, що держава може щось змінити, якщо наші тиражі впали до мінімуму. Якщо не буде кому читати газету, то й видавати її буде невигідно.
–Якою ви бачите «Громаду» через декілька років?
–Чесно кажучи, не знаю. Сьогодні важко прогнозувати, що буде через рік. Якщо розглядати друковану газету виключно як комерційний проєкт, то її слід закривати як збиткову. Але поки є читачі, ми працюємо. Думаю, з часом «Громада» перейде у віртуальний простір.






Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Анна Климчук, студентка-практикантка Львівського ЦЖС

























Дискусія з цього приводу: