Понад п‘ятнадцять тисяч художніх фотографій. Сотні газетних публікацій. Подорожі: сімдесят дві країни. Десятки фільмів і виставок. За цими цифрами неординарна людина, яка вже кілька десятиліть живе з переконанням: усе, що сьогодні здається звичним, завтра стане безцінною історією. Кілька десятиліть журналіст, фотохудожник і мандрівник Ігор Єрмолаєв з Миколаєва фотографував красу світу, старовинну архітектуру, а тепер також сотні вистав, концертів та інших заходів на підтримку ЗСУ. Він упевнений: мистецтво теж культурний фронт, воно також воює, хоч і не зброєю – але словами, образами та емоціями.
Як виміряти журналістське життя? Кількістю написаних статей, зроблених фотографій, пройдених кілометрів чи відвіданих країн? Ігор Вадимович переконаний: жодні цифри не скажуть про людину більше, ніж пам’ять, яку вона залишає після себе. Тож уже багато десятиліть журналіст, фотохудожник і мандрівник збирає не просто світлини, а історію людей, міст і подій, які з часом стають частиною спільної пам’яті країни.
Знайомтесь: Ігор Єрмолаєв, член Національної спілки журналістів України і Міжнародної федерації журналістів (IFJ), Національної спілки театральних діячів України. У 2014 році він жив на Майдані та робив репортаж для газети «Вечірній Миколаїв» під час Революції Гідності. Успішно провів 14 великих персональних фотовиставок, член Національної спілки фотохудожників України. Зняв понад 30 фільмів про природу, історію, архітектуру України та зарубіжних країн. Сюжети розміщували телеканали «2+2», «Новий», ICTV, НIC-ТВ та інші. Понад два десятиліття публікується у газетах «Вечірній Миколаїв», «Південна правда», «Вісник Прибужжя». Вiн театральний критик та багаторічний фотограф двох миколаївських академічних театрів. Як міжнародний журналіст-мандрівник робив репортажі в 72 (!) країнах. Загальний кілометраж подорожей – понад 8 «екваторів», тобто більше 320 тисяч кілометрів. Про нього створено більше 50 телевізійних сюжетів.
Учасник телепроєктів «Останній герой-2» на УТ-2, «Самозванці» на ICTV та «МастерШеф» на СТБ. Постійний учасник та призер змагань з інтелектуальних ігор «Що? Де? Коли?» серед журналістів Миколаєва. Варто додати, що для достовірності журналістської інформації він жив чернечим життям у буддійських монастирях Таїланду, північної Індії, Непалу та православних монастирях України. Досліджував деякі загадкові місця та явища, у т.ч. феномен «снігової людини». І це ще далеко не повний «бекграунд», а лише частина професійної біографії.
До свого липневого шістдесятиріччя Ігор Єрмолаєв зібрав колекцію авторських журналістських репортажних фотографій з усього світу, яка налічує понад 15000 робіт. Сподівається, що після перемоги можна буде провести виставку 1400 публікацій у газетах та журналах, як власних, так і про нього.
Межа між правдою війни і співчуттям до людей
Світлини наслідків російських обстрілів, людських страждань згодом можуть стати доказами у міжнародних судах. Але, показуючи трагедію, журналіст не має права принижувати людську гідність. На переконання Ігоря Єрмолаєва, між правдою і сенсацією існує невидима межа. Ця внутрішня етика відчувається і в його ставленні до професії загалом.
Журналіст, розмірковуючи про межу між обов’язком показати правду і людським бажанням захистити глядача від жахів війни, зазначає:
– Це тонка і складна грань, яка залежить від поваги до правди і відповідальності перед людською гідністю. Фотограф є свідком історії, який несе відповідальність перед світом, показуючи те, що іноді важко прийняти, але необхідно побачити. Водночас, він має зберігати повагу до тих, чиї біль і трагедію фіксує. Обираючи, що і як показати, головне не підсилити страждання. Особливо це стосується дітей! Треба шукати баланс між жорстокою реальністю і співчуттям, між правдою і гуманністю. Сьогодні особливо важливо документувати військові злочини та наслідки варварських бомбардувань мирних міст. Пізніше ці фотографії можуть бути доказами в міжнародних судах. Важливо, щоб військові та поліція з розумінням ставилися до роботи фотокореспондентів із законними посвідченнями, бо фотографія стала документом.
У трьох словах – особистість фотожурналіста
Коли Ігор Єрмолаєв говорить про себе, то не починає з професійних титулів чи нагород, яких має десятки:
– Зазвичай представляюсь трьома словами: фотохудожник, журналіст та мандрівник. Але якщо говорити ширше, то вважаю себе порядною, надійною, дружелюбною та відповідальною людиною. Я намагаюся приносити користь людям та суспільству. Саме ці якості я ціную і в оточуючих. Пишаюся, що заслужив право бути володарем Почесної відзнаки “Зірка культури міста Миколаєва”. А також “За заслуги перед Миколаївщиною”
У його розповідях немає самозамилування чи бажання справити враження. Навпаки – є спокійна впевненість людини, яка знайшла своє покликання та багато років професійно робить те, що вважає потрібним. І ще певною мірою приємно вражає інтелігентність Ігоря Єрмолаєва, по-своєму архаїчна, як для нашого часу.
Любов до фотографії народилася століттям раніше
Любов до фотографії в родині Єрмолаєвих з’явилася задовго до народження Ігоря. Понад сто років тому за фотоапарат узявся його прадід, один із перших фотомайстрів старого Миколаєва. Його світлини кораблів, що сходили зі стапелів, сьогодні стали музейною цінністю. Унікальні знімки: будівництво та спуск на воду першого у світі підводного мінного загороджувача «Краб».
А першим учителем для нього став дідусь – теж талановитий фотограф. Можливо, десь по генах Ігорю Єрмолаєву передалося твердження, що світлини здатні перемагати час.
– Я народився в Ризі, батько працював на Ризькому судноремонтному підприємстві, мама – продавчинею. Вона була винятково гарною мамою: любила і завжди захищала мене. Думаю, своїми найкращими людськими якостями я завдячую саме їй. По батьківській лінії мені дісталися здібності до образотворчого мистецтва і, як багато хто вважає, неабиякий розум, – розповідає митець. – Після школи, а вчився я чудово, хоча було важко, бо відмінників не всі люблять, вступив до Миколаївського кораблебудівного інституту, який закінчив теж на відмінно. Запропонували залишитись на науковій роботі в лабораторії підводної техніки, тож вступив до аспірантури та працював над дисертацією.
Мріяв бути ковалем, а став журналістом
Коли багато хлопчаків мріяли стати космонавтами, Ігор хотів стати …ковалем. Мав набори для малювання, випалювання, кування та карбування, а також столярні та слюсарні інструменти. Робив витончені вироби зі свинцю та міді. Малював, вирізав, випалював, майстрував моделі вітрильників та старовинних замків, будував телескопи, писав жартівливі та любовну лірику. Його статті друкувалися у студентських виданнях.
Але життя поступово відкинуло все другорядне і залишило те, що стало справою життя: фотографію, відеозйомку та журналістику.
– Як і багатьох людей мого покоління, нас готували до однієї країни та системи, а в результаті ми опинилися у зовсім іншій реальності. Багато хто не міг знайти себе в новому світі. Лікарі торгували на ринках, інженери ставали підприємцями, спортсмени іноді йшли до кримінальних структур. Я теж шукав своє місце. Пошуки привели мене до фотомистецтва, зйомок фільмів та журналістики, – каже Ігор Єрмолаєв, – Наразі прийнято лаяти все «радянське» минуле, особливо дефіцит товарів. Але я пам’ятаю і добре. Тоді не було дефіциту дружби та безкорисливого ставлення людей одне до одного. Пригадую гордість містян, коли на миколаївських заводах спускали на воду чергове судно. Кораблі вражали розмірами та можливостями. На жаль, колишній розмах суднобудування у Миколаєві вже не повернути. Втрачено технічну базу, наступність кадрів, професійні школи. Є i об’єктивні економічні причини. Але місто-герой Миколаїв залишається для мене дуже важливим рідним містом. Через фотографію я намагаюся зберегти його пам’ять.
Професійні фотографії він почав робити не одразу. Довгий час принципово виконував роботи безкоштовно. Якщо вважати професійним кадром те, за що отримав плату, то було весілля знайомих у 1998 році.
–Багато років намагаюся радувати людей, висвітлюючи значні культурні події Миколаєва та області. Часто роблю це безкорисливо. Деякі колеги не вважають фоторепортаж мистецтвом. Я з цим не згоден. Мої міжнародні номінації та нагороди доводять, що документальна фотографія також може бути мистецтвом.
Культура, театр, пам’ять міста і журналістська «непродажність»
–Для мене журналістика – це не лише професія, а й форма служіння суспільству, і йдеться не про пафос, – наголошує Ігор Єрмолаєв. – З 2002 року працюю театральним критиком та фотографом миколаївських академічних театрів. Пишу рецензії, висвітлюю фестивалі, фотографую артистів, підтримую молоді театри та творчі колективи. Чи просто фотографувати під час вистав? Аніскільки. Треба уважно вдивлятися в акторські обличчя, ловити миті найвищого емоційного напруження, намагатися вхопити те, що триває лише кілька секунд. Також фотограф повинен знати ритм вистави, працювати зі світлом і тінню, мати професійне внутрішнє чуття.
Часто здається, що культура фінансується за залишковим принципом, але вона допомагає суспільству зберігати душу. Краса (в мистецтві, слові чи кадрі) – естетична опора, це базовий інструмент підтримки ментального здоров’я у хаосі. Про свої експедиції планетою, я, приміром, написав книгу під робочою назвою “Як побачити півсвіту” – обсягом близько 500 сторінок, як журналіст-міжнародник. Але поки що мої прибутки не дозволяють видати її гідним тиражем. Сподіваюся, колись це вдасться зробити, – не втрачає оптимізму фотомитець.
Ігор Єрмолаєв: «Поспішайте дивитися світ!»
Особливе місце в житті журналіста займають подорожі. Для нього в поїздках 72 країнами світу було важливо зафіксувати світ, який щодня змінюється. Так, зникають історичні квартали, руйнуються пам’ятки, поступово відходять у минуле традиції та культури…
Саме тому він багато років документував українські міста у власному журналістському проєкті «Перлини України». Ігор Єрмолаєв переконаний, що ці фотографії ще можуть стати у пригоді майбутнім поколінням. Власне, майже вся його творчість побудована на бажанні зберегти те, що завтра може зникнути.
–У багатьох країнах був по кілька разів. Навчився мандрувати за неймовірно малі гроші. Найбільше мене вразили архітектура та природа Італії, Туреччини, Португалії, Непалу та Перу, –ділиться фотохудожник. – Багато в чому це пов’язано з хорошими людьми, яких я там зустрічав. Маю феноменальну пам’ять на місця, де колись був. Пам’ятаю всі країни, міста, вулиці та музеї, якщо приїжджаю знову в це місце. Доходить до того, що пояснюю туристам не гірше за місцевого гіда! Для мандрівника це – цінна якість. А тисячі фотографій, які дбайливо зберігаю – мені на допомогу. Колись, під час свого головного досягнення в подорожах – трансконтинентальної експедиції від Атлантичного океану й до Тихого океану, туди і назад двома різними маршрутами – привіз додому 54 фотоплівки, по 36 кадрів кожна! Зрозуміло, що зараз, в епоху цифрового фото – такий об’єм знімають за день, але тоді, 2004 року, це було дуже багато!
Справді, світ змінюється дуже швидко. Зникають старі квартали міст (як, наприклад – у Тбілісі), автентичні культури, мови, цілі народності та племена. Тому на своїх творчих вечорах я люблю говорити: «Поспішайте подивитися світ– він прекрасніший за будь-яку мрію». Якщо не говорити про кохання, то найбільше радості та втіхи, вважаю – людині приносять подорожі! Я також дуже люблю подорожувати Україною. З 1999 по 2022 рік їздив малими містами та селищами 15 областей України в рамках проєкту «Перлини України». Ці фотографії можуть стати основою для майбутньої реставрації історичних та природних об’єктів.
Вже тридцять років Ігор Єрмолаєв є членом географічного товариства Академії наук України. Керівник багатьох журналістських міжнародних експедицій, які висвітлювалися у медіа: подорожі Індією, Гімалаями, Індокитаєм, експедиція «Захід-Схід» по Середній Азії (повністю обійшов озеро Іссик-Куль – із заявкою в «Книгу рекордів Гінеса»), а під час вже згаданої трансконтинентальної експедиції поставлено 2 рекорди – із заявками до «Книги рекордів Гінеса». Протягом 2015-2022 років відбулися великі експедиції всією Європою, Китаєм, по Шрі-Ланці та інших країнах.
Розмірковуючи про те, яка країна, на його думку, виявилася емоційно найближчою до України, а яка – повною протилежністю нашої ментальності, Ігор Єрмолаєв зауважує, що поняття «емоційної близькості» між країнами не є суто науковим, але його можна виміряти через три головні чинники: суспільну ментальність, історико-культурні зв’язки та рівень солідарності й емпатії, особливо загострений подіями останніх років. Польща – близькість через спільний побут та взаємодопомогу. Литва, Латвія та Естонія – через спільний біль і солідарність. Країни Балтії (особливо Литва) демонструють феноменальний рівень емоційного співпереживання Україні під час повномасштабного вторгнення.
– Якщо ж говорити про країну з повною протилежністю української ментальності – я назвав би Німеччину. Вона зараз дуже допомагає Україні – але німецька ментальність найчастіше протиставляється українській через раціональний підхід до життя. Німецька культура тримається на понятті «порядок» та довгостроковому плануванні на роки вперед. Українська душа значно емоційніша, імпульсивніша та схильна покладатися на інтуїцію, натхнення або імпровізацію в останній момент (що, до речі, робить українців надзвичайно адаптивними у кризових ситуаціях, де німецькі інструкції просто перестають працювати), – каже мандрівник.
Прошу назвати три речі, які фотожурналіст обов’язково має взяти в дорогу, крім паспорта й камери. Співрозмовник відповідає з гумором:
–Перша і найголовніша річ називається – людський мозок! Ця річ не важка, має вагу лише півтора кілограма. Ну і гроші, звичайно, та запасні акумулятори.
Про відновлення України і вміння не дивитися, а бачити
Ігор Єрмолаєв вірить у майбутнє Миколаєва, відродження України і переконаний, що після війни країна має відновити не лише будівлі, а й культурну і духовну пам’ять. Фотограф залишає майбутньому можливість побачити минуле.
–Наше місто зможе відновитись, – переконаний журналіст. – Вже не як «монстр суднобудування», потрібно знаходити інші шляхи розвитку. Але важливо, щоб його майбутнє будували чесні професіонали, а не шахраї та авантюристи. Що стосується мене, я продовжуватиму радувати людей своїми публікаціями, фотографіями та відео, поки бачать очі та руки тримають фотоапарат. Прийнято кокетливо говорити, що «моя найкраща фотографія ще попереду». Але до мого віку та досвіду такий кадр – вже має бути! І я маю таку фотокартину: коли на тебе з повагою та визнанням дивиться весь склад одного з найкращих театрів України – Миколаївського драмтеатру. Така довіра багато чого варта. Я пишаюся тим, що є фотографом двох академічних театрів та багатьох народних творчих колективів Миколаєва. Роблю світлини театральних вистав, репетицій вже протягом 24 років. Побачити людину, її емоцію, красу чи трагедію миті, історію міста або драму цілої країни може лише той, хто дивиться через об’єктив – серцем.
Фотожурналіст додає, що зараз, коли в руках майже кожного є смартфон, головне – то «магія ока» фотографа, вміння зафіксувати світло і момент. Ігор Єрмолаєв переконаний: потрібно вміти не просто дивитися, а бачити!
Художні роботи Ігоря Єрмолаєва
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: