Троє досвідчених медійників, які служать у 21-шій окремій механізованій бригаді ЗСУ, Юрій Вербовський, Лариса Коваль та Олександр Бондар створюють цифровий меморіал пам‘яті полеглих побратимів. Напередодні Дня пам‘яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, НСЖУ розповідає про журналістський відеопроєкт «Портрет побратима».
У кадрі – мамині сльози, дитяча усмішка, сумні очі дружини, слова про те, яким він був…
Після людини, яка не повернулася з війни, залишаються не тільки фотографії, нагороди та офіційні рядки біографії. У пам’яті близьких зберігаються улюблені справи, звички, останнє повідомлення. Мамине «синочку» звучить у теперішньому часі… Залишається любов тих, хто знав і чекав.
Про медійний проєкт «Портрет побратима» вони розповідають НСЖУ напередодні 29 серпня – Дня пам‘яті загиблих захисників України. Дата має особливий знак – соняшник. Соняшникові поля стали одним із найболючіших символів Іловайської трагедії 2014 року. А для Юрія Вербовського, Лариси Коваль та Олександра Бондаря соняшник цього року – ще й символ власної роботи. Вони записують відеоісторії про полеглих побратимів з 21-шої бригади, щоб зберегти не лише їхні імена й дати загибелі, а передусім показати, що за кожним іменем залишилася людина – зі своїми мріями, любов’ю, характером і маленькими особливостями, які пам‘ятають найближчі.
Їхні відео тривають 10-15 хвилин, але за ними приховані години розмов, сліз, спогадів і монтажу. Деякі історії вже переглянули десятки тисяч людей на сторінці бригади у фейсбуці.
– Наша команда – троє колишніх журналістів, які сьогодні служать в 21-шій окремій механізованій бригаді. Сьогодні бригада виконує бойові завдання на Сумщині. І хоча перебуваємо в різних підрозділах, багаторічний медійний досвід надихнув на ідею створення проєкту «Портрет побратима». У кожного із нас за плечима свій бекграунд у журналістиці та службі в ЗСУ, і він суттєво різниться. Саме тому ми доповнюємо один одного при плануванні зустрічей з родинами загиблих воїнів та під час зйомок інтерв’ю, – каже капітан Юрій Вербовський, начальник групи цивільно-військового співробітництва секції цивільно-військового співробітництва 21-шої ОМБр, керівник і адміністратор проєкту.
У цивільному житті він заснував та протягом 15 років очолював онлайн-видання в Житомирі.
Молодший лейтенант Лариса Коваль – офіцерка соціального супроводу секції ЦВС 21 ОМБр. У журналістиці з 2000 року, працювала на телеканалах та в онлайн-виданнях Одеси кореспонденткою і редакторкою. З вересня 2024 року жінка стала до лав ЗСУ. Лариса – авторка проєкту, інтерв‘юер. Створює сценарії та вибудовує емоційну основу кожної історії.
До групи входить лейтенант Олександр Бондар – офіцер відділення комунікацій 21-шої ОМБр. Професійний відеооператор і майстер монтажу. З 1999 року працював на одеських телеканалах. До лав Збройних Сил України долучився у лютому 2023 року. Колеги кажуть, має особливе кінематографічне бачення: помічає деталі, які «говорять» і допомагають перетворити відзнятий матеріал на живу історію.
У них створилася своєрідна редакція всередині бригади: Юрій координує та організовує роботу, Лариса працює з героями й текстом, Олександр відповідає за камеру і монтаж. З колишньої цивільної журналістської школи найбільше допомагає у роботі досвід, пояснюють вони.
Важливо бути поруч із людьми, які втратили рідних
– Завдяки журналістському досвіду маємо вміння спілкуватися з різними людьми з різних питань. Наш проєкт – лише маленька частина тієї роботи, яку виконуємо як офіцери цивільно-військового співробітництва. Вже понад рік я займаюся «гарячою лінією» бригади, куди звертаються родичі наших військовослужбовців з найрізноманітнішими питаннями. Наприклад, чи все добре у бійця, який зараз на позиціях. Найбільш приємно сказати, що все добре, передати йому привітання від родини з днем народження або від нього голосове повідомлення, записане побратимами, коли з ним немає зв’язку, – розповідає Юрій Вербовський. – За рік роботи на «гарячій лінії» сформував базу з понад тисячі родин військовослужбовців – діючих, а також тих, хто проходить лікування після поранення. І, на жаль, загиблих чи зниклих безвісти. Є родини, з якими ми пів року і більше спілкувалися раз на тиждень, коли просто повідомляв, що все добре, а потім, боєць був поранений або зник безвісти. І тоді родичам потрібна не лише консультація з приводу оформлення документів, виплат чи пересилання особистих речей, а й психологічна підтримка, емоційна участь.
Згадується один такий випадок – у травні 2025 року (це було задовго до проєкту)зателефонувала мама воїна, який вважався зниклим безвісти, але вона знала, що він загинув. Понад місяць ми з нею спілкувалися, сприяв пошуку інформації, яка допомогла б їй поховати сина. У липні пізно увечері пролунав дзвінок і вона крізь сльози сказала: «Сьогодні мій синочок нарешті повернувся додому. Назавжди… Юра, дякую вам за людяність, за ваше велике серце». Під час розмови відчув, як по моєму обличчю котяться сльози. Мабуть, тоді я вперше усвідомив, наскільки важливо бути поруч із людьми, які втратили рідних, – наголошує Юрій.
Герої матеріалів – побратими, яких уже немає
Медійники прийшли до війська, але фактично знову стали журналістами. Тільки зараз їхні герої – побратими, яких уже немає.
–Ідея зародилася на початку березня 2026 року, коли до ЦВС перевелася служити Лариса Коваль. Те, що вона журналістка, допомогло швидко знайти спільну мову. У нас однакове бачення процесів та відчуття сенсу роботи. Одного разу, коли спілкувався з мамою загиблого воїна, Лариса помітила, як я ретельно записую подробиці родинної історії, яку мама розповідала по телефону.
Перечитавши мої записи, Лариса сказала: «Я хочу записати інтерв’ю про її сина. Я знаю як це зробити». Отримавши схвалення і підтримку з боку командування бригади, вже у травні цього року ми записали перші два інтерв’ю. Зізнаюся, це було неймовірно складно. Ми дуже хвилювалися, адже надто тонка межа і дуже чутлива тема – як для рідних, так і для кожного з нас, – конкретизує Юрій Вербовський.
Але публікація перших інтерв’ю, велика кількість відгуків та переглядів показала, що відеоформат вшанування Героїв потрібний глядачам. Історії допомагають кожному усвідомити, якою ціною виборюється Перемога.
– Найбільш чутливі моменти, що закарбувалися в пам’яті: старенький батько, який плаче над могилою свого сина; немовля, яке народилося вже після загибелі тата; 9-річний брат загиблого бійця, який, тримаючи шеврон нашої бригади в руках, роняє сльози над похованням брата; улюблений пес, який днями не йшов зі свіжої могили свого господаря-Героя; останнє СМС-повідомлення коханій, надіслане всього за кілька годин до загибелі, – ділиться керівник проєкту. – Багато родин після наших візитів, продовжують спілкування. Дехто з них після чергових жорстоких обстрілів Сумщини телефонує, аби дізнатися, чи все з нами гаразд. Люди щиро чекають та запрошують в гості. Для мене це вже не просто служба чи медіапроєкт, а відчуття, що ми стали однією великою родиною, об’єднаною спільною пам‘яттю та безмежною підтримкою. Тому ми плануємо продовжувати наші відеозйомки. І з часом це будуть не лише історії загиблих воїнів, але й поранених бійців нашої бригади.
Машинка від сина до портрета тата-Героя
Журналістика залишилася в кожному з авторів проєкту, хоча змінився простір, у якому вони працююють. У цивільному житті медійники часто шукають історію людини, яка може бути цікава суспільству. А тепер особистість кожного, хто віддав життя у боротьбі, стає історією суспільства. Привертають увагу слова Лариси: «Я хочу записати інтерв’ю…». Тож не можна було не поцікавитися у неї, як відбуваються зустрічі, що їй найбільше запам’ятовується.
– Ми спілкуємося з родинами загиблих воїнів. У когось після похорону минув рік або більше, чи кілька місяців. До цього хтось мав статус «зниклий безвісти», за яким стоять пошуки і сподівання на диво. Чи можна сказати, що ті, хто втратив сина, чоловіка або батька кілька років тому пам’ятає менше, ніж ті, в кого ця рана ще свіжа? Ні, у кожного в душі відчувається велика втрата, ніби порожнеча всередині людини. Вони носять її в собі, живуть з нею щодня. Можливо, з часом з пам’яті зітруться якісь деталі, але любов у серці залишиться назавжди, – говорить Лариса Коваль. – Для мене найемоційніше у наших інтерв’ю – це діти. Найбільше запам’ятався хлопчик Тимофій, йому майже два роки, батько загинув, коли було три місяці. У нього немає спогадів, він знає його лише з розповідей і фото. Для нього піти до тата – це йти разом з мамою на Алею Героїв, де є батьків портрет, він впізнає його здалеку, приносить свої іграшкові машинки. Або п’ятирічна Крістіна, яка каже мамі: «Буду сьогодні раніше лягати спати, щоб тато наснився».
Діти наших воїнів виростуть, вони будуть знати, що їхні батьки – Герої, пишатися ними. І якщо наші фільми допоможуть трішечки більше зрозуміти, дізнатися про те, яким був їхній тато, це для нас найбільша нагорода.
Лариса Коваль зізнається, що хоче, аби відео торкалося людських душ. Щоб глядач не просто заплакав, а відчув біль втрати і запам’ятав його. Щоб побачив не загиблого воїна, а дізнався, яким він був за життя люблячим сином, коханим чоловіком, турботливим батьком, надійним другом. Аби довідався, що він любив, яким був у дитинстві, які мав мрії, що його смішило.
– Життя людини не закінчується в ту мить, коли зупиняється серце, Воно триває в спогадах матері, яка не вміє говорити про сина у минулому часі. У словах дружини: «колись він приходив до мене з квітами, а тепер – я до нього». У фотографіях, речах, нагородах, які бережуть, щоб передати дітям. Наша мета – не просто розповісти, як загинули побратими. Наша мета – розповісти, як вони жили, кого любили і що залишили після себе, – підкреслює авторка проєкту.
Лариса Коваль пояснює, що на етапі обговорення стало зрозумілим: це має бути формат відео, аби повністю передати емоції. Світлин, текстових матеріалів недостатньо, адже голос чи погляд говорять більше, ніж слова. Часом важливо не лише те, що сказано, а й те, як саме сказано, або про що промовчали…
– Зйомки складні не фізично, а емоційно, бо в кадрі люди, які переживають велике горе. Кожен з них веде себе по-різному. Хтось багато плаче, хтось замикається всередині, а хтось, навпаки, хоче багато розповідати, багато згадувати, буквально від самого народження, –додає Олександр Бондар. – Іноді за одне інтерв’ю може бути кілька годин відзнятого матеріалу і найважче починається вже на етапі монтажу, коли треба вмістити всю історію в 10-15 хвилин.
Плачуть душа і очі…
Різні деталі багато значать для рідних і глядачів: один з Героїв –Денис любив малювати сонце; у дім до мами другого Героя впурхнув птах і присів у квітах на підвіконні незадовго до чорної звістки… І треба чути як вона про це розповідає… Плачуть душа і очі…
– Справді, це такий проєкт, де багато сліз. Але колеги помітили, що я ніколи не плачу під час інтерв’ю, і я задумалася: чому так? Чи це професійна корекція, бо за двадцять років у журналістиці бачила багато і звикла до всього? Бачила багато, але не втратила здатності відчувати людський біль і співпереживати тим, кого спіткала втрата, – зауважує Лариса Коваль. – Я плачу, коли слухаю записи, пишу сценарій, дивлюся готовий випуск, згадую емоційні моменти з розмови. Але коли вмикається камера, емоції під контролем. Я не проживаю історію в кадрі, її проживають мої співрозмовники, а я їм у цьому допомагаю.
Автори проєкту говорять, що коли натискається кнопка «опублікувати», історія не відпускає. Можна перейти до наступної роботи. Але людина, з якою говорили, залишається з ними.
– Пам’ятаю імена, деталі, події. Іноді через якийсь час подумки повертаюся до певного інтерв’ю й думаю: можливо, зараз я щось зробила б інакше. Або, навпаки, згадую якийсь момент і розумію, що тоді все вийшло саме так, як мало бути. Це найбільш емоційний проєкт за всю мою журналістську кар’єру. Думаю, що ці історії я пам’ятатиму все життя, – наголошує Лариса Коваль.
Пам’ять триватиме
Відомо, що проєктом зацікавився Пантеон святої Анни на Тернопільщині, де проходить Всеукраїнська проща родин полеглих Захисників і Захисниць. Це означає можливість винести історію за межі сторінок бригади й показати їх людям у просторі молитов.
– Спілкуючись із рідними полеглих воїнів, ми помітили, що вони понад усе бояться, що з часом пам’ять про їхнього Героя просто зітреться. Саме тому ми всі: побратими, рідні, суспільство зобов‘язані об’єднатися і докласти максимум зусиль, щоб історія закарбувала ім’я кожного, хто віддав життя за майбутнє України, – підкреслює Юрій Вербовський. – Місцем єднання і пам’яті став Пантеон святої Анни в селі Лішня на Тернопільщині, де щороку в липні проходить Всеукраїнська проща. Сюди з усіх куточків країни з’їжджаються родини, які об’єднані спільним болем і молитвою.
– Цього року команда проєкту побувала на Прощі, де познайомилася з настоятелем Пантеону, отцем Андрієм. Він висловив зацікавленість у транслюванні інтерв’ю, благословив медійний проєкт. Такий формат підтримки родин, які втратили у війні близьку людину, стане щирим виявом спільної поваги і гідного вшанування пам’яті, –зазначає Юрій Вербовський.
…Війна має свій початок. Має бути й дата її закінчення. Але пам‘ять триватиме. Й одного дня хлопчик, який зараз приносить до татового портрета маленьку машинку, зможе відкрити відео і вже по-дорослому відчути історію свого батька-Героя.
* * *
Національна спілка журналістів України системно співпрацює з пресслужбами бойових бригад — надає технічну допомогу, організовує збори, спільні професійні заходи та допомагає налагоджувати взаємодію між військовими і цивільними журналістами.
Найтісніша співпраця склалася з 24-ю окремою механізованою бригадою імені Короля Данила, яку на сайті НСЖУ називають «підшефною». Спілка допомагала її пресслужбі автомобілями, ремонтом техніки та камерами GoPro. Керівник пресслужби бригади Іван Петричак у 2026 році вступив до НСЖУ. Детальніше про співпрацю з 24-ю ОМБр та про вступ Івана Петричака до НСЖУ.
Окремий напрям — партнерство з 5-ою окремою штурмовою Київською бригадою. НСЖУ надавала технічну підтримку її пресофіцерам, а у 2026 році підписала з бригадою меморандум про співпрацю. Про технічну допомогу пресслужбі та про партнерство з 5-ю штурмовою.
НСЖУ також підтримувала пресслужбу 44-ої ОМБр, зокрема організовувала збір на автомобіль. Матеріал НСЖУ.
Тривала професійна взаємодія є і з пресслужбою 65-ої ОМБр «Великий Луг», зокрема з пресофіцерами Сергієм Скібчиком та Андрієм Андрієнком. Матеріал про роботу пресслужби 65-ї бригади.
Крім того, через ініціативу «Пресофіцери важливі», конференції та зустрічі НСЖУ співпрацює з представниками пресслужб багатьох інших військових частин. Про взаємодію журналістів із пресофіцерами.
Людмила Мазнова
Світлини надані Юрієм Вербовським
