Російські дрони вже атакують і репортерів із розпізнавальним знаком PRESS, наголошує голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. У розмові з журналісткою впливового чеського видання Seznam Zprávy Анною Догналовою він також говорить про десятки журналістів у російських в’язницях і про значення малих медіа в районах безпосередньо біля фронту. Наводимо переклад інтерв’ю.
Із початком повномасштабного вторгнення Україна втратила понад половину медіа — так відкриває розмову для Seznam Zprávy голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. Війна, за його словами, змінила не лише роботу редакцій, а насамперед правила, за якими сьогодні працюють журналісти в Україні.
Репортери гинуть під час роботи, інших затримують на окупованих територіях, а Москва намагається зображати їх ворогами держави. «Росія не звинувачує журналістів у тому, що вони журналісти. Їх намагаються представити екстремістами, терористами чи шпигунами», — каже Томіленко.
Окремо він згадує історію Ірини Левченко. Відома журналістка з окупованого Мелітополя зникла після затримання у 2023 році, і понад два роки її родина не знала, чи вона жива. Лише цьогоріч рідні отримали перше підтвердження, що вона вижила і її утримують у російській в’язниці.
Томіленко описує й менш помітну боротьбу за інформацію в районах безпосередньо біля фронту. Для мешканців місць, де не працює ні інтернет, ні мобільний зв’язок, невеликі місцеві газети стали, за його словами, не лише джерелом новин, а й символом того, що світ про них не забув.
«Це не ті люди, які чекають на росіян. Вони залишаються там, бо це їхній дім», — пояснює Томіленко. Саме тому, за його словами, Росія намагається зловживати довірою, яку мають місцеві медіа в жителів, і створювати їхні фальшиві копії.
– Наскільки війна змінила роботу журналіста в Україні?
– Після початку повномасштабного російського вторгнення зникло понад 50 відсотків українських медіа. Причиною стали економічна криза, окупація частини української території, а також те, що частина журналістів залишила професію. Багато хто евакуювався або став біженцями. Чоловіків-журналістів мобілізували до армії. Тому ми стикаємося з браком людей і з величезною економічною кризою.
– Скільки журналістів загинуло під час війни?
– Станом на сьогодні — 152. З них 21 було вбито під час виконання журналістської роботи.
– Це лише українські журналісти чи також іноземні?
– Серед них є й іноземні журналісти. Троє були з Франції, один — з Литви й один — зі Сполучених Штатів.
Ми також укладаємо список наших колег, які загинули як солдати чи офіцери. Ці випадки ми не змішуємо з журналістами, вбитими під час виконання професійних обов’язків, але вважаємо своїм обов’язком зберігати їхні імена. Ця війна забрала наших колег, і вони вже ніколи не повернуться до редакцій.
– Із цим пов’язано те, що під час війни докорінно змінилася безпека журналістів у полі, на що ви часто звертаєте увагу. У чому полягає ця зміна?
– Наприклад, бронежилети з написом «PRESS» уже не захищають журналістів. У 2022 році ми рекомендували всім українським та іноземним репортерам мати на жилетах і автомобілях виразне маркування «PRESS». Тоді воно їх захищало. Але з 2023 року, а ще виразніше у 2024-му, ми почали помічати, що росіяни, навпаки, цілеспрямовано атакують саме журналістів із таким маркуванням.
– Тобто росіяни свідомо обирають журналістів як ціль?
– Так, за даними української армії, наших експертів і репортерів, які працюють на фронті, це саме так. Загалом ми бачимо, що російські дрони буквально полюють на людей. Вони атакують цивільних, цивільну інфраструктуру, автобуси чи звичайні автомобілі. Для операторів російських дронів це іноді перетворюється майже на якусь віртуальну гру. Їх не цікавить, цивільний перед ними чи ні. Вони просто сприймають людину як ціль.
Першим журналістом, убитим російським дроном, торік став французький репортер і фотограф Антоні Лаллікан.
Після його загибелі я говорив із представником української армії, який відповідав за розслідування цього удару. Він сказав мені, що було абсолютно очевидно: це не військовий — у нього був великий професійний фотоапарат із довгим об’єктивом, а не військове спорядження. Попри це він став ціллю російського дрона і був убитий. Ще один український журналіст під час того ж удару дістав тяжкі поранення.
– То як саме дрони змінили рівень ризику, на який сьогодні наражаються журналісти в Україні?
– Раніше фронтовою зоною вважалася територія за три-п’ять кілометрів від російських позицій. Сьогодні через дрони — це вже до тридцяти кілометрів. Це означає, що навіть журналісти, які працюють за десятки кілометрів від фронту, перебувають під прямою загрозою. Найбільшою загрозою вже є не артилерійські удари, а саме дрони. Тому ми були змушені змінити й безпекові рекомендації, й спорядження журналістів.
Тепер ми рекомендуємо використовувати детектори дронів. Вони, щоправда, дрон не знищать, але здатні вловити сигнал між оператором і дроном. Так журналіст отримує кілька додаткових хвилин, щоб сховатися чи покинути авто. І саме ці кілька хвилин можуть вирішити, чи він виживе.
– Атаки на фронті — це одна частина проблеми. Друга — систематичне переслідування журналістів на окупованих територіях. Скільки ваших колег сьогодні в російських в’язницях?
– Наразі Росія утримує 28 українських журналістів. Однією з історій, яка торкається мене особисто найбільше, є випадок Ірини Левченко. Я знаю її особисто, вона членкиня нашої спілки й відома журналістка. Вона працювала для загальнонаціональних і регіональних медіа, а у 2017 році здобула звання «Журналістка року» в Мелітополі.
Після окупації міста вона там залишилася. Намагалася переконати росіян, що вже не є активною журналісткою, що залишила професію й лишилася тільки заради догляду за старими батьками. Попри це в травні 2023 року її заарештували, і вона зникла.
З 2017 року він є головою Національної спілки журналістів України, яка об’єднує українських журналістів та представляє їхні інтереси.
Він давно присвятив себе захисту свободи медіа, підтримці регіональної журналістики та безпеці журналістів. Після початку російського вторгнення спілка зосередилася, серед іншого, на допомозі редакціям у районах, близьких до лінії фронту, підтримці затриманих журналістів та створенні безпечніших умов для роботи репортерів.
Томіленко звертає увагу на зростання ризиків для журналістів через атаки російських безпілотників, а також на важливість місцевих медіа в районах, де війна обмежує доступ мешканців до інформації.
– Через 25 місяців ми отримали перше підтвердження, що вона жива. Це був лист, який вона надіслала своєму адвокату через російську тюремну систему. Він пройшов цензуру, тож був дуже стислим і нейтральним. Але в ньому Ірина написала, що жива і що її утримують у слідчому ізоляторі в Донецьку. Вона згадала також моє ім’я і попросила, щоб її колега знав про її ситуацію.
– А де вона тепер?
– Нині її перевезли з Донецька до Сімферополя в Криму, а два тижні тому ми отримали інформацію, що її етапували до Ростова-на-Дону.
– Вироку ще немає?
– Ні, але ми побоюємося, що вона може отримати 16 років ув’язнення. Адже ми бачимо, що Росія не звинувачує журналістів у тому, що вони журналісти. Їх намагаються зобразити екстремістами, терористами, шпигунами чи в інший спосіб ворогами держави.
Справою Ірини нині займається російська спецслужба ФСБ. Від її адвоката, якого допомогли знайти сестра й родина, ми отримали чутливу інформацію, що їй можуть висунути звинувачення у шпигунстві на користь української армії. Росіяни нібито знайшли в її телефоні три фотографії Мелітополя після окупації й використовують їх як доказ того, що вона мала бути якимось українським агентом.
Але ми точно знаємо, що Ірина Левченко все своє професійне життя була лише журналісткою. Вона ніколи не працювала ні вчителькою, ні в іншій професії. Тому ми переконані, що єдиною причиною, чому росіяни її затримали, було те, що в Мелітополі вона була відомою незалежною журналісткою.
– Чи можна щось зробити для її звільнення? Чи існує, наприклад, можливість, що вона стане частиною обміну?
– На жаль, наразі для цивільних немає чітких правил обміну. Але я говорив про це з Наріманом Джелялом — українським журналістом із Криму, який відомий також як активіст. Його самого заарештували в Криму й засудили до 17 років ув’язнення. Однак завдяки перемовинам президента Зеленського, Катару й Туреччини два роки тому його обміняли. Торік його призначили послом України в Туреччині.
– Тобто такі випадки все ж бувають.
– Але це винятки. Втім, він сказав мені, що для українських журналістів, яких утримують у російських в’язницях, надзвичайно важлива кожна згадка про їхню справу. Кожна новина чи стаття — це для них жест солідарності й доказ того, що світ про них не забув.
– Ви знаєте, що з ними відбувається в тих в’язницях?
– Росія намагається їх ізолювати й чинити на них тиск. Наприклад, змушує журналістів на окупованих територіях приймати російське громадянство. Якщо вони приймають російський паспорт, за російськими законами їм загрожує менший вирок, тоді як якщо вони залишаються громадянами України, то можуть отримати набагато суворіші покарання.
Саме тому так важливо, щоб люди у в’язницях знали, що вони не самі і що про їхні справи говорять. Це дає їм сили.
Ще одна дуже практична сфера — підтримка родин затриманих журналістів. Як спілка ми намагаємося шукати джерела фінансування, щоб допомагати родинам наших колег. Я радий, що три місяці тому ми знайшли принаймні обмежені кошти й змогли почати надавати фінансову підтримку родинам і дружинам деяких наших колег.
– Ваша робота — це не лише захист журналістів. Ви також намагаєтеся втримати на плаву місцеві медіа в районах, безпосередньо охоплених війною. Наскільки важливі сьогодні ці медіа для людей, які живуть біля фронту?
– Вони надзвичайно важливі. Я, наприклад, місяць тому їздив до Сумської області на лінії фронту, безпосередньо до кордону з Росією. Ми зараз готуємо нове відео про відважних редакторів і видавців фронтових газет. Разом із командою й одним видавцем невеликої місцевої газети ми проїхали з Охтирки — міста приблизно за 50 кілометрів від російського кордону — до сіл, які лежать лише за 12 кілометрів від кордону.
Завдяки детекторам дронів ми дісталися й до місць, куди цей видавець сам боявся їздити, бо туди регулярно атакують російські дрони. Ми змогли задокументувати зруйновану інфраструктуру, але передусім хотіли зафіксувати історії й емоції людей, які там живуть. Ми хотіли показати, наскільки важливими є для них місцеві газети.
Ці люди — не якісь прихильники Росії. Вони не чекають на російську армію. Вони залишаються там, бо це їхній дім — їхні міста й села. І для них місцеві газети — не лише джерело інформації. Це також джерело надії. Вони нагадують їм, що вони не самі.
– Наскільки великою проблемою сьогодні є для мешканців безпосередньо біля фронту доступ до інформації?
– Люди в багатьох районах не мають стабільного інтернет-з’єднання чи мобільного сигналу. Коли ми, наприклад, були в одному селі на Сумщині, російські дрони за тиждень до нашого приїзду знищили інфраструктуру мобільних мереж. У людей була електрика, але не було зв’язку. Вони були фактично відрізані від інформації.
– Питаю про це тому, що нещодавно бачила відео, де президент Зеленський казав щось на кшталт того, що навіть на фронті в України є інтернет і що він є навіть у солдатів, на відміну від Росії. То як це відповідає реальності людей, які там живуть?
– Це правда, що влада намагається розвивати інтернет-з’єднання. Українська армія, наприклад, має Starlink та інші технології. Але це не те саме, що стабільний інтернет для кожного цивільного, який живе в районі біля фронту.
Для звичайних мешканців у цих так званих червоних зонах стабільне з’єднання все ще є великим викликом. Усе залежить від конкретного місця, інфраструктури й ступеня руйнувань.
Тому для звичайних українців, які живуть біля фронту, часто дуже складно не лише отримати інформацію, а й перевірити, чому можна вірити.
– І саме тому друковані газети досі мають таке значення?
– Так. Саме там виявилася сила друкованих газет. Видавець, який зазвичай продавав близько 50 примірників на тиждень, раптом продав 300. Люди їх хотіли, бо були ізольовані й потребували знати, що відбувається.
– Наскільки складно взагалі розповсюджувати такі газети в цих районах?
– Доставка непроста. Національний поштовий оператор часто відмовляється їздити в райони безпосередньо біля фронту. Тому відважні видавці й редактори намагаються доставляти газети самотужки.
Ми як спілка сьогодні підтримуємо понад 30 різних фронтових газет. Це невеликі незалежні проєкти, іноді їх творять п’ятеро людей, іноді лише одна людина. Але саме в цих районах вони мають величезне значення.
Коли у великому місті ви маєте стабільний інтернет, люди читають онлайн-медіа, дивляться телебачення чи YouTube. Але для мешканців таких місць, як Оріхів у Запорізькій області, що лежить лише за кілька кілометрів від російських позицій і де живуть переважно літні люди, місцеві газети часто є єдиним зв’язком із зовнішнім світом.
– Яким чином росіяни маніпулюють місцевими медіа на окупованих територіях?
– Ми бачимо, що Росія намагається не лише поширювати власну пропаганду, а й краде ідентичність місцевих медіа, яким люди давно довіряють. Типовий приклад — Маріуполь. Після облоги міста та його окупації росіяни вже за кілька тижнів почали друкувати в Ростові-на-Дону фальшиву версію місцевої газети «Приазовський робочий».
Це одне з найвідоміших медіа в Маріуполі, бренд, який люди знають ще з радянських часів. Росіяни перебрали його логотип, вигляд і графічне оформлення й створили фальшиву газету, яку насправді не робили жодні місцеві журналісти. Зміст готували російські пропагандисти, а потім розповсюджували його в Маріуполі.
Тож ішлося не просто про звичайну пропаганду. Росія намагалася вкрасти символ довіри, який знали місцеві люди, і використати його для поширення власного наративу. Це подібно до того, якби хтось у Кремлі створив фальшиву версію відомої британської газети — з такою самою назвою, логотипом і виглядом, але без жодного справжнього журналіста з тієї редакції.
– Коли ми говоримо про захист незалежної журналістики — як би ви сьогодні описали стан свободи медіа в Україні?
– Я б сказав, що Україна має сильну традицію захисту свободи медіа й боротьби зі спробами політиків контролювати медіа. Це непросто, але ми маємо дуже активне громадянське суспільство й журналістів, які готові захищати свободу медіа.
Після початку повномасштабного вторгнення ми, звісно, ухвалили певні обмеження, пов’язані з війною, — наприклад, правила військової цензури чи обмеження з міркувань державної безпеки. Але, на нашу думку, ці правила легітимні, бо стосуються, наприклад, інформації про пересування армії, озброєння чи інших чутливих військових даних. Це не політична цензура.
– Утім, відомим є, наприклад, конфлікт між Офісом Президента й незалежним виданням «Українська правда». Критики стверджують, що Офіс намагався обмежувати доступ окремих журналістів до інформації чи тиснути на них. Як ви дивитеся на такі випадки? Чи це, на вашу думку, проблема для свободи медіа в Україні?
– Подібні випадки бувають. Ми бачимо ситуації, коли деякі представники влади чи політики намагаються впливати на роботу журналістів, обмежувати їхній доступ до інформації чи зберігати більший контроль над комунікацією. Але я не думаю, що ми можемо говорити про систематичну цензуру чи про повернення до періоду, який ми знали, наприклад, за президентів Кучми чи Януковича.
«Українська правда» в цьому сенсі — специфічний випадок. Це одне з найсильніших і найшанованіших українських медіа, яке має власну аудиторію, підтримку суспільства й здатність захищати свою незалежність. Воно є символом української журналістики.
А от де я бачу певні слабкі місця, то це, наприклад, політична залежність нашого медійного регулятора чи випадки, коли органи влади намагаються ускладнювати журналістам роботу. Важливо, однак, що на ці випадки реагують і суспільство, і самі медіа, і про них відбувається публічна дискусія.
Гадаю, найбільшим випробуванням для українських медіа стане період після війни, особливо коли відбуватимуться вибори. Тоді й буде видно, як насправді працюють інституції та як держава поважатиме незалежну журналістику в політично чутливий час.
Дискусія з цього приводу: