Відпустка-2026… у Краматорську. Такий вибір для себе зробив відомий фотограф, член НСЖУ Андрій Андрієнко, який проходить службу у відділенні комунікацій 65-ої окремої механізованої бригади «Великий Луг», що веде бої з ворогом на Запоріжжі. Сам родом із Краматорська, свої 15 днів відпочинку Андрій провів не на морі і не в тилу, а в прифронтовому місті Донбасу. Звідти він привіз фоторепортаж і розповідь для НСЖУ про те, яким стало сьогодні його місто.
– Знайомі дивувалися: ти ж із однієї зони бойових дій їдеш у відпустку в іншу. А я відповідав – як я можу не поїхати, якщо є можливість іще хоча б раз пройтися вулицями, якими ходив усе життя? – каже Андрієнко.
Крихка нормальність
Востаннє фотограф був у Краматорську восени 2025-го року. Цього разу різниця впала в очі одразу.
– Приїхав десь о пів на четверту, після великого дощу. І відразу помітив, що людей на вулицях менше. Думав – може, через дощ поховалися. Але вже наступного дня зрозумів, що ні, – згадує він.

За офіційними даними, які наводить фотограф, лише у травні з Краматорська виїхало близько 6,5–7 тисяч людей. Ті, хто залишився, намагаються майже не виходити: хіба що до магазину, на ринок, у справах – і швидше додому. Центр міста, який раніше жив до пізнього вечора, тепер о п’ятій-шостій порожніє.
– Можна запросто почути звук FPV прямо в центрі. Ворожі дрони, на жаль, уже літають по всій площі міста, особливо ближче до околиць, – розповідає Андрієнко.

Місто пронизане новими прикметами війни: протидронові сітки над дорогами, «зуби дракона».

Щоб встановити сітки, довелося демонтувати тролейбусні контактні мережі – тролейбуси з Краматорська вивезли в інші міста. Автобуси ще ходять, але вже під сітками.

Формально місто живе: є світло, є вода – за графіком, із п’ятої до десятої ранку та з п’ятої до десятої вечора. Але ця нормальність хитка.
– Усе це таке мінливе, – каже фотограф. – Бо, з огляду на ситуацію, і світло, і вода можуть зникнути будь-якої миті.
Для порівняння він згадує сусідню Дружківку, де нещодавно зник газ: пошкодження від ударів настільки серйозні, що ремонтувати їх уже неможливо й небезпечно.
Один із днів свого перебування Андрієнко називає найважчим: із пів на дванадцяту ночі до четвертої дня – менш ніж за добу – у різні точки міста, по житлових кварталах і промзоні, прилетіло понад двадцять кабів.
– Для міста таких розмірів, як Краматорськ, це дуже серйозно, – наголошує він.
Небезпека тут не має ні розкладу, ні окресленої території. Якось журналіст зайшов у гості до товариша в центрі міста.
– Пів на шосту вечора – над головою, наростаючи, раптом з’являється цей звук. Ми заскочили в квартиру – і каби лягли, два чи три, прямо на очах, кілометра за півтора. Товариш евакуювався до сина. А наступного дня поряд із його будинком знову влучив каб – загинули троє людей…

«Я свідомо не знімав руйнувань»
Свій репортаж Андрієнко називає радше вуличною, документальною фотографією, ніж воєнною. Знімав на компактну Ricoh – легендарну серед вуличних фотографів камеру завбільшки з долоню, з фіксованим об’єктивом, ширина кадру якого приблизно як у телефона.
Розбитих будинків майже немає – лише один знімок, де автобус проїжджає на тлі пошкодженої ще в 2023 році будівлі.

– Мій друг, іспанський журналіст Дієго Еррера (Diego Herrera), який зараз живе і працює в Краматорську, запитав мене: чому ти не знімаєш розбиті багатоповерхівки? А я хочу показати ту частину міста, де прильотів не було. Просто daily life, щоденне життя: як живе місто, скільки людей на вулицях, який вигляд воно має сьогодні, – пояснює Андрій. – На багатьох знімках – літні люди. Дуже сумно дивитися, бо багатьом із них реально нікуди їхати. Пенсія маленька, самотні – куди їм?


Сам Андрій у ці дні намагався не стільки документувати руйнування, скільки передати відчуття небезпеки, що нависла над містом і не минає ні вдень, ні вночі.
– Це, по суті, історія. Я розумів, що треба знімати більше. Але не завжди вдавалося спіймати потрібне відчуття. Просто зробити кадр – такий-то будинок на такій-то вулиці – нікому не цікаво, – каже фотограф.

У Краматорську Андрієнко зустрів двох людей, чиї історії, на його думку, варті окремої розповіді.
Уже згаданий іспанський стрингер Дієго Еррера, який працює на турецьке новинне агентство, фотографує Донбас від початку війни й знає його, за словами Андрієнка, як свої п’ять пальців. Його шлях – теж своєрідне переселення вслід за фронтом: Бахмут, Костянтинівка, торік Дружківка, тепер Краматорськ.

– Тепер він каже: намагаюся пересуватися містом якомога менше. Поїхав на зйомку – і назад. Досвід уже навчив, – зазначає Андрій Андрієнко.
Другий – 26-річний волонтер Богдан Зуяков, який від початку війни займається евакуацією людей.
– Молодий хлопець ризикує життям. Коли ми зустрілися, вони якраз збиралися їхати забирати людей, – розповідає Андрій. – Якось під час евакуації поряд із Богданом у машині сидів колега і отримав від FPV-дрона смертельне поранення в голову. Богдан вижив… Скільки вони вивезли людей, які сиділи до останнього, вирішуючи, їхати чи ні… А скільки волонтерів уже загинуло…

Разом із Дієго Еррерою Андрієнко з’їздив на місце, де минулої осені загинули колеги-журналісти Альона Губанова (Грамова) і Євген Кармазін, поклали квіти. Згоріле місце на заправці залишилося таким, яким і було.
«Шосте чуття не вимикається»
Для Андрієнка це – репортаж не стороннього спостерігача. Він краматорчанин, 24 роки відпрацював на Новокраматорському машинобудівному заводі, дитиною ходив у басейн Палацу культури і техніки НКМЗ – того самого величного будинку з колонами, який став однією з відомих архітектурних візитівок міста.

– Унікальна будівля: центральна частина і два великих крила. У Радянському Союзі таких було лише дві – одна в нас, у Краматорську, – каже фотограф. – Унікальність полягає в тому, що Палац витриманий в особливому стилі неокласицизму – напрямі, який на момент завершення будівництва вже знаходився під забороною. Капітальний фундамент, закладений 1941 року, пережив фашистську окупацію. Рівно 40 років тому, 1986 року, ДК і Т НКМЗ офіційно внесли до реєстру пам’яток історії та культури.
На одному з кадрів – табличка «Театр. Мала сцена». У місті був свій аматорський театральний колектив – народний театр «Бам-Бук». Його засновник і режисер Микола Iванович Метла був змушений евакуюватися й у травні цього року помер в Австрії за два дні до своєї дати народження – так і не дочекавшись повернення додому.

– Це теж історія міста…
Відчуття цьогорічного травня фотограф порівнює з початком повномасштабної війни – тією самою порожнечею вулиць.
– Але є й різниця: тоді не було дронів, не було сіток і «зубів дракона». І прильоти не були настільки постійними й масовими. У плані відчуття безпеки зараз усе інакше, – зазначає наш співрозмовник.
До лінії фронту від Краматорська – близько 15-ти кілометрів. Андрієнко наводить промовисте порівняння: за день прогулянок містом лічильник у телефоні показав 24 пройдені кілометри – більше, ніж відстань до передової. Канонада тут чутна постійно.
За два тижні фотограф жодного разу не зміг по-справжньому розслабитися.
– Вчишся слухати внутрішні відчуття. Шосте чуття в Краматорську не вимикається – як натягнута струна. Удень і вночі ти прислухаєшся, – розповідає Андрієнко. – Полегшення прийшло вже дорогою назад – коли виїхали за Павлоград, я реально відчув, як відпустило. Зрозумів, що два тижні був у постійній напрузі.
І все ж, попри всі виклики, місто живе.
– Комунальна служба працює, у центрі чисто, квітнуть троянди – як і скрізь. Тільки людей менше, – каже фотограф.
Він не хоче, щоб ця поїздка стала прощанням.
– Не впевнений, що зможу приїхати через півроку, й що ситуація дозволить. Але сподіваюся, що все-таки ще побачу свій Краматорськ. Як у всіх краматорчан – і тих, хто виїхав, і тих, хто залишається, – є надія, що все буде добре.






Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото: Андрій Андрієнко

























Дискусія з цього приводу: