Після десятка операцій та тривалої реабілітації ветеран із Полтави Анатолій Васевич долає марафони та напівмарафони. На фронті завдяки фізичній підготовці він зміг вийти з поля бою із пораненнями.
Про це ветеран розповів Суспільному.
Біг як спосіб вижити і відновитися
Не зважаючи на погоду, Анатолій Васевич щодня виходить на пробіжку. У середньому долає по 12 кілометрів. Суспільному він розповів:
“Це ж мені допомогло і вижити, вийти, коли я був поранений. І коли почалася реабілітація, я теж почав займатися бігом”.
Спортом чоловік займався з дитинства, але з перервами. Перед повномасштабною війною відновив тренування, тому, розповів, був у гарній формі.
Після поранення для ветерана біг став способом відновитися. Найбільша дистанція — близько 42 кілометрів.
“Коли почав займатися бігом після поранення, побачив в інтернеті онлайн-марафони, на один з них я записався на напівмарафон. Категорія «Люди з інвалідністю». Я був дуже здивований, що я посів перше місце. Потім було ще два напівмарафони, я знову їх виграв. Записався на марафон Незламності, він був у жовтні минулого року. Мені вдалося пробігти цей марафон”.
Поранення та лікування
Поранення Анатолій Васевич отримав 14 квітня 2024-го під Новомихайлівкою на Донеччині.
“Під час переміщення між позиціями пам’ятаю червоний спалах і біль в лівому боці. Була поранена рука і нога. Хлопці мене відтягнули в хатинку напівзруйновану, там надали допомогу, наклали турнікет на ногу, руку затампонували. Бо турнікет накласти туди було неможливо, як я потім зрозумів, там було просто знесено пів плеча, дуже пошкоджено лікоть”.
До місця евакуації довелося добиратися близько 5 кілометрів. Більшість шляху чоловік здолав, стрибаючи на одній нозі. Тому, що вибрався, завдячує, зокрема, своїй спортивній підготовці.
“У Дніпрі перша операція, витягли з мене уламки, поклали на серветку поруч зі мною на столі. Я ще так на них дивився, що така добряча гірка залізяччя. В Мукачевському госпіталі вже пробув десь близько двох місяців. Там мені зробили десь сім оперативних втручань. Я спочатку був повністю лежачим, потім прикутим до інвалідного візка”.
Коли Анатолій став на ноги, то вирішив повертатися до заняття бігом. Спочатку долав невеликі відстані, це давалося складно. Згодом призвичаївся і почав повертатися до звичних тренувань.
Про службу і побратимів
Про службу в армії Анатолій Васевич мріяв із дитинства, однак вирішив вступити на історичний факультет в університет. Потім 27 років присвятив роботі в журналістиці — на радіо, в газеті, на телебаченні тощо. А після початку повномасштабної війни полтавець добровольцем пішов до війська.
“Пішов до ТЦК обласного, ходив колами, бачив величезні черги, але розумів, що я не служив в армії, і мені вже в 22-му 50 виповнюється, шансів потрапити у військо дуже мало”.
У цей час Анатолій зателефонував до свого кума, який уже перебував на збірному пункті. Той запросив долучитися.
“Почав освоювати нову професію — пожежний пожежної обслуги. Хоча паралельно ми постійно їздили на блокпости і будували лінію оборони біля Полтави”.
Згодом доброволець був зв’язківцем, а пізніше потрапив в десантно-штурмову бригаду. Коли вже перебував у лікарні після поранення, дізнався про те, що деякі його побратими зникли безвісти, а деякі загинули.
“Вони нормально відстояли на позиції кілька днів, виходили, одного поранило скидом з дрону. Поранило обидві ноги, його поклали на ноші і несли всі гуртом. І інший скид просто загубив всю групу. Один тільки був із побратимів поранений. Дружина мого друга, який був в тій групі, писала тоді мені есемески: «Я знаю, що ти поранений. Ти мені скажи, як Валера обізветься до тебе. Скажи мені, повідом». Я вже знав, що Валери немає, але не знав, як і про це написати”.
Під час лікування Анатолій іще на пів року повертався на службу, доки не пройшов військово-лікарську комісію.
“У мене не було бажання йти зі служби. Я із серпня 24-го року по січень 25-го року ще виконував різні посильні завдання — то почистити зброю, їсти приготувати. Певний час був ще в посадці, охороняв військову техніку і БК. Там доводилося ночувати і в КАМАЗі, однією рукою вилазити на цю автівку, злазити. Це було важко, але звик”.
Згодом чоловіка демобілізували. Іще під час служби, 2023-го, він отримав нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”. Також у війську служить син ветерана — він воїн батальйону “Вовки Да Вінчі”.
Повернення військових у цивільне життя
За словами Анатолія Васевича, йому було складно повертатися до цивільного життя. Зокрема, і тому, що змінилося ставлення до військових та служби.
“Кілька років я був поруч із хлопцями-добровольцями, такими як сам, які йшли самі і не відмовлялися виконувати завдання, не ховалися. Я вже бачив зовсім інше тут (серед цивільних — ред.). Не засуджую цих людей, я все це розумію. Ми всі боялися і боїмося, це нормально для нормальної людини. Але, чесно кажучи, інколи важко сприймається”.
Як розповів ветеран, військові повертаються не такими, як вони були до служби. Тому радить цивільним бути людяними і ставитися з розумінням.
“А військовим порадив би знаходити для себе якесь заняття і намагатися віддаватися цьому. Я знайшов для себе біг. Це для мене і реабілітація, і медитація, і гормони радості. Я не шкодую про свій шлях. Я б повторив би все б так би, як було”.
Катерина Семисал, Лілія Пархоменко, Суспільне Полтава
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
НСЖУ відзначила «військовою» Почесною грамотою №1 журналіста і воїна Анатолія Васевича.
Дискусія з цього приводу: