Живі свідчення журналістів, хто пережив окупацію, полон, знищення редакцій, крадіжку бренду медіа, погрози — і продовжує працювати попри все. На шостому засіданні Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради з питань розслідування злочинів збройних формувань РФ проти медіа, яке відбулося 8 квітня на майданчику НСЖУ, вперше заслухали серію свідчень журналістів, які безпосередньо постраждали від дій окупантів.
— Наше завдання — донести цю реальність до політиків і вітчизняних та зарубіжних правоохоронних органів. І зрештою покарати усіх винних у злочинах проти працівників медіа, — підкреслила голова ТСК Євгенія Кравчук.
Відкриваючи засідання, вона окреслила наступні кроки роботи комісії: виїзне засідання у Дніпрі 1 травня, де продовжать збирати свідчення постраждалих медійників, окреме слухання щодо злочинів проти журналістки Вікторії Рощиної за участі правоохоронців, підготовка резолюції для Парламентської асамблеї ОБСЄ.
Окремо вона повідомила, що комісія вже порушувала перед Кабміном включення підтримки медіа до програми Конференції з відновлення наприкінці червня — і вже є перші позитивні кроки.
«Розстріляна свобода слова — вже не метафора, а протокол»
Голова НСЖУ Сергій Томіленко у вступному слові нагадав: у 2025 році зафіксовано 160 атак і погроз, із них 70 – фізичне знищення майна медіа та майна журналістів. 28 колег досі залишаються в полоні. Майже половина регіональних медіа змушені були закритися з початку повномасштабного вторгнення – через загрозу окупації та економічну кризу.
— Ми чітко документуємо те, що для росіян незалежні медіа, незалежні професійні журналісти – це пряма загроза, — відзначив голова Спілки.
З перших днів вторгнення НСЖУ розпочала збір свідчень під назвою «Розстріляна свобода слова». Те, що тоді здавалося метафорою, чотири роки потому стало протоколом. Росія б’є по всьому медіапросторі — від столичних телеканалів до районних газет. Бо розуміє: незалежна професійна журналістика є прямою загрозою токсичній російській пропаганді.
Сергій Томіленко навів промовисту деталь: НСЖУ рекомендує журналістам, які їдуть на фронт, не використовувати напис PRESS на бронежилетах і захисному спорядженні, бо це фактор, який подразнює і провокує окупантів. Під час нещодавньої зустрічі у Відні з представником ОБСЄ з питань свободи медіа голова Спілки дискутував про цей парадокс: міжнародні конвенції вимагають ідентифікації журналіста, а українські реалії свідчать, що така ідентифікація може коштувати життя…
Сергій Томіленко згадав, як від перших днів повномаштабного вторгнення команда НСЖУ отримувала десятки дзвінків від колег. Ідея допомогти колегам трансформувалась у мережі Центрі журналістської солідарності, як безпечного місця для медійників. Наразі в Україні тикх ЦЖС — шість, прифронтові сфокусовані у Запоріжжі, Харкові, Дніпрі. Буквально вчора Спілка оголосила про посилення роботи в Сумах, аби оперативніше реагувати на запити колег — на жаль, Сумщина все більше набуває рис прифронтового регіону.
Директорка ІМІ Оксана Романюк у своєму виступіпредставила масштаб системного знищення початку повномасштабного вторгнення: постраждало щонайменше 428 редакцій, 72 рази Росія атакувала редакційні приміщення, зафіксовано 37 випадків викрадення медійних брендів, 24 рази під ударом бути телевежі у 12 регіонах.
— Росія свідомо атакує право українського суспільства на власний голос, — підкреслила вона.
ІМІ запропонував чотири категорії злочинів для майбутнього трибуналу: проти журналістів як цивільних осіб; проти медійної інфраструктури; інформаційна окупація; знищення медіасередовища.
— Ми пропонуємо розглядати ці злочини не як набір розрізнених кейсів. Якщо ми їх правильно класифікуємо, ми зможемо довести вину Росії і подати ці кейси на розгляд майбутнього трибуналу, — відзначила Оксана Романюк.
«В умовах війни інформація допомагає людям вижити — тому росіяни намагаються придушити журналістів»
Журналіст із Каховки на Херсонщині Олег Батурін, який сам пережив викрадення російськими окупантами і незаконне утримання, свідчив про переслідування на окупованій Херсонщині.
— Я переконався, що в умовах війни, в умовах окупації інформація дозволяє реально людям вижити. Саме тому, як на мене, це одна із причин, чому росіяни намагалися придушити журналістів, — сказав Олег Батурін. — Я тоді ділився досвідом виїзду з окупації і дуже багато людей досі про це згадують з вдячністю. Вирішив, що публічність є моя зброя, тому навіть в окупації розповідав відкрито, що відбувається. На жаль, не всі колеги можуть так само працювати».
Він навів приклади. Блогера з Нової Каховки росіяни тричі затримували, катували струмом і сказали: «Ми з тобою тут «по-божескі», ти не бачив, що ми з іншими робимо». Іншого медійника, адміністратора телеграм-каналів, розшукали через донос, вдерлися до будинку його батьків, застрелили собаку і били батька. Так тиснули, аби отримати доступ до каналів. Редактора іншої газети побили, вибивши зуби. Двічі викрадали росіяни редакторку з Херсонщини. Її катували струмом, били по голові, душили, погрожували зґвалтувати і назавжди розлучити з матір’ю і дітьми. Жінці вдалося виїхати. І це далеко не всі випадки, які згадав Батурін.
— Якщо говорити про Лівобережну Херсонщину, то лише одиниці журналістів залишилися у професії і продовжують роботу. Ми з колегами є голосом людей, які не можуть від себе цю інформацію розповсюджувати, — констатував Батурін, додавши, що він сам продовжує працювати, попри погрози, які надходили йому ще минулого року.
Кореспондентка ТРК «Україна», а нині SLAWA TV Анжела Максименко (Слободян) поділилася свідченнями, як 4,5 місяці таємно працювала в окупованому Херсоні — виходила в прямі ефіри, знімала потай із відеореєстратора та буквально з-під поли чоловікового пальто. На п’ятий місяць окупації її схопили. Жінка 31 день провела в нелюдських умовах в ІТТ: її допитували з мішком на голові, звинувачували у шпигунстві й тероризмі, відмовляли в ліках, у банальних прогулянках. В камері на трьох було п’ятеро жінок, одна з них померла від інсульту.
— Працювати в окупації не можна, крапка. Жодних прав — ані людських, ані журналістських. Але якби я не працювала, світ не дізнався б, як херсонці виходять на акції протесту, як стоять, як їх катують, — сказала Максименко, яка після звільнення з ІТТ таки змогла виїхати з окупації.
Головний редактор «Обрії Ізюмщини» з Харківської області Костянтин Григоренко описав 160-денну окупацію Ізюма. Згадав, як росіяни зачистили під себе місцеве медіаполе: вони просто зруйнували телевежу — і зникло ТБ і радіо:
— Без води, газу, тепла, електрики, інформаційний вакуум…Та були люди, які знаходили можливість слухати українське радіо. Знаходили в авто, на драбині піднімалися — і слухали «Суспільне».
Для поширення пропаганди росіяни створили власну газету «Изюмский телеграф», намагаючись до цього (на щастя, без успіху) вкрасти бренд «Обріїв Ізюмщини». Костянтин Григоренко, який за день до окупації міста виїхав у безпечне місце, оприлюднював інформацію з захопленого міста через соцмережі медіа. Даними ділилися люди.
«Обрії Ізюмщини» — єдине в районі, яке відновило роботу після деокупації. Григоренко відзначив, що працювати з людьми, які пережили окупацію, вкрай складно: «Вони інфіковані російською пропагандою. Бояться говорити, писати, виступати на камеру. Бояться, що повернуться ті часи і прийдуть освободітєлі».
Зруйновані редакції, вкрадені бренди
Головна редакторка маріупольського сайту 0629.ua Анна Мурликіна розповіла, як на початку березня 2022-ого авіабомба знищила офіс медіа, а викрадену мародерами техніку згодом виявляли на території РФ і Грузії.
Редакція не мала безпекових протоколів — і це Мурликіна назвала головним уроком: «Протоколи на випадок активних бойових дій, окупації мають бути в кожній редакції поруч зі статутом та редакційною політикою».
Відновити роботу вдалося виключно завдяки донорам: «У лютому-березні 2022 року я відчула на собі справжню журналістську солідарність. Ніколи до цього не знала, що це таке. Просто колеги писали, слали гроші, щоб ми могли працювати». Зараз 0629.ua працює з джерелами в окупації через посередників і залишається одним із небагатьох місточків між людьми в Маріуполі та Україною.
Головна редакторка «Приазовського робочого» Олена Калайтан засвідчила один із найцинічніших злочинів: повне захоплення окупантами бренду Маріупольської газети з понад 30-тисячним накладом.
За її інформацією, вже 9 травня 2022 року — за кілька місяців після захоплення Маріуполя — окупанти випустили перший номер під впізнаваним дизайном і в місті без інтернету друкована газета стала ключовим інструментом пропаганди. «Вони вкрали не тільки оболонку медіа — вони вкрали довіру і авторитет, яким скористалися», — наголосила Калайтан. І хоч відповідну заяву до поліції подано, але реального розслідування досі немає.
Редакторка газети «Наше слово» з Волновахи на Донеччині Лідія Тараш поділилася свідченнями, як окупанти намагалися схилити її до роботи над пропагандистським медіа.
За нею прийшли озброєні люди — п’ятеро у військовій формі з автоматами — до будинку її батьків, коли вона з дітьми вже переховувалася в Донецьку. Перед цим колега передала її номер «представниці адміністрації ДНР», яка пропонувала «співпрацю». Каже, їй пощастило: вона виїхала з дітьми через Росію, пройшовши через фільтрацію у Росію, і дивом зберігши статутні документи редакції та печатку — єдине, що встигла забрати.
А газета «Наше слово» досі існує — окупанти видають її на Донеччині, фактично вкравши і бренд, і аудиторію, як і у випадку з «Приазовським робочим».
Кібератаки, листи про «мінування» та системний тиск на медіа — у тилу
Представниця ІМІ Єлєна Щепак повідомила про 143 зафіксованих випадки погроз журналістам з 2022 року. Характер атак змінюється: від фізичних нападів на початку вторгнення 4 роки тому — до масових електронних розсилок із погрозами мінування. З початку 2026 року такі листи отримали понад 250 медіа.
— Тиск Росії на українських медійників є цілеспрямованим і системним. Основна мета — залякування, дестабілізація роботи і психологічний тиск, — підсумувала Щепак.
Причому, за її словами, погрози надходять редакціям і в тилу.
Голова ГО «Дія Україна» Любов Раковиця розповіла, що 18 березня хакери атакували сайт «Новини Донбасу», який з 2003 року є одним із небагатьох джерел альтернативної інформації для мешканців окупованих територій. Зловмисники знищили базу статей за понад 20 років і продовжують блокувати спроби відновлення.
— Росія максимально витісняє українські медіа з окупованих регіонів, бо ми — одні з небагатьох, хто ще може говорити про російські злочини, — сказала Раковиця.
Вона підкреслила, що в ситуації, коли медіа атакують хакери, дуже важлива солідарність і об’єднання з іншими редакціями, щоб мати фінансовий ресурс для захисту від злому.
«Читачі гинуть. Читачі виїжджають» — наслідки війни
Свідчення надали головні редактори друкованих видань із прифронтових територій Харківщини та Сумщини. Василь Мірошник, головний редактор газети «Зоря» (Золочів, Харківська область), розповів, як у перший день вторгнення відправив колектив у евакуацію, виплативши двомісячну зарплату, а сам залишився працювати один — у 15 кілометрах від кордону з РФ. Почав знімати обстріли на телефон і робити прямі ефіри. Це було критично, бо на прикордонних територіях багато людей вірили, що «б’ють нас наші».
— Я ходив вулицями, все горіло, кругом диміло. І я показував, що ні — це б’ють все-таки вони, — згадав Мірошник.
У квітні 2022 року снаряд САУ прошив його робочий кабінет у редакції — крісло, стіни, стелю. Через тиждень — повторний удар:
— Шансу вижити було нуль. Ходити на роботу вже було нікуди — все було побито, — свідчив редактор. Загалом редакцію «Зорі» обстрілювали щонайменше 12 разів.
Попри всі труднощі, Мірошник розповів, як відновив паперовий випуск газети, подякувавши голові НСЖУ Сергію Томіленку, який сам зателефонував і запропонував допомогу. Каже, найбільшу загрозу зараз становлять російські дрони на оптоволокні, які «реально полюють за людьми». А тираж скорочується з найстрашніших причин:
— Читачі гинуть. Читачі виїжджають…
Олексій Пасюга, редактор газети «Ворскла» (Велика Писарівка, Сумська область), чиє видання канадська The Globe and Mail назвала газетою з «найнебезпечнішим маршрутом доставки у світі» розповів, що до повномасштабної війни «Ворскла» була успішним виданням із тиражем 4 тисячі — і виходила двічі на тиждень. Ще з 2016 року редакція створила власну мережу розповсюдження, що згодом стало рятівним у «сірій зоні» на Сумщині: коли зникли мости, електрика та інтернет, газету друкували на принтері як «бойовий листок» і розносили по замінованих дорогах волонтери.
Коли ворог зайшов на територію району, до Пасюги прийшов місцевий колаборант із пропозицією працювати на Росію під тим самим брендом «Ворскла», навіть із частиною матеріалів українською.
— Ми відмовилися колективом, — сказав Пасюга.
Коли у 2024 році за один день на Велику Писарівку впали 62 російські КАБи, зруйнувавши офіс «Ворскли», центр населеного пункту, домівки, редакція релокувалася до Охтирки і продовжує доставляти видання у зону активних бойових дій — люди самі купують газету, бо потребують інформації…
Володимир Садівничий, завкафедри журналістики та філології Сумського державного університету, голова Сумської обласної організації НСЖУ розповів про інший аспект атаки росіян на медіа — знищення потужньої освітньої бази для майбутніх українських журналістів.
— СумДУ був місцем сили для журналістської спільноти — тут записували авторські програми, проводили інтерв’ю, круглі столи, медіазаходи. 13 квітня 2025 року після двох ракетних ударів зруйновано Конгрес-центр університету і два корпуси, в одному з яких працювало онлайн-медіа. А 18 серпня 2025-ого ще один ракетний удар знищив кафедру журналістики: телестудію із трьома знімальними майданчиками, режисерську, монтажну кімнату, радіостудію, чотири комп’ютерні класи… Кафедра перестала існувати як територія, як простір, як локація. Але ми досі місце сили, творчості й освіти, — наголосив Садівничий.
Про закриття медіа внаслідок окупації говорила Валентина Троян з ІМІ. У фокусі її доповіді була Луганщина. Вона нагадала: 8 квітня — річниця оборони Луганського аеропорту.
— Ми мало знаємо, що там було. Тому що не було журналістів. І зараз Луганщина нагадує той аеропорт — немає українських журналістів, немає жодного видання, — сказала вона.
Руйнування місцевого медіаландшафту проходило так: якщо у 2014-му підхід росіян був «м’якший» — співбесіди, умовляння, то вже у 2022-му журналісти тікали одразу — не від обстрілів, а від терору.
Українські газети мусили закритися в перші дні вторгнення. Натомість окупанти запустили їхні клони — і ті, як не прикро говорити, мають попит, бо ні ТБ, ні інтернету на окупованих територіях фактично немає.
Зараз про Луганщину пишуть кілька релокованих онлайн-видань — «Реальна газета», «Фарватер Схід», «Східний варіант» та інші. «Здається, що цього достатньо. Але уявіть, скільки несеться пропаганди. Ми не можемо дати навіть асиметричної відповіді», — констатувала Валентина Троян.
Підсумки: від фіксації злочинів — до захисту медіа
Підбиваючи підсумки ТСК, перший заступник голови комісії Ярослав Юрчишин, зазначив, що комісія щоразу виявляє нові види злочинів, зокрема, кібератаки та погрози в тилових регіонах. Прозвучала також пропозиція створити централізовану програму кіберзахисту для українських медіа спільно з міжнародними партнерами.
Зібрані матеріали стануть основою піврічного звіту, який представлять влітку на сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ в Гаазі. Там також планується проведення заходів спільно з французькою делегацією, щоб трансформувати напрацювання у міжнародну резолюцію. Окремо роботу та попередні висновки комісії мають презентувати на Конференції з відновлення у Гданську 25–26 червня, зокрема в межах панелі про інформаційну безпеку та підтримку медіа.
Важливо, щоб ці вироки стали частиною ширшого процесу міжнародного засудження і притягнення Росії до відповідальності. Бо йдеться не лише про справедливість, а й про те, щоб злочини проти журналістів ніколи не залишалися безкарними.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: