До великої війни Петро Гайдащук працював головним редактором телеканалу, а в лютому 2022 року долучився до бійців 80-ї десантно–штурмової Галицької бригади, щоб захищати Україну. Випускник кафедри журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, головний редактор телеканалу «Чернівці» Петро Гайдащук першого ж дня повномасштабної війни пішов добровольцем на фронт. Два роки тележурналіст служив снайпером у 80-й окремій десантно–штурмовій Галицькій бригаді, визволяв Херсонщину, воював на Миколаївщині, Харківщині, Луганщині та Донеччині… Нині Петро Гайдащук – офіцер відділення комунікацій (позивний «Оператор») 80-ї десантно–штурмової бригади.
Про мотивацію стати на захист України та участь у боях сьогодні говоримо з пресофіцером 80-ї десантно–штурмової Галицької бригади Петром Гайдащуком.
– У лютому 2022 року чимало чернівецьких журналістів добровільно вирушили за захист України. Чим керувався ти, вирушаючи на військову службу у важкий для країни час?
– Що мотивувало? Найперше – обурення. Що у ХХІ столітті, коли живемо у цивілізованому світі, якась країна починає вирішувати, що можна напасти на свого сусіда, загарбати його землі, вбивати населення. Тільки через те, що український народ має бажання на самоідентичність, самоусвідомлення і власний вибір – як жити. Коли на мою Україну сунули російські війська, спокійне життя, буденні клопоти, робота головним редактором телеканалу перестали бути важливими. Маючи певний досвід військової служби, бойову спеціальність і будучи резервістом десантно-штурмової бригади, був готовий стати на захист країни. Взяв усе необхідне й поїхав до Львова. Тоді було розуміння, що треба виграти більше часу для країни і мобілізації всього суспільства. Тепер бачу, що час ще є, але людей стає дедалі менше.
– Чи багато було добровольців? Куди вас відправили після формування?
– Вранці біля входу до частини вишикувався натовп чоловіків, охочих їхати на війну. Багатьом, правда, відмовляли. Інших, за вакантною спеціальністю, розподіляли по групах, садили в автобуси, що вирушали в невідомому напрямку. Бої вже точилася на Півночі, Півдні й Сході, в столиці та на підступах до неї. Здавалося, в Україні безпечного місця вже немає ніде.

Мав базову підготовку й розуміння, що робити на полі бою. Офіцер ще раз переглянув мій військовий квиток і сказав: «Дуже добре, ситуація така, що у вас буде багато роботи». У бригаді зустрів знайомого офіцера, з яким познайомився на зборах резервістів 2019 року. Він запропонував долучитися до групи, котра вирушає на підкріплення вже сьогодні – куди саме, невідомо. Погодився без вагань. Ми всі рвалися в бій, хоча багато хто ще не знав, що це означає – коли навколо свистять кулі, працює артилерія, а люди отримують поранення або гинуть у боях за безіменні посадки, щоб виграти той самий час. Усе це буде потім і триватиме роками. А тоді – просто чергова група добровольців, яка їхала автобусом уночі в бік Півдня.
– З чого почався твій бойовий шлях, Петре? Коли відбулося бойове хрещення?
– Наша група приїхала у Вознесенськ, що у Миколаївській області. Там уже відбувся бій за місто. Командування наказало переночувати в ближньому населеному пункті. А наступного дня долучилися до стабілізаційної роботи в місті. Мене зарахували до роти снайперів. Сформували групу і відправили виконувати завдання, допомагати третій тактичній групі 80-ї бригади в Миколаївській області, пізніше в Херсонській області, далі – північний бік Криворізького району. Війна була мобільною та маневреною. Не було ще сталої лінії фронту, коли ти знаєш, що перед тобою окопаний противник, також окопані свої підрозділи. Були сутички між нашими групами військ і підрозділами військ противника. Власне, перші мої бої відбулися на Півдні у складі штурмових груп, коли прикривали їх для відбиття населених пунктів і ворожих позицій.
– Петре, назви гарячі точки, де тобі довелося воювати?
– У бойовому підрозділі я працював два роки. Як уже згадував, почав шлях у Вознесенську, потім була Херсонська область, далі – Донбас, це село Серебрянка, біля Білогорівки, коли росіяни весною кинули там переправи. Далі – Харківська контрнаступальна операція. Потім Луганська область, пробували прорвати там лінію оборони противника. Після цього були завдання в напрямку Кремінної, Бахмута і його околиць. Займалися тим, що ліквідовували спостерігачів. Ми виявляли і вражали таких спостерігачів, які визирали з балконів та вікон багатоповерхівок. За кілька днів нашої роботи одиниці вцілілих спостерігачів сиділи тихо, наче миші. Це дозволило бригадам ЗСУ успішно виконувати бойові завдання.
– Війни рано чи пізно закінчуються. Чи думав ти, над тим, чим будеш займатися після нашої Перемоги?
– Якщо говорити про перемогу, вихід на кордони 1991 року, навіть, якщо це колись трапиться, війна швидко не закінчиться. Не буде так, що ми виграємо війну й одразу всі повернуться додому. Бо треба буде закріпитися на кордонах, проводити стабілізаційні дії. Нам і надалі потрібно буде зміцнювати наші збройні сили, розвивати оборонно-промисловий комплекс, працювати буде дуже багато над чим. Тому що ця війна показала велику кількість наших проблем, нашої інертності й недопрацювань протягом років незалежності. Звичайно, думав, чи повернуся в журналістику… Зараз остаточно нічого не виріший. Все таки тривалий час цим не займався, а робота у пресслужбі – це не цілком журналістика, це трішки різні речі.
Анатолій Ісак

























Дискусія з цього приводу: