Робота медійника в умовах війни критично відрізняється від буденних редакційних завдань. Перехід до стандартів воєнного часу спричинив безліч викликів. Зокрема як у гонитві за оперативністю зберігати інформаційну тишу. Ці питання обговорили учасники круглого столу «Як говорити про війну: журналістика, відповідальність і межі», що відбувся у Львівському офісі об’єднаного Західноукраїнського центру журналістської солідарності НСЖУ. Журналісти різних галузей дискутували, як розповідати про війну так, щоб не нашкодити ні військовим, ні суспільству, ні фактам.
До розмови приєдналися голова Львівської обласної НСЖУ Ярослав Климович, координаторка Західноукраїнського ЦЖС Наталія Войтович, головний редактор журналу «Універсум» Олег Романчук, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України Петро Косюк, військова журналістка Богданка Ляськівська, речник 24 ОМБр ім. короля Данила Костянтин Мельников та воєнний кореспондент «24 Каналу» Іван Магуряк.
Однією з ключових тем стала відповідальність журналіста в умовах війни. Богданка Ляськівська наголосила, що сьогодні існують чіткі межі того, що можна висвітлювати, а що ні. Наприклад, категорично забороняється публікувати інформацію, що може допомогти ворогу визначити позиції українських військових або геолокацію підрозділів. Йдеться не лише про прямі координати, а й про деталі, які можуть видатися незначними, але в сукупності становлять загрозу.
Водночас журналістика війни вимагає не лише обережності, а й етичності. За словами Богдани, оперативність більше не є головним пріоритетом – на перший план виходить виваженість. Військовий журналіст працює з урахуванням потреб підрозділу, а не лише редакційного завдання. Це означає зміну самої логіки професії: інформація більше не належить винятково журналісту, а стає частиною ширшої системи безпеки.
Окрему увагу учасники приділили проблемі інформаційної гігієни. Масове поширення інформації в соціальних мережах створило нові виклики, зокрема ризики вербування через телеграм-канали та неконтрольоване споживання інформації молоддю. На думку Ярослава Климовича, проблема часто полягає у браку освіти та розуміння наслідків публікації або поширення чутливої інформації. Він навів приклади країн, де перебування в соціальних мережах обмежене для неповнолітніх, наголосивши на важливості ролі батьків у формуванні відповідального ставлення до інформації.
«ІПСО дуже сильно зараз впливає на людей, особливо тих, які не обізнані абсолютно в військовій справі, знаходяться далеко від фронту і взагалі будь-яких подій. Також штучний інтелект сильно на це впливає. Якщо ми закриємо Telegram умовно, то люди знайдуть якийсь інший месенджер. Має бути масове виховання інформаційної гігієни. Адже російська сторона дуже на це гарно працює для того, аби людей зробити проти мобілізації, ТЦК і армії. Треба більше залучати, можливо, військових експертів, які б інтерактивно залучали увагу людей інформації», – додала Богдана Ляськівська.
Про практичні виклики роботи на фронті розповів журналіст Іван Магуряк. За його словами, логістика залишається однією з найбільших проблем. На Донеччині практично не залишилося трас, якими можна безпечно пересуватися, а погодні умови та стан доріг лише ускладнюють ситуацію.
Особливо складною є робота з піхотою – саме там служить багато мобілізованих, які часто опиняються у найбільш небезпечних умовах. Журналістам доводиться працювати безпосередньо з бойовими бійцями та офіцерами, фіксуючи їхній досвід і водночас зберігаючи баланс між правдивістю та безпекою. Навіть підготовка до виїзду на фронт стає дедалі складнішою: кількість необхідного обладнання постійно зростає, що впливає і на мобільність, і на швидкість роботи.
На думку учасників круглого столу, що війна змінила не лише країну, а й саму журналістику. В умовах постійної загрози медійник стає не просто спостерігачем, а відповідальним посередником між фронтом і суспільством. Його завдання не лише інформувати, а й не нашкодити та показати реальність, щоб не стати інструментом ворожих маніпуляцій.
Спікери дискутували й про важливість іномовлення. Ярослав Климович запевнив, що має бути мережа каналів, яка мовить не лише на Україну та Європу, а на цілий світ. Після Революції Гідності Ярослав Климович був у Страсбургу, де помітив, що по телебаченню транслювалися російські канали, українських не було зовсім. Постає питання: чого держава фінансує телемарафон та не думає про іномовлення.
Учасники круглого столу домовилися присвятити наступну зустріч інформаційній війні. Наталія Войтович зазначила, що такі журналістські зустрічі є важливими та актуальними для спільноти.
«Питання безпеки завжди є пріоритетом. Ми маємо чітко усвідомити, що безпека журналіста – це не лише бронежилет і каска. Це перш за все інформаційна відповідальність. Межа між професійним висвітленням подій і прагненням отримати швидкі охоплення в соцмережах розмивається. Тож Центри журналістської солідарності й надалі розвиватимуть мережу тренінгів щодо інформаційної гігієни», – зауважила Наталія Войтович.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Діана Кільян, Вікторія Луцюк , Дарʼя Маркова
Дискусія з цього приводу: