Коротке повідомлення «Ок»: все під контролем. Так військовий журналіст Дмитро Лабуткін заспокоював батьків. Він не любив зайвих слів. Мав принципи, завдяки яким не став би на коліна ні перед ворогом, ані перед неправдою. Працював там, де було небезпечно, давав світові перевірену інформацію з фронту. І став першим військовим журналістом, який загинув, виконуючи професійний обов’язок. Його ім’я сьогодні пов’язане з Днем військового журналіста в Україні.
Станом на 6 лютого 2026 року від початку повномасштабного вторгнення рф на територію України окупанти вбили щонайменше 144 медійника. За верифікованими даними НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів, серед загиблих – 21 медійник і медійниця, які виконували професійні обов’язки; 10 медійників і медійниць – цивільних жертв; 113 представників і представниць медіа, які мобілізувалися для захисту України у лавах Сил оборони України.
З 2018 року відзначається День військового журналіста. Дата пов’язана з іменем Дмитра Лабуткіна, редактора редакції телебачення телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз», капітана ІІІ рангу. 16 лютого 2015 року він загинув неподалік міста Дебальцеве під час виконання завдання. Має державні нагороди.
Цінність правди в умовах інформаційної війни, яку веде пропагандистськими методами росія, надзвичайно висока. Для військових журналістів правда часом дається ціною життя. Вони документують реальність війни і фіксують злочини окупанта. Ведуть стріми під вогнем противника і передають правду світові.
– Наш син став першим військовим журналістом, який загинув, і для нас назавжди залишився героєм, – каже, стримуючи емоції, Віталій Лабуткін, батько Дмитра. – Цей день також як пам’ять про всіх військових медійників, життя яких забрала війна. Він нам не розповідав, де служить. Але випадково побачили його на ТРК «Україна». Діма вів репортаж, а за спиною вдалося прочитати назву населеного пункту – Ольховатка. Я взяв карту автомобільних доріг, й тоді зрозумів: він там, де війна…
Алла Лабуткіна, мама Дмитра, розповіла про дитинство сина. Оскільки тато був військовим, родина часто переїздила, і на кожному новому місці у Дмитра одразу з’являлися друзі, таким він був життєрадісним і товариським.
– Часом падаю у прірву і піднімаюсь заради пам’яті сина, аби допомагати іншим пережити біль втрати, – каже пані Алла. – Головне, аби не забували наших героїв, це дуже важливо.
На запитання про найдорожчу синову річ, що залишилася, пані Алла в ексклюзивному коментарі НСЖУ, розповіла про годинник.
–Дуже дорогим для нас є годинник Діми, який колись носив його тато. Дімі він дуже подобався, син казав: “Як зароблю грошей, то куплю такий же”. А тато згодом вирішив подарував йому свій. Діма не знімав батькового годинника, він постійно був із ним. Але коли пішов на війну – залишив удома, – ділиться пані Алла. – Ми мешкаємо у Кременці, на Тернопільщині. Діма з родиною жив у Криму, а після анексії виїхав з родиною до Одеси. Коли сина не стало, то нам годинник привезла невісточка. Але він не йшов. Не заводиться і все. Відремонтувати не вдається. У музей не віддаю. Бо з синових речей, годинник – найцінніше. І нагороди, які Діма заслужено отримав. Нагороди, дуже цінні!
Що ж до головного принципу, який мав її син, то пані Алла вказала на простий і безкомпромісний: ніколи і ні перед ким не став би на коліна. За жодних обставин. Коли Дмитро певний час вважався безвісти зниклим, родина найбільше боялася, аби він не потрапив у полон. Рідні розуміли, що над ним могли знущатися, намагаючись зламати. Але, каже мама, він був людиною, яка б цього не допустила, ніколи б не погодився на приниження.
Не став би на коліна й у професії: писати неправду чи працювати «під диктовку». Тому коли відбулася анексія Криму, офіцер з дружиною і маленькою донечкою без вагань прийняли рішення: виїжджати, ніяких компромісів із «зеленими» чоловічками. Дмитро чітко фіксував перебування російської армії, і називав військових окупантами.
А ось про те, що Дмитро міг би побажати молодим колегам, які тільки починають свій шлях у військовій журналістиці, пані Алла припустила, що син напевно сказав, аби завжди подавали правдиву і перевірену інформацію.
– Діма не покладався на інші джерела, сам збирав і готував матеріали, ніколи і нічого не передруковував, – каже співрозмовниця. – Він хотів бути в темі, у гущі подій, такою була для нього журналістика.
Син не надто багато розповідав мамі і татові про роботу військового журналіста. Частіше коротко писав у телефоні: «Ок». Все під контролем, аби не переживали.
Батьки Дмитра Лабуткіна були серед гостей у залі Укрінформу на заході, присвяченому Дню військового журналіста. Зібралися люди, для яких слово є не просто професією, а формою служіння Україні. Тема «Військовий журналіст на війні: між фронтом і тилом, між правдою і ризиком» резонувала не лише у назві, звучала у спогадах і роздумах про сьогодення журналістики в умовах війни. У межах події відбулося вшанування хвилиною тиші медійників, життя яких забрала російська агресія.
Олексій Дмитрашківський, полковник, начальник відділу комунікацій Командування ТрО ЗСУ зазначав, що ефективна боротьба може бути, в тому числі, і завдяки достовірній інформації. Військові журналісти формують світову думку про агресію російських окупаційних військ. Виконують величезну комунікаційну роль, займаються документалістикою, протистоять російській пропаганді. Зі зброєю, камерами, мікрофонами захищають державу. Пригадав, як Дмитро Лабуткін брав кредит, аби купити камеру GoPro для роботи, бо тоді комунікаційні підрозділи створювалися з нуля. Коли почалася антитерористична операція (АТО), не було засобів для виконання журналістської роботи, зараз усе змінилося.
Лейтенантка Олена Солонина, офіцерка відділення комунікацій бригади морської піхоти, згадувала, як разом із Дмитром вони були у Криму. Коли почалася анексія, жоден офіцер з їхнього підрозділу не зрадив присягу і не перейшов на бік ворога, хоча й пропонували. Дмитро, ризикуючи, виконував роботу, збирав матеріали, аби засвідчити вторгнення окупантів.
– Людина з великої літери, таким був для мене Дмитро. Він робив багато для України, своєї родини, кожного з нас. Крім того, був небагатослівним, усміхненим і дуже відповідальним, найважливіші завдання виконував сам, збирав факти, бо журналістика для нього це – правда, а не формальність, – наголошує пані Олена. – Коли виникали труднощі не втрачав оптимізму.
У виступі Валерія Короля, старшого наукового співробітника науково-дослідного центру Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка неодноразово звучав вислів про те, що росія веде проти України глокальну геноцидну агресію. Він представив фундаментальну працю з фактами і висновками про поєднання глобальних масштабів впливу (інформаційних, економічних, кібернетичних) із локальним, фізичним знищенням конкретної нації. Це сучасний прояв військової агресії, спрямований на руйнування суверенітету, територіальної цілісності та геноциду народу, коли поєднуються прямі атаки з прихованими інформаційними впливами.
Україна ж протистоїть викликам, у тому числі і завдяки роботі військових журналістів. Вони відбивають атаки не тільки на передовій, але й на інформаційному фронті.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: