Цього тижня у Львівському офісі об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності НСЖУ планується зустріч зі студентами першого курсу факультету журналістики. Саме там їм розкажуть про роботу Центру та про проєкт «Пам’ятати», який зберігає історії загиблих журналістів і водночас формує відчуття відповідальності за пам’ять у майбутніх медійників. Цей проєкт більше, ніж бакалаврська праця – викарбувана словом пам’ять про загиблих героїв-журналістів. На думку координаторки Центру Наталії Войтович, така розмова допоможе першокурсникам побачити професію глибше ‒ не лише як навчання і роботу, а як місію, пов’язану з людськими історіями, гідністю та правдою.
Цього року студентка четвертого курсу факультету журналістики Львівського національного університету та медійниця Анастасія Волошиновська присвятила свій бакалаврський проєкт збереженню пам’яті про загиблих випускників-журналістів. Вона записала серію інтерв’ю з рідними та друзями п’ятьох героїв: Романа Ряжських, Валентина Присіча, Євгена Гулевича, Тараса Матвіїва та Богдана Маркевича. Це внесок у культуру пам’яті, що формує як суспільство, так і самих студентів.
Проєкт «Пам’ятати» показує, наскільки важливо не лише говорити про героїв, а й відчувати їх присутність у нашому професійному середовищі. Для журналістів пам’ять — це не тільки історії з минулого, а й простір солідарності, де кожен знає: його досвід і біль поділяють інші.
Саме така єдність формує середовище, у якому журналісти можуть працювати попри всі виклики війни.
«Я хотіла відкрити їх як людей, а не лише як військових»
–Після курсової я вирішила: досить лише говорити – час діяти. Я хотіла показати цих людей не лише як військових, а як особистостей: якими вони були, що любили, що їх захоплювало. Хотіла створити ефект “малої пам’яті” – тієї, яка є близькою, локальною, що відгукується в серцях. Цей проєкт став для мене віддушиною, можливістю завершити внутрішній гештальт. Я поставила собі за мету розповісти більше про тих, хто зробив так багато для України. Бо ми кажемо “Герої не вмирають”, “Слава героям” – і це правильно. Але хто ці герої? Що ми про них знаємо? Як вони жили? Що їх формувало?” – говорить медійниця.
Реалізувати усі творчі ідеї Анастасії допомогла наукова керівниця проєкту, доцентка кафедри української пресиГалина Яценко.
–Спершу ми разом думали над темою курсової роботи, і Настя обрала напрямок збереження національної пам’яті. Їй ця тема дуже заімпонувала: вона дослідила роботу Українського інституту національної пам’яті, їхні проєкти, і написала хорошу курсову. А вже під час роботи над бакалаврським проєктом з’явилося бажання зробити щось практичне – зберегти частинку пам’яті про наших героїв, які загинули в цій російсько-українській війні, – зауважила Галина Яценко.
На думку Анастасії, найбільша проблема – це «безіменність» героїв. Із завершенням війни може зникнути пам’ять про багатьох. Тож принаймні локально, у межах факультету, громади чи міста – ми зобов’язані пам’ятати.
Робота над проєктом була емоційно й організаційно складною. Контакти рідних не завжди вдавалося знайти одразу.
–Біографічні довідки є, але з контактами родичів і друзів було непросто. Наприклад, щодо Тараса Матвіїва – ми мали гарні зв’язки, але з іншими героями було складніше”, – поділилася труднощами студентка.
Реакції теж були різні: дехто з вдячністю погоджувався, інші – відмовлялися через біль або втому від пережитого. Анастасія зізнається:
–Було важко морально. Спілкуватися з рідними загиблих – це не просто. Їм важко говорити, а мені було важко слухати. Я не маю права казати «все буде добре, бо не знаю цього. Були інтерв’ю, під час яких я плакала. Інколи я звинувачувала себе: мовляв, навіщо я копаюсь у душах людей, які вже намагаються жити далі. Але мене підтримували слова матерів: їм важливо, щоби пам’ятали. Бо це означає, що їхні діти не загинули дарма.
Важливу підтримку Настя отримала від своєї керівниці:
–Були моменти, коли опускалися руки. Але Галина Володимирівна завжди була поруч, підтримувала, направляла. Звісно, хочеться бути дорослою, вміти добре володіти своїми емоціями – але без цієї підтримки я не знаю, чи змогла б завершити проєкт.
Пам’ять – не лише про минуле, а й про майбутнє
Інтерв’ю, які увійшли до проєкту, крім фактів з життя героїв, висвітлюють їх світогляд, шлях до національної свідомості, цінності, якими вони жили.
–У кожному з них є отой національно-свідомий компонент. Він не завжди проголошений прямо, але його видно між рядками – як вони зростали, якою була їхня любов до країни, як сформувалося розуміння обов’язку”, – додаєАнастасія.
Вона переконана – проєкт має бути продовжений, і не лише на рівні факультету.
–Я мрію, аби інтерв’ю були записані про всіх наших героїв. Не завжди родичі матимуть сили чи змогу самостійно зберігати пам’ять. Це те мале, що можемо зробити ми. Бо завдяки їм ми сьогодні живемо, вчимося, мріємо. Я дуже хочу, щоб цей проєкт продовжувався. Це невеликий крок – але до великої справи.
Проєкт відкритий до ширшої аудиторії, і надалі планується його популяризація – як у медійному, так і в академічному середовищі. Переглянути роботу «Пам’ятати» можна на сайті факультету журналістики за посиланням.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Вікторія Склярова, фото з інстаграму студентської ради факультету журналістики ЛНУ: journ_lnu
Дискусія з цього приводу: