Кінець літа й початок осені – час, який дев’ять років тому круто змінив долю відомої запорізької тележурналістки і волонтерки Лариси Малої. В серпні 2016 року вона, на «граничному» віці, маючи дорослих дітей і навіть онуків, пройшла інтенсивний прискорений курс в «учебці», прийняла присягу, і на початку вересня розпочала службу і свій бойовий шлях бійця морської піхоти…
З весни 2014 року відома на Запоріжжі тележурналістка Лариса Мала стала волонтеркою. Спочатку просто збирала і передавала допомогу бійцям в АТО. Потім подзвонили друзі з Києва і попросили: «Там наші хлопці в полях, можеш зібрати допомогу по списку? Ти купи, а гроші ми віддамо!» Лариса взяла кредит і придбала все необхідне. Знайшла людей, які їхали в потрібному напрямку, вони завезли «волонтерку» бійцям в Краматорськ. Потім Лариса з друзями стали їздити в АТО щотижня, і допомагали всім, хто просив.
– Я бачила, як з нуля відроджується наша армія! І вже тоді відчувала, що моє місце там. Від офіцера-психолога 406-ї бригади Катерини дізналася, що формується новий батальйон морської піхоти, і їм дуже потрібен волонтер. Через тиждень я була у морпіхів, а потім ще через тиждень, і ще … Ми припали один одному до душі з першого погляду: я – хлопцям, хлопці – мені. І я спрямувала всі свої зусилля на те. щоб потрапити до морської піхоти. Це було дуже нелегко, довелося навіть звертатися до вищого керівництва. Бо всі мені говорили про «граничний вік», – мала вже під п’ятдесят років. Рвонула в Миколаївську «учебку». Заходжу на КПП, молодий сержант запитує: «Сину речі принесли?» Я відповідаю: «Ні, сама прийшла». Хлопчина від подиву весь обм’як і опустився на стілець… Я показала документи, і сержант разом зі мною обійшов усі інстанції. На останній комісії суворий полковник запитав: «Чому ви вирішили, що армія вас потребує?» Я відповіла чесно: «Скоріше, я в ній маю потребу!» Полковник дав «добро», і мене взяли на контракт, – пригадує Лариса.
З вересня 2016 року вона боронить Україну від окупантів. Разом з побратимами наша колега-воїн виконувала бойові завдання в Широкиному, Павлополі, поблизу Горлівки –нарівні з усіма. Без преференцій на вік і стать.
З теплою посмішкою пригадує Лариса перші місяці своєї військової служби.
–Позиції морпіхів завжди там, де «весело». Обстріли, по суті, не припиняються. Відразу я була «на нерві», але скоро звикла, як всі. Давно вже не можу заснути у повній тиші. Пам’ятаю, як спочатку засмучувалася – чому мені не дають стріляти?! Мій командир «Вулкан» сказав: «Розслабся! Тут кожен робить свою справу – ми забезпечуємо якісний зв’язок!» Зв’язок «стріляє тільки в тому випадку, коли більше нікого не залишилося!»
Один з яскравих спогадів – прийняття присяги морського піхотинця. Цій події передував марш-кидок майже 60 км берегом, уздовж моря, по урвищах, по воді і камінню. На все виділено 16 годин. Це було нелегко, але круто! Навіть комбат Сухаревский визнав, що по піску пересуватися на великі відстані складно.
–Під час марш-кидка я ще раз переконалася, що мої «вулканчики» мене завжди підтримають. І я не могла їх підвести! Ми йшли з 8 ранку до 2 години ночі – всього одна стоянка на годину. Дійшли всі! О другій годині ночі ми дали клятву морського піхотинця, і отримали чорний берет з рук нашого легендарного комбата! У той момент здавалося, що на тебе саме небо опустилося. Це непередаване щастя і гордість, – говорить журналістка-воїн.
Повномасштабне вторгнення ворога підрозділ, у якому несе службу Лариса Мала, зупиняв під Верхньоторецьким. Там наші морпіхи тримали фронт, мужньо відбиваючи атаки оскаженілих рашистів.
За свою сміливість і хоробрість Лариса отримала позивний «Матрос Джейн» від бойового офіцера та Героя України Вадима Сухаревського. Нині захисниця – радіотелефоніст підрозділу морської піхоти.
І, звичайно ж, як і всі журналісти-воїни, Лариса Мала не полишає свою мирну професію. Побратими з повагою і любов’ю називають її прес-матросом, бо завжди, коли потрібно, саме вона допомагає командиру поспілкуватися з пресою. Лариса пише спогади, занотовує цікаві епізоди бойового життя, військових доль своїх побратимів. Після перемоги все це стане гідним внеском в історію нашої війни за Незалежність, за свободу рідної України. Лариса має особливий талант до слова, вміє спілкуватись з людьми, поважає і любить кожного, з ким звела її доля воїна.
–Я пишаюся своїм комбатом, командиром, своїми пацанами, пишаюся тим, що служу в морській піхоті! Це мій світ, я люблю його, і знаю, що це взаємно. Наші українські морські піхотинці реально нереально круті! Вони справжні у вчинках, почуттях, вони дихають по-справжньому! Вони беруть на себе відповідальність за мир в Україні, і, буває, розплачуються за це життям. Можливо, це пишномовні слова. Але на війні це виправдано, тому що тут ти живеш на межі, і відчуваєш на межі! – говорить Лариса.
Попри все пережите на війні, «Матрос Джейн» залишається впевненою в нашій Перемозі. Вірить, що спільними зусиллями українці неодмінно здолають ворога й звільнять нашу землю від окупантів.
–Ми просто мусимо зробити це. Зокрема, й заради тих, хто віддав Україні найдорожче – своє життя! – у цьому свято переконана журналістка-воїн «Матрос Джейн» – Лариса Мала.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15
Валентина Бистрова
