У Києві, у просторі Українського дому, відкрилася фотовиставка «Очі, що чекають», присвячена долям українських родин, чиї близькі зникли безвісти під час війни. Подія відбулася в межах всеукраїнського заходу «Тихі голоси. Коли відсутність кричить», приуроченого до Міжнародного дня зниклих безвісти. Її організувала громадська організація «Жінки роду» спільно з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та Міжнародним комітетом Червоного Хреста. В експозиції представлено 30 історій і 30 фотографій – це не просто мистецькі роботи, а реальні свідчення жінок, які щодня живуть у невідомості, чекаючи звістки про своїх рідних. Погляди на знімках – це очі, що вдивляються у майбутнє, шукають відповіді й водночас випромінюють силу, віру та любов.
–Ця виставка про силу бути, жити й діяти попри невідомість. Про любов, яка не згасає, і людяність, яку не стерли війна й біль, – наголосили організатори.
Перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ під час відкриття підкреслила, що вже два роки журналісти разом із ГО «Жінки роду» привертають увагу суспільства до теми зниклих безвісти та полонених.
–Ми шукали формат, як донести ці історії до світу. І виставка «Очі, що чекають» стала одним із найвлучніших способів розповісти про біль і водночас силу родин, – сказала вона.
За словами Ліни Кущ, сьогодні у російському полоні перебувають 28 українських журналістів. НСЖУ бореться за їхнє повернення і водночас нагадує: тема зниклих безвісти стосується всіх українців, адже за кожною історією стоїть родина, яка чекає.
–Ми не можемо отримати нових фото наших рідних, але можемо передати їхні історії через світлини й розповіді. Це наша спільна відповідальність – вимагати права на правду і права на справедливість, – підкреслила вона.
Співзасновниця «Жінок роду» Марина Богуш наголосила: ця виставка – образ сучасної українки, яка вміє чекати, але не зупиняється.
Жінки, чиї близькі зникли безвісти, створюють простори пам’яті: саджають алеї на честь тих, кого чекають, вишивають рушники-обереги, організовують громадські заходи. Вони стають голосом своїх родин і творять нові сенси для суспільства.
–На цих світлинах – очі, що шукають, але водночас очі, які випромінюють віру та неймовірну стійкість. Це не просто фотографії – це історії жінок, які перетворюють біль на силу», – зазначила Марина Богуш.
Радниця Головнокомандувача ЗСУ Ганна Маляр підкреслила, що війна триває вже 11 років і щодня забирає життя українців:
–Найстрашніше випробування – це невідомість і очікування. Але виставка показує, що навіть у цих умовах можна знаходити силу й віру. Ми мусимо вистояти, бо це наша спільна боротьба.
Голова Рахівської районної ради Закарпатської області Діана Бабинець подякувала об’єднанню «Жінки роду» за те, що вони стали поштовхом створення відповідного об’єднання у Рахівському районі, і щиро побажала, щоб світло надії і сила віри перемогли темряву, яку несе нам ворожа орда, щоб Бог і Україна як жінка, як мати роду принесла нам перемогу.
Журналіст і військовослужбовець підрозділу ТРОмедіа Микола Кобилюк звернувся до родин:
–Дивлячись у ваші очі, я бачу не лише біль, а й незламність, яка може перевернути гори. Ваше очікування – це приклад стійкості для всього народу».
Старший офіцер 114-ї окремої бригади Сил ТрО Олексій Копишинський додав, що зусилля ГО «Жінки роду» мають конкретний результат: вони допомагають кожній сім’ї зберегти надію і віру в повернення своїх захисників.
Особливу роль у виставці відіграють світлини фотожурналіста Олексія Іванченка, який вловив моменти, коли камера фіксує неочевидне – біль, тремтіння, надію, яка відбивається у погляді.
–Люди дивляться на фото, і вони починають пам’ятати. Це створює внутрішнє бажання діяти й допомагати, – пояснив автор.
Ці кадри – не постановка, а щирі емоції тих, хто живе в очікуванні. Вони звертаються до кожного відвідувача, залишають слід у серці й не дозволяють забути.
Фотовиставка «Очі, що чекають» стала місцем зустрічі сотень людей з усієї України: родин, які чекають, співчувають і шукають. ГО «Жінки роду» прагне створювати такі платформи, де кожна жінка може знайти підтримку, поділитися своєю історією й отримати сили для боротьби.
–Ви сьогодні не самі. Ми – велика спільнота, яка підтримує одна одну. І в цьому – сила українців, – сказала Ліна Кущ.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: