Для кореспондентки загальнонаціонального українського телеканалу «1+1» на Запоріжжі Кіри Овес-Шупік зйомки наслідків російських обстрілів стали, на жаль, звичною справою. Та чергова зйомка все ж розділила час на «до» й «після». Зазнавши поранення під час виконання професійного обов’язку, Кіра згодом зрозуміла: тривоги та можливі влучання по рідному місту Запоріжжю відтепер лякають її набагато більше. Однак вона й гадки не має припинити працювати. А страх приборкує завдяки спорту, підтримці близьких людей та власному природному оптимізму.
Якщо не говорити про війну – люди її забуватимуть
«Авіаудари по Запоріжжю. Докладніше розкаже Кіра Овес-Шупік» – так багато стоїть за лаконічною фразою ведучого випуску новин. Часто – вибухи, котрі журналісти, як і решта мешканців, чують на власні вуха. Потім повідомлення в офіційному телеграм-каналі голови ОВА. Контакт із пресслужбою – де й що потрапило під обстріл, очікування відбою тривоги і стрімкий виїзд на місце. Разом з медиками та працівниками ДСНС репортери одними з перших бачать чергову серію людського горя, завданого оскаженілою країною-сусідкою.
З Кірою спілкуємося 21 жовтня 2024 року, коли сталося чергове влучання. Щоправда, не авіабомбою, які останніми тижнями все частіше летять на Запоріжжя, а ракетою. Хоча запоріжці однаково ненавидять кожне вороже залізяччя, що падає на їхні голови.
– Працювати «на прильотах» в принципі неприємно, – розповідає запорізька представниця «1+1». – Багато людей на місці обстрілу відмовляються з нами, репортерами, розмовляти, кажуть нам усілякі не дуже приємні речі. Мені здається, варто ввести в школах, університетах практику, щоб чинні журналісти приходили й розповідали широкому колу про свою роботу, свою місію. Про те, що розмова постраждалої людини з журналістом може пом’якшити стрес, адже коли кілька разів промовляєш про свою проблему, стає легше. Якщо хтось думає, що ми, журналісти, кровожерливі, що нам треба хайпувати, – ні. Не скажу за всіх, але більшість колег саме такі. Звісно, ми теж люди, як і всі, хто живе у цьому місті. Ми теж відчуваємо душевний біль, але наша робота полягає в тому, що ми маємо говорити про те, що відбувається. Адже коли ми не говоритимемо про війну, люди будуть забувати про неї. Це стосується не тільки європейців, а й українців у тих регіонах, де, на щастя, не чутно вибухів.
Поранення і стрес
5 квітня 2024 року війна зачепила саму Кіру безпосередньо. Того дня вона з колегами виїхали знімати наслідки ракетного обстрілу одного з районів Запоріжжя. Після того, як ворог поцілив по місту, минуло приблизно півтори години. Журналісти ішли поміж приватними будинками, щоби розпитати мешканців. І тут сталася повторна атака росіян.
– Складнувато це згадувати, – ділиться переживаннями Кіра, – з часом особливо. Я лише почула свист у повітрі, і як колега кричить: «Лягай!». Там поруч було багато машин – це вже зараз розумію, що не треба було ховатися біля них, але вже сталося як сталося. Далеко не втечеш, коли воно свистить. Я тільки встигла закрити вуха – гепнуло добряче. Ракета прилетіла за кілька десятків метрів від того місця, де ми перебували. І потім, на щастя, організм швидко акумулював усі сили, і ми побігли в бік, де було, як нам здавалося, більше людей. І вже коли я бігла, відчула, як по обличчю тече кров. На щастя, поліцейські, що перебували неподалік, одразу надали першу медичну допомогу. У мене виявилася така добряча подряпина на голові. Пізніше в лікарні мені поголили вилицю, наклали шви. Я трохи походила, ніби така неформалка. Але, вважаю, мені пощастило – моїй колезі Ользі Звонарьовій з «Укрінформу» поталанило менше, бо вона зазнала сильних поранень і надовго потрапила до лікарні.
Загалом того дня російська армія випустила на Запоріжжя п’ять ракет. Загинуло троє людей, 19 осіб поранило. Постраждали житлові будівлі й торговельний заклад. Усе навколо засипало уламками. Дим від влучань було видно здалеку.
Обстріл стався вдень, а вже за кілька годин, о восьмій вечора, Кіра в прямому етері свого телеканалу розповідала про атаку. Наступного дня вона не працювала – «бігала по лікарях», утім, на лікарняному перебувала недовго. Адже фізично почувалася, за її словами, добре. Навіть голова якимось дивом не боліла. Тому за три дні кореспондентка повернулася до повноцінного робочого процесу. Однак пережиті події психологічно травмували її. Ще того вечора 5 квітня відчуття адреналіну, на якому протрималася весь день, різко змінилося бажанням щиро поплакати.
– Спочатку, здавалося, в мені така вирує енергія, що я можу написати ще два сюжети з того прильоту. Але коли я все-все «відпустила» і дозволила собі розслабитися, то сіла й плакала дуже довго, – згадує журналістка. – Добре, що поруч був мій чоловік, який мене заспокоював.
Окрім того, протягом дня Кіра отримала силу-силенну повідомлень і дзвінків від колег, друзів, знайомих – чи не більше, ніж на день народження. Турбота, увага, слова співчуття й підтримки – все це дуже розчулило й надало снаги. Екстрену фінансову допомогу постраждалій колезі надала й НСЖУ.
Якщо до поранення Кіра сприймала повітряну тривогу й повідомлення про те, що на місто «летить», досить врівноважено, як більшість запоріжців на третьому році війни, то тепер їй стає дуже лячно.
– «Воно» мене трохи таки наздогнало, – каже Кіра.
І ще після того обстрілу в Кіри з’явився оберег – біла куртка, в якій вона тоді виїхала на завдання. Куртка заляпалася кров’ю… І ось восени власниця дістала її з шафи, помітила три пропалені цяточки на рукаві з того боку, де її поранило. Але це не перепона, щоб нині не вдягати цю річ. Навпаки.
– Думаю, що це тепер, можливо, моя щаслива куртка, – вважає Кіра. – Я її не викидаю і досі в ній працюю. Нехай вона пережила одне таке нещастячко, але далі буде моїм талісманом.
Лайфхаки: як розслаблятись і не думати про погане
Журналістка інтуїтивно відшукала для себе, як долати чи бодай пом’якшувати тривожний стан у моменти тривог і вибухів.
– Доводиться згадувати всі відомі тобі психологічні практики: дихати за певною системою, розминати руки і так далі, – ділиться вона досвідом. – Таким чином я потроху приходжу до тями, йду працювати, займатися іншими справами. Головне – сподіваюся, що все буде добре. Мій завжди позитивний настрій не дасть зануритися в депресію, і тим більше я не припиню працювати.
Щоб стабілізувати емоційний фон загалом, Кіра вдається до фізнавантажень, відвідуючи кілька разів на тиждень фітнес-тренування. Це дуже допомагає «відключити голову» на годину, адже єдина думка під команди тренера – про те, що в тебе болять м’язи.
А ще Кіра обожнює мультфільми – хоча, на перший погляд, не входить до їхньої цільової авдиторії: журналістці 30 років. Та пригоди Шрека, Панди По чи інших кумедних персонажів дуже поліпшують їй настрій і хоч ненадовго занурюють у казку.
За такої стресової роботи неабияке значення має й постійна підтримка родини, особливо мами Світлани, яка за фахом є фермеркою: тримає корів, кіз, також у господарстві багато собак та кішок. Спілкування з природою, така собі зоотерапія, – справжня знахідка для доньки-репортерки. Ба більше, вона не минає нагоди відвідати кінноспортивний клуб і покататися на конях, адже прогулянки верхи дають заряд бадьорості й оптимізму.
Мама – вкрай віддана глядачка Кіри. Намагається дивитися всі її появи на телеекрані. Зазвичай каже доньці, що вона молодчина… от би тільки зачіску поправити чи футболку іншу вдягти. Журналістка розповідає про це з особливою теплотою й з гумором:
– Мама не дає мені розслабитися – завжди скаже, що те чи інше слід було б зробити краще. Досконалості немає меж. І ось мама намагається, аби я була щоразу кращою й кращою.
Рідний брат Кіри реагує на її професію трохи по-іншому. Коли стався той драматичний приліт, зателефонував спочатку мамі зі словами на кшталт «Нехай звільняється з тієї журналістики, щоб більше я її там не бачив!». Та навіть усвідомлюючи почуття найближчих людей, їхню тривогу за тебе, просто так покинути роботу в медіа неможливо.
«Журналістика головного мозку»
– Стільки знаю випадків, коли колеги намагалися полишити журналістику, абстрагуватися від неї, але марно. Мабуть, існує щось таке, що можна описати як «журналістика головного мозку», – сміється репортерка «1+1». – Коли ти постійно у вирі подій, постійно про когось пишеш, думаєш, шукаєш новини, потім дуже складно цим не займатися. Я не знаю, як можна повністю «відключитися» від роботи навіть у відпустці. Нещодавно на ретриті від Львівського медіафоруму ми з колегами з інших прифронтових регіонів зауважили, що не минає дня, щоб не обговорювати роботу навіть тут.
Загалом Кіра на телебаченні з 2015 року. Перші вісім років професійного життя пропрацювала в телекомпаніях запорізького регіону – Запорізькій обласній телерадіокомпанії (згодом «Суспільне. Запоріжжя»), TV5, «МТМ». Виконувала функції кореспондентки, ведучої. Проте з самої юності мріяла долучитися до команди загальнонаціонального каналу. Бажання здійснилося 2023 року, коли попередній власкор «1+1» пішов захищати Батьківщину. Незважаючи на те, що великий канал – це принципово інший рівень, який вимагає від журналістів набагато більшої та інтенсивнішої роботи, Овес-Шупік переконана, що працювати у «ТСН» їй пощастило. І вже через рік на новій посаді, влітку 2024-го, вона отримала державну нагороду – орден «За заслуги» ІІІ ступеня з нагоди Дня Конституції. Тоді державні нагороди отримали понад українських 30 медійників.
Висока відзнака Кіри пов’язана з її пораненням і тим, що, незважаючи на нього, вона продовжила виконувати професійний обов’язок. Для самої власниці медалі це виявилося дуже приємним і водночас украй неочікуваним.
– Першою моєю реакцією було «Ого!», – згадує вона. – Але чесно скажу: шкода, що за таких обставин. Ми там просто працювали, робили свою роботу. Вважаю, що зараз кожен журналіст, особливо той, хто працює у прифронтових населених пунктах, хто виїздить туди на зйомки, заслуговує на нагороду. Адже без них – без нас – в Україні та світі не знатимуть про ситуацію в Запоріжжі, Гуляйполі, Оріхові.
З ними пресофіцерка ГУ ДСНС Запорізької області Анна Логвиненко
Кіра мріє, щоб якнайшвидше настав час, коли медійників нагороджуватимуть за емоційні, класні сюжети не з воєнного життя, а з мирного. А головне прагнення для себе – дочекатися деокупації загарбаної частини Запорізької області та зробити репортаж зі звільненої території.
– Навіть коли дізналася, що мене беруть на «1+1», найбільше зраділа, можливо, саме тому, що дуже-дуже хочу їхати зі своїм оператором (Андрієм Хуповкою – Ред.) автівкою кудись до Кирилівки на узбережжя Азовського моря і розповідати всій Україні, всьому світові, що нарешті ми звільнені від російської навали, – ділиться найзаповітнішим бажанням Кіра Овес-Шупік.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Дискусія з цього приводу: