Національна спілка журналістів України простягає руку підтримки і висловлює глибокі співчуття відповідальному секретареві Запорізької обласної організації НСЖУ, авторитетній журналістці та громадській діячці Валентині Миколаївні Манжурі з приводу тяжкої й непоправної втрати – смерті її чоловіка Володимира Івановича.
Вони були не просто подружжям. Це була зустріч двох, дарована долею один раз і назавжди, кохання довжиною в життя. Жити одними інтересами, розуміти одне одного з півслова, множити спільні радощі й переживати негоду, дихати любов’ю і ростити в такій любові дітей, передаючи їм свої прагнення, ідеали й даючи можливість відбутися самостійно – про такі родини недаремно кажуть «щасливі». Їхній життєвий корабель мав два міцних, пружно напнутих вітрила, два сильних крила. І тільки одну печаль не захотів розділити Володимир Іванович з коханою – довго приховував хворобу, довго боровся… Але його крило зламалось …
Дорога Валентино Миколаївно! Ніхто не може замінити найріднішої людини, ніякий час не загоїть розкраяного навпіл серця, хіба що трохи стишить пекучий біль… Але ми стаємо з Вами поруч у цій скорботі, аби підтримати, розраяти. Ми – не просто спілка за назвою, ми спільнота, тож поділяємо Ваше горе, сумуємо разом з Вами й будь-якої миті прийдемо на допомогу.
Світла й вічна пам’ять достойній і чудовій людині – Володимиру Івановичу Манжурі!
Від Правління, Секретаріату та Ревізійної комісії Національної спілки журналістів України –
Сергій Томіленко, голова НСЖУ
Передруковуємо пост Валентини Миколаївни Манжури, який вона опублікувала на особистій сторінці у соцмережах:
НЕПОПРАВНА ВТРАТА
Сьогодні вночі пішов у Засвіти мій Коханий ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ МАНЖУРА. Викладач від Бога, Вчений, Філософ, музикант, поет, мрійник. Людина неосяжної любові, честі і порядності. Люблячий чоловік, батько, дідусь.
Завтра, 2 липня, о 12 годині – прощання за адресою: вул. Штурмова, 9, 6 під’їзд. Зупинка транспорту: Правий берег. Похорон на кладовищі Святого Миколая О 13.30.
Діти випередили мене, вже повідомили про втрату найдорожчої людини. Я до останнього подиху була поруч, знала, розуміла – і не вірила. Все здавалося мені, що втримаю його тут, на межі. Стільки щастя і кохання було на нашому боці, вірилося (чи хотілося вірити!), що переможемо… Не стало сил.
Що я можу сказати? Які знайти слова? Ночами, коли безнадія долала мої примарні надії, і ніхто не міг бачити моїх сліз, я думала про слова, якими хоч приблизно можу розказати про важку свою втрату. Бо не я одна така. Може, хтось разом зі мною виплачеться, і комусь стане легше…
ЩЕ РАЗ ПРО КОХАННЯ
В цьому житті ми були створені один для одного. Тільки я зрозуміла це не одразу. Працювала в редакції, писала вірші, мала шанувальників з оволі серйозними намірами. Все це зникло кудись в одну мить, коли в редакцію на заняття місцевої літстудії з’явився Володимир Манжура, диспетчер місцевої РЕС. До армії він закічив індустріальний технікум, але мріяв про філологічну освіту.
Сіро-блакитні очі, інтелігентна постава, іронічний розум, квіти (це в Оріхові, де була одна маленька занедбана оранжерея, а познайомились ми на початку січня 1971 року!), вірші, пісні під гітару… І ніжність, і тепло, і повага…
26 червня того ж таки 1971 року ми побралися. Жодного разу, навіть в найскрутніші хвилини, (а жили ми нелегко, допомагати було нікому, житло винаймали! ) я не пожалкувала, що віддала моєму Володі, руку і серце. Я все життя була Валюшкою, Валюнею, Мурзіком – мій Вовчик, моє дихання і душа. Коли я захворіла і температура стрибала до 40, я нічого не могла їсти, захотілося мені гарячого хліба по 22 копійки (ровесники мене зрозуміють, він таки був дуже смачний, але випікав його хлібозавод на вул. Верхній, а ми винаймали кімнату в будинку, що розташувався в балці під дамбою. в дальному її кутку. А на годиннику – 22.30. Я задрімала, а прокинулася від дивних пахощів того гарячого хліба. За півтори години він вночі пішки збігав на той завод і вмовив контролера дати йому гарячу хлібину прямо з печі… Ось такий він був, мій Манжурка, Манжурочка – у всьому. Він закінчив філологічний факультет вже моїм чоловіком і більше сорока років працював в ЗНУ, там і захистився.
Він радів нашим дітям – мріяв про трьох – і так сталося. У нього і на двох донечок – Зореславу і Дашуньку, і на наймншого сина – Гліба, Глібчика вистачало і часу, і любові, і відданості, він хворів і лікувався разом ними, вчив їх мідрості і любові, чесності, доброті і порядності – це все було в нашій сім’ї звичною атмосферою. При тому він писав дисертацію, працював зі студентами, і жодної крихітки не змінив ставлення до мене і до всієї нашої рідні, до наших друзів. Наші двері завжди були відчинені для всіх – і вдень, і в буквальному сенсі – вночі, якщо людині погано або важко – вона їхала до Манжур.
Ми підтримували один одного у всьому, і кожен з нас знайшов свою улюблену справу і став особистістю. Знайшли себе в цьому житті і наші діти – найкращі, найрідніші усвіті. Ми пишаємося ними.
МИ прошли разом 50 щасливих років життя. 51 став випробуванням хворобою. Він встиг його перейти, перш, ніж пішов від мене. Моя душа з ним, ми дихали разом, вдвох, і тепер мені так не вистачає повітря. Ми дивилися на цей прекрасний світ вдвох, а тепер він став сірим, хоча сонце старається з усієї сили, і мереживо зеленого листя шелестить під вітром біля нашого балкону, як ще так недавно, коли ми були разом. І я все краю своє серце, точніше те, що воно собою зараз являє – один пронизлий біль, все мучуся питанням: ми йшли весь час поруч, ми відчували один одного на півсвідомості. Де, коли я не відчула,що паралельно з нашою спільною дорогою з’явилася раптом тоненька стежечка в зеленому спориші, і ти ступив на неї, ми йшли в одному напрямку, але вона поступово віддалялася. Я ще відчувала твоє тепло, чула твій такий рідний і звичний голос. Тільки злегка потягнуло холодом. І твій силует став нечітким. Я кинулася догнати, повернути, але ти вже зробив перший крок по шляху у Засвіти, а звідти ще нікому не вдалося повернутися. І навіть Кохання тут безсиле. Хвороба вже жила в тобі, і ти залиша мене одні на нашій щасливій дорозі. Як я прогледіла, як не відчула, як не змогла втримати? Все життя шукати мені відповіді на ці питання – і так і не знайти. Бо це Життя, де рано чи пізно йдуть у Вічність найдорожчі тобі людини. – “Не плач, Валюню, – чую я твій голос., який втішав мене в хвилину розпачу. Я не плачу. Я просто дихаю, ходжу, розмовляю – тепер я розумію, що таке роботи. Ти підеш у Вічність завтра. І прийдуть рідні і друзі, будуть говорити про тебе найкращі слова і втішати мене. А я слухатиму, говоритиму сім: дякую, говоритиму, що тримаюся. Тільки ти скажи мені, КОХАНИЙ. як мені далі жити? Нехай теплими і світлими будуть хмаринки, де ти знайшеш сві вчний дім! Нехай буде там просторо і твоїм думкам, і твоїм знахідкам, і твоїм надіям. Коли виплачуться всі сльози, я почую їх, бо ми з тобою не просто дві половинки, ми – одне ціле. Благослови мене на життя, Коханий! Бо, не дивлячись на величезну болючу втрату, маю те, що не вмирає, – пам’ять про тебе, про нас – нескінченну, щасливу, життєдайну пам’ять.
Здалося раптом, хтось тихенько дихає поруч. Це ти, моя рідна душа? Я відчуваю тебе, ти тут… Дякую за все!
