Івано-Франківський Центр журналістської солідарності продовжує підтримувати студентів-журналістів, які переїхали з небезпечних регіонів.
У рамках діяльності Центрів журналістської солідарності у Івано-Франківську було започатковано рубрику «Юність, обпалена війною», в рамках якої студенти-переселенці розповідають свої історії, пов’язані із війною. Сьогодні в цій рубриці своїми спогадами про рідне селище й переїзд на Прикарпаття ділиться Катерина Приварова із Луганської області, яка тепер навчається в івано-франківському ліцеї № 3, є слухачкою Школи журналістики. Наразі вимушено проживає у Франківську через повномасштабне вторгнення росії на терени України.
Таке забути неможливо!
Згадую: за тиждень до повномасштабного вторгнення мене часто охоплювала паніка, бо, живучи на кордоні, бачила дивні сутички, ще й читала різні новини підряд.
Той страшний день розпочався з прочитання книги «Магія ранку», яка завжди спонукала прокидатися до сходу сонця. Нічого не підозрюючи, пішла на кухню. Через вікно побачила військову техніку. Біжу в кімнату до мами, а вона зі слізьми на очах промовляє: «Почалася війна». В голові швидко промайнули всі моменти мого життя, які, на жаль, не цінувала.
До 10 години 24 лютого – наче в тумані. Складання важливих речей, дзвінки близьким, біганина по хаті зупинилися після страшенного гулу. Було зрозуміло –танки на підході. Їх було так багато, що неможливо нарахувати. Мама пішла за необхідним до магазину, а ми з сестрою почали швидко збиратися. Більше нічого не пам’ятаю, окрім того, що через годин п’ять почали шпурляти міни. .Лежачи на підлозі, була в шоці настільки, це серйозно та страшно. Переполох.
Пройшло десь зо три тижні, як у наше селище заїхала «нова влада». До речі, вони не могли зрозуміти, чому наші люди так добре жили, порівняно з ними. Нажите українське добро нелюди забирали, людей допитували, лазили по домівках. І це ще не найгірше, що вони робили. Лячно – легко сказано. Дійшло до того, що ховала свій щоденник. У ньому я описувала події за останні два роки. Довелося його закопати, разом з прапором, бо якби знайшли – наслідки зрозумілі.
Будення розпочиналося від ревіння літаків. Спати нереально. Обладнання Окупанти те й робили, що везли й везли військову техніку. Завжди чутно, як руйнують рідні містечка. Біль неможливо передати. В поєднанні з купою їхніх вояк, які всюди. І, не дай Боже, ти з ними заговориш українською чи щось не то скажеш! Жахіття! Ходиш й оглядаєшся, щоб ніхто нічого не почув. А ще російська пропаганда там величезна.
В окупації прожила до середини літа й вирішила самостійно їхати до родичів. Сприйняти то всім далося не легко. Батьки тоді не могли поїхати: не було змоги, та й не випускали. Я усвідомлювала, що житиму сама, але, попри все, найбільше бажання – треба довчитися. Дякую моїй сім’ї, що, не зважаючи на страх і ризики, повірили в мене та дозволили здійснити вчинок, який колосально змінив життя.
25 липня. День переїзду. Пам’ятаю, як тато намагався помістити одяг у валізу, а точніше – все. Прощання було тяжким, але, не звачаючи на це, рішення не змінила. Дорога небезпечна, їхали довго через купу блокпостів цих псевдо республік. Що тільки не відбувалося за цей період: і постріли, і погрожування! Та нарешті дійшла до переходу в Печенігах. 35 хвилин чотири кілометри пішки йшла під прицілом. І ось – Земля обітована! Цей довгожданий коханий стяг! На нього дивитися без плачу немислимо. Брудна, заплакана від щастя – я це зробила! Надалі волонтери відвезли нас до Харкова, де мене забрав хороший знайомий і посадив на потяг. На диво, на Слобожанщині прильотів жодних. Але сіла в купе і почалося. Їхала страшенно змучена та радісна.
Через 20 годин зустрічав сонячний Івано-Франківськ з родичами, яких бачила вперше. Тільки в той момент до мене дійшло, скільки всього в свої 16-ть пережила та пройшла. Так і почався новий свідомий розділ власної книги.
Кожен світанок починався із переживань за близьких та їхню безпеку. Хоч запевняли що все добре, однак я правду знала, розуміла. З цими думками ходила по Франику й думала: «А хто знав, що так станеться?». Через місяць влаштувалася та почала працювати над собою, жити й будувати майбутнє далі.
Зараз легше, але не легше за батьківщину. Там просто виживають і закривають на багато що очі. Людей крадуть, заборона вільнодумства, ракети літають… Тільки мала частина дійсності… Хочеться думати, що це сон, але то не так.
Я вірю, що це мине і все повернеться на свої місця, але буття не буде таким як раніше. Бо скільки людей перейшли на той бік! І як жити з ними, невідомо . Зрозуміла єдине: туди більше не повернуся, хіба що тільки в гості на мою вільну Луганщину. Але робитиму багато для її відновлення та розвитку. Бо маємо всі за то братися.
Все буде Україна, по іншому – ніяк! Нашу націю не перемогти! Слава Україні!
Катерина Приварова
