Це фільм про мужність вогнеборців – чи задокументована історія кохання? Перша частина — зйомки у фронтовому місті Бахмуті, друга — далеко в тилу. Розповідь автора про те, як народжувався документальний фільм «Виклик у Бахмут», слухав і записував журналіст видання «Карачун» зі Слов’янська.
Журналістка Світлана Усенко нині працює на телеканалі «Рада». Веде авторські ефіри, готує репортажі для телемарафону «Єдині новини». В її творчому доробку є чимало цікавих сюжетів. Будучи телевізійною журналісткою, Світлана віддає перевагу документальним фільмам.
Ми познайомилися з нею на важливому для українських медівників заході «Редколегія. Саміт». Зацікавила її розповідь про роботу над створенням документального фільму «Виклик у Бахмут», де одним з головних героїв був у недавньому минулому житель Слов’янська, полковник служби цивільного захисту Дмитро Нікулеско.
— Я їхала у Бахмут за героїчними історіями про рятувальників ДСНС. Але окрім них знайшла надихаючу історію про кохання. Те кохання, яке дає сили вижити навіть у пеклі, — розповідає Світлана.
Вона переконана: треба фіксувати для історії найбільш важливі (знакові) події сьогодення. Найкращий жанр для цього — документальний фільм. Одна з попередніх солідних робіт Світлани Усенко — драматичний серіал «Виклик», над яким вона працювала як продюсер. Головні його герої — рятівники ДСНС. Прем’єра фільму відбулася на телеканалі «Україна». Правда, було це ще до повномасштабного вторгнення росіян в Україну.
Наступна ґрунтовна авторська робота Світлани Усенко теж задумувалася, як документальний фільм про рятівників підрозділу ДСНС, які несуть службу у фронтовому Бахмуті.
Він таким і вийшов: фільм про мужність донеччан, які рятують і захищають мирних жителів міста Бахмут.
Але фільм не тільки про це. У ньому — живі люди, а не вигадані персонажі. Які інколи (буває й таке) теж можуть сумніватися, боятися за життя — своє і близьких. І навіть плакати. Але все одно виконувати свій професійний обов’язок — допомагати людям.
Мужні й сильні теж плачуть
… Був кінець січня 2023 року. «Місто-фортеця» Бахмут вело важкі бої з окупантами. Ворог нещадно обстрілював Бахмут, але попри смертельну небезпеку, на той час у ньому залишалися ще чимало жителів міста. Заради них і залишався у Бахмуті місцевий підрозділ ДСНС, який очолював Дмитро Нікулеско.
Знімальна група Світлани Усенко зустрілася з Дмитром та його заступником Артуром Спициним на перехресті, що вело до міста Часів Яр (траса Т-0504 Костянтинівка — Бахмут). Їхати далі на Бахмут на цивільному авто було небезпечно, адже на той час траса вже прострілювалася ворожим вогнем. Броньований бус місцевого підрозділу ДСНС давав більше шансів вижити. На ньому телевізійники і поїхали до Часів Яру, аби забрати продукти та воду для жителів Бахмута.
Регулярна доставка цієї гуманітарної допомоги — ще одна задача для рятівників. До Бахмута — воду і продукти, звіди — вивозити тих, кого вдалося умовити виїхати з пекла.
Проте, готових евакуюватися було не так багато, як того вимагала воєнна ситуація. За оцінками Дмитра Нікулеска, станом на кінець січня 2023 року у Бахмуті залишалися близько дев’яти тисяч жителів. Серед них було і понад триста дітей. І це при тому, що Бахмут жив під постійними обстрілами, що у місті не було ні води, ні електрики, давно позакривалися усі магазини, їжу люди готували на буржуйках, які встановлювали у підвалах будинків.
Цей факт дуже вразив зйомочну групу, адже важко було зрозуміти логіку людей, які погоджувалися піддавати смертельній небезпеці себе та своїх дітей, аби тільки залишатися у місті та «стерегти» своє майно. Про те, що вони наражають на смертельну небезпеку рятівників з ДСНС, ніхто з цих людей, напевно, не думав.
Чи розуміли рятівники, що, розбираючи завали зруйнованих будинків, вони також ризикують життям? Звичайно, бо вогнеборці добре обізнані з ризиками своєї професії. Але завжди у складних ситуаціях перед ними поставало питання: хто, як не я?
Одного дня трапилася трагедія: рятівники розбирали завали багатоповерхівки. Почався повторний обстріл, і в цей час залізобетонна плита перекриття впала і смертельно травмувала їх колегу — молодшого сержанта служби цивільного захисту Іллю Ахметгарєєва.
За словами Світлани Усенко, інтерв’ю з мамою Іллі було одним з найбільш психологічно важких моментів зйомок фільму. Мама розповідала, яким був її Ілля, показувала відео, на якому президент України вручав їй Золоту Зірку Героя України. Цією нагородою Ілля Ахметгарєєв був відзначений посмертно.
І навіть після цього трагічного випадку, ніхто з рятівників Бахмута не попросився у тил. Вони продовжували виконувати свій професійний обов’язок до останнього, аж поки не отримали наказ про переведення підрозділу до іншого прифронтового міста.
І до останнього дня вмовляли евакуюватися і вивозили людей з Бахмута. Добре, що вдалося вивезти майже усіх дітей. А от дорослих, на жаль, вдалося переконати не усіх. І не всі, хто залишився в окупованому місті, вижили.
Скільки тіл жителів Бахмута досі лежать під завалами та у підвалах зруйнованих будинків? Це буде достеменно відомо лише після звільнення Бахмута. Адже розбирати завали рятівники могли тільки до певного часу. А коли почалися вуличні бої, перед підрозділом ДСНС уже стояли інші завдання.
«Я постійно чекаю дзвінків від Дмитра»
Світлана Усенко розповідає, що справжньою несподіванкою для авторів фільму було побачити сльози на очах Дмитра Нікулеска, коли, спілкуючись не на камеру, він почав говорити про свою родину — дружину Ганну та їх маленького сина Андрійка, який народився уже під час війни.
— Я побачила сльози на очах Дмитра і остаточно зрозуміла, яким має бути наш фільм: не тільки розповідь про героїчні будні вогнеборців у фронтовому місті, а й про їх почуття, переживання. Бо яка б мужня професія не була у героїв фільму, вони — живі люди, — розповідає Світлана Усенко. — Під час зйомок я пережила багато різних емоцій, відкрила для себе нові грані характеру героїв фільму. У результаті довелося дещо змінити концепцію та сюжетну лінію фільму. Так у ньому з’явилася історія кохання.
Дмитро та Ганна — колеги. Познайомилися у підрозділі, де служив майбутній наречений — у Бахмуті. Там і одружилися. Було це за п’ять місяців до початку війни.
Вранці 24 лютого 2022 року молоде подружжя розбудив телефонний дзвінок. Щоб не тривожити дружину, Дмитро пішов розмовляти на кухню.
— Чому так рано, хто телефонує? — запитала спросоння Ганна.
— Війна почалася, — коротко відповів Дмитро і швидко почав збиратися на службу.
— Давай збирати речі. Треба кудись їхати. Куди будемо їхати? — запитувала наступного дня у чоловіка Ганна, яка вже два місяці носила під серцем їх майбутню дитину.
— Поїдеш ти. Тобі треба рятувати себе і нашу дитину. А я залишаюся у Бахмуті. Маю бути на службі, — по військовому стисло обмалював ситуацію Дмитро.
Коли вже зібрала речі, запитала:
— Коли побачимося наступного разу?
— Я не знаю, — чесно відповів Дмитро.
Тоді ніхто не знав, що буде далі, скільки триватиме війна. Немає відповіді на ці запитання і сьогодні.
Згадуючи цей день вимушеної розлуки з чоловіком, Ганна знову не може стримати сліз. Видно, як не просто даються їй ті спогади.
Близько місяця Ганна жила в батьків Дмитра у Слов’янську. А коли фронт наблизився до міста і почалася масова евакуація жителів Слов’янська, виїхала до Кропивницького. Тут і живе нині з сином. І щодня чекає дзвінків від Дмитра.
— Ми домовилися з чоловіком: прокинувся вранці — одразу телефонуй, мовляв усе нормально — я живий, — розповідає на камеру Ганна Нікулеско. — Така ж «перекличка» — щовечора. Протягом дня він завжди попереджав: «Поїхав до Бахмута на евакуацію, зв’язку не буде, але не переживай — все буде добре». Бува телефоную Дмитру, а у відповідь чую: абонент не може прийняти ваш дзвінок. Тоді починаєш придумувати собі невідомо що…
Дмитро та Ганна не бачилися місяцями. Отримавши коротку відпустку, Дмитро поспішав до Кропивницького: побачити дружину і сина. Ганна згадує, як в один з таких приїздів вони пішли до кафе відзначити хрестини маленького Андрія.
— За рік війни Діма дуже змінився. Сидимо у кафе, а він дивиться на людей і каже: не розумію, як вони можуть сидіти, спокійно пити каву, спілкуватися, коли там, на сході, відбувається таке жахіття.
Вона чекала приїзду свого коханого на Новий рік, на свій день народження, на восьме березня… Каже: востаннє бачилися 5 листопада, а вже весна!
— І раптом Діма подзвонив: дали відпустку, їду до вас! — повідомила Світлані Усенко Ганна.
Ганна та Світлана періодично спілкувалися телефоном. За час роботи над фільмом жінки подружилися. Звісно, зйомочна група негайно виїхала до Кропивницького, аби зафільмувати фінальну частину документального фільму: зустріч закоханих.
Приїхали до Кропивницького на день раніше і…
— Це була така хвилююча зустріч! Дмитро приїхав на автомобілі, в якому виднілися кілька пробоїн від уламків снарядів. Це мене також вразило: він приїхав просто з лінії фронту. Вони, нарешті, зустрілися: Дмитро, Ганна, їх син… Величезний букет троянд, обійми, поцілунки… І сльози радості закоханих, — розповідає Світлана.
Знаючи стиль роботи колег, запитую у автора:
— Це була постановочна зйомка?
— Ні. Ми були лише свідками їх зустрічі. Єдине, що запропонували наші оператори, — місце зустрічі. Ми хотіли, щоб це було на центральній площі міста. Ми ж телевізійники. Нам «картинка» важлива.
До речі, у фільмі «Виклик у Бахмут» цікаві не тільки «картинки». Там багато унікальних кадрів, показових фактів, щирих емоцій. Все це треба бачити і чути.
Прем’єра фільму відбулася у квітні. Фільм вартий того, аби витратити на перегляд 45 хвилин.
Завдяки героїчній праці рятувальників ДСНС від початку повномасштабного вторгнення з Бахмутського району було евакуйовано понад 3739 осіб. З них — 626 дітей.
