У день іменин не заведено скупитися на добрі слова про іменинника. І День вишиванки, звичайно, не виняток. Зрозуміло, що в кожного з нас – свої спогади і асоціації, пов’язані з цим українським символом.
Утім, у мене вишиванка асоціюється з трьома речами: дитинством, Донеччиною і комфортом. І це при тому, що жодного разу в житті купувати вишиванку мені не довелося — так вже сталося. Як і те, що під час переїзду в Дніпро в нехитрій евакуаційній поклажі серед речей вишиванки не було.
Отже, дитинство. Моя бабуся жила на Черкащині – за 10 кілометрів від славнозвісного Чорного Яру і не менш відомого тисячолітнього дубу Максима Залізняка. Можна сказати, саме серце України. У село до бабусі ми приїжджали щоліта – майже завжди всією родиною. Звичайне українське село, з типовим для тих часів «шевченківським пейзажом». По сусідству з добротною бабусиною хатою, збудованою дідом, стояла хатинка, крита соломою. Уже тоді це був артефакт, мабуть, єдина солом’яна хата в селі, але люди в ній жили. Безкраї городи, нарізані довгими стометровими смугами, глибока 15-метрова криниця, широка ґрунтова дорога, велика зелена галявина за городами з розташованим на ній старим занедбаним сільським цвинтарем. Ідеальний набір картинок для ретро-етно!
А от вишиванок у будинку в бабусі не було. Точніше, їхня присутність малася на увазі – але незримо – як логічне продовження інтер’єру: старої прядки, цепу для обмолоту зерна, розписаних глиняних мисок-макітр – село колись славилося своїми гончарями. Але в першу чергу – рушників. Рушники, вишиті класичним українським орнаментом, були в кожній кімнаті хати. Тож, коли я згадую бабусин дім, мимоволі виникають і асоціації з вишиванками. Тим більше, що для цього є ще один привід. Стіни бабусиної хати, між іншим, прикрашали дві великі світлини – прадіда і молодої бабусі. Обидві світлини – чорно-білі, і на обох закарбовані не тільки миті життя, а й візерунки вишивок на одязі.
З Донеччиною – схожа ситуація. Зараз Донецька область до-«ДНР»-івського періоду – до 2014 року, напевно, мало в кого асоціюється з корінними українськими традиціями і з вишиванками. Хоча, насправді, це лише ілюзія, навіяна війною. З вишиванками на Донеччині дружили нітрохи не менше, ніж в інших регіонах країни. У чому я особисто не один раз переконався за роки роботи в газеті «Донеччина». Наприклад, у 2012 році в одній із донецьких шкіл організували проект «Тепло своїх долонь, і розуму, і серця я Україні милій віддаю». Серед атрибутів, якими він запам’ятався учасникам і нашій редакції, були не тільки вертуни і пампушки, українські рушники та зустрічі з донецькими майстрами традиційних українських ремесл, а й вишиванки. Що, до речі, й увічнив наш фотограф. І таких прикладів – безліч.
Що ж стосується комфорту, це взагалі весела історія. Одного разу волею долі та редакції я прийшов на пресконференцію місцевого політика. «Помаранчева революція» на той момент була вже в минулому, у регіональному політикумі намагалися знайти нові ніші, і однією з таких ніш стала співпраця з усім відомою проукраїнською партією. Сам захід був суто протокольним, спікер теж обмежився пихатою промовою і партійними стереотипами, втім презенти журналістам вручили незвичайні – помаранчеві футболки-вишиванки.
Я спочатку поставився до обновки скептично. Синтетика плюс забарвлення як у партійного прапора – не найкраще поєднання. Але на подив вишиванка виявилася дуже зручною. Та й зовнішній вигляд у неї був приємний – симпатичний орнамент машинної вишивки, бахрома. У підсумку я цю вишиванку не просто залишив у своєму гардеробі, а навіть полюбив – і носив багато років, поки вона остаточно не потріпалася. Так у житті й буває. Нині на ім’я того донецького політика навіть гугл лише з третьої спроби відгукується, а про помаранчеву вишиванку я досі згадую з теплом.
Тому геть не важливо, що зараз у моєму гардеробі вишиванки немає – знов-таки, з огляду на обставини. Для справжнього Дня вишиванки це абсолютно не перешкода. Головне, що в серці й пам’яті місце для вишиванки знайшлося.
Валентин Хорошун,
журналіст із Донеччини
(зараз проживає у Дніпрі)
