Чи є в Україні свобода слова, як працюють журналісти в умовах війни? Чи можуть медіа бути об’єктивними та дотримуватися журналістських стандартів, коли світова павутина кишить мегабайтами дезінформації? Такі питання цікавили студентів та викладачів кафедри журналістики філологічного факультету університету «Хасан Приштина» (Косово) під час тематичної дискусії з нагоди Всесвітнього дня свободи преси.
Привітав учасників заходу ректор вишу, професор Черім Черімі. Він пригадав, як працював журналістом у юності, та наголосив, що свобода слова є одним із наріжних каменів демократії. Його колега, професор Ремзі Шахіні-Ходжай розповів про інформаційний розлад, який може виникнути в результаті застосування нових технологій.
У заходах такого рівня зазвичай беруть участь, у тому числі, представники медіа з Косова, Албанії, США та інших країн. Цьогоріч почесними гостями університету стали журналістки з України та Афганістану, які перебувають у Приштині за програмою професійного захисту «Резиденція в Косові». Одна з них – авторка цих рядків.
Торік мені вже доводилося зустрічатися зі студентами Приштинського університету. І тоді, і зараз аудиторію цікавило все, що стосується повномасштабного російського вторгнення. Це і не дивно: адже 24 роки тому Косово пережило геноцид щодо етнічних албанців з боку сербських вояків. Напевно, саме тому за рік повномасштабного російського вторгнення косовські медіа не припиняють розповідати про героїчний спротив українців.
Символічно, що саме в ці дні у Нью Йорку в штаб-квартирі ООН виступав перед світовими лідерами голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. Очільник журналістської спільноти згадував імена вбитих і закатованих колег, які загинули від рук російських окупантів. Він наголошував, що Росія бачить в кожному незалежному журналісту ворога та застосовує репресії проти людей із написом PRESS на шоломах та бронежилетах.
У своєму виступі я також розповіла про надзвичайно високу ціну, яку сьогодні платить Україна за свою свободу. Слухачі були вражені, що протягом року, що триває війна, в Україні не менше 60 медійників, у тому числі 14 – під час виконання професійних обов’язків. Журналістів убивають за те, що вони викривають воєнні злочини росіян. Їх викрадають та кидають до в’язниці за сфабрикованими звинуваченнями, аби змусити замовчати. Так було з кримськотатарськими громадськими журналістами, херсонським колегою Олегом Батуриним, засновником Громадського радіо на Донбасі Максимом Буткевичем, Владиславом Єсипенком, Іриною Данилович та іншими працівниками медіа, які й досі перебувають у російській неволі.
На жаль, такі приклади непоодинокі у світі. Так, афганська журналістка Аміна Омід у своєму виступі розповіла про вбивства співвітчизників та вимушений від’їзд із країни людей з сучасними поглядами після приходу до влади руху «Талібан». Аміна вивчала міжнародні відносини й журналістику в університетах Гавхаршад та Джахан-е-Нур. Однак її сестра, як і тисячі інших дівчат та жінок, через заборону нової влади більше не має можливості навчатися в рідній країні. Медіа, в яких працювала Аміна та її колеги, припинили існування.
– Зараз Афганістан є пеклом для свідомих і освічених людей, які прагнуть покращити своє життя та забезпечити свої сім’ї. Мій обов’язок – писати про це і зробити так, щоб мій голос почули, – каже Аміна Омід.
Можливість бути почутими дає журналістам програма «Резиденція в Косові», яка прихистила 12 українських та 5 афганських журналістів. Ця програма, яку реалізовують Європейський центр свободи преси та інформації за підтримки урядів Німеччини та Косова, передусім, про журналістську та людську солідарність. Та найголовніше – це змога залишатись у професії та інформувати світ про війну в Україні. До речі, на початку року Україну відвідав відомий косовський журналіст, голова Національної спілки газетярів Косова Джемайль Реджа. Його візит – також результат міжнародної співпраці та взаємопідтримки журналістів.
Невдовзі після заходу в університеті я мала честь представляти Україну на міжнародній конференції «Архіви та запобігання конфліктам: уроки минулого, бачення майбутнього», яка проходила у Приштині. У ній взяли участь представники різних країн, які пережили військові конфлікти після розпаду Югославії. Журналісти, юристи, державні та громадські діячі з Косова, Сербії, Північної Македонії, Чорногорії, України розповідали про досвід розслідування та архівування військових злочинів.
Втім, власний досвід України є унікальним і не схожим з іншими прикладами з історії сучасних воєн. Про це говорили під час панельної дискусії «Цифрові докази та військові злочини» я та моя колега Марина Слободянюк, координаторка відділу розслідувань Truth Hounds. Марина розповіла про те, як в Україні виявляють та документують злочини російських військових, а також підкреслила, що сьогодні, як ніколи, важливо протидіяти намаганням кремлівської пропаганди сфальшувати історичні факти.
Кожен рік дедалі більше віддаляє події, які відбувалися в Косові під час війни 1998 – 1999 років. Через це зібрати свідчення очевидців стає все складніше. Про це говорила пані прокурор з військових злочинів у Косово Дріта Хайдарі. Як зазначив голова Місії Європейського Союзу з питань верховенства права в Косово EULEX Ларс-Гуннар Вігемарк, під час його мандату в Косові було винесено 41 вирок; 38 очолювали прокурори Місії.
Присутня на заході Посол Королівства Нідерландів у Косово Карін Лоббезу висловила підтримку народу України та впевненість, що цей колективний досвід стане в нагоді українцям після перемоги над російським агресором. У тому, що Україна переможе, сумнівів немає ні в кого.
Людмила Макей, Приштина
Фото: Блерим Джиновци та BalkanTransitionalJustice
