Вона виросла у дуже творчій родині. В сім’ї панувала атмосфера поваги та підтримки. Тому, коли донька захопилася історією, а потім і журналістикою, батьки повністю схвалили її вибір. Ірина Шевченко до 2014 року мала абсолютно пацифістські погляди. Все змінилося після нападу росії на Україну. Спочатку Ірина працювала як воєнна кореспондентка на фронті, згодом опинилася у війську. Досвідчена журналістка, а тепер вже і військовослужбовиця, розповідає про особливості служби, роботи з представниками засобів масової інформації і про те, що треба робити медійникам в умовах бойових дій, щоб вижити.
Родина з повагою до особистості
– Мій батько з Луганщини, мама з Криму. Батьки мого тата переїхали на Луганщину на початку ХХ сторіччя з Білгородщини, зі Старого Оскола. Їх вигнали звідти більшовики. До речі, бабуся розмовляла тільки українською мовою і до кінця свого життя так і не опанувала російську. Тож Старий Оскол був україномовним. Тато – музикант, мама – біохімік за освітою, але потім пішла за татом на сцену. А зараз, після смерті батька, вона займається його архівом.
Батько за першою освітою – художник. Закінчив Ростовське художнє училище. Але потім сам навчився грати на гітарі. Опанував складний жанр – фламенко. Цей стиль, як і джаз, побудований на імпровізації. Тато зміг абсолютно самостійно досягнути віртуозного виконання. Вперше в Іспанії він зміг побувати після розвалу Радянського Союзу. До того його не випускали, оскільки він не був членом партії, а тому не міг поїхати до капіталістичної країни. Так ось, коли він вперше опинився в Іспанії, його прийняли за свого. Він також самостійно вивчив іспанську мову. Тато настільки досконало розмовляв іспанською, що на півдні Іспанії, в Андалусії, вважали, що він місцевий. З концертами він об’їздив Польщу, Чехію, США. Потім тата запросили працювати в Одеську філармонію. Там він створив цикл програм фламенко, класичної гітарної та сучасної інструментальної музики. І почав займатися розшифруванням античного нотопису.
– Які цінності були в твоїй родині? Як тебе виховували?
– У нашій родині завжди була повага до особистості. До мене дослухалися. Якщо я не хотіла щось робити, чи навпаки – хотіла зробити те, що не було дозволено, я мала пояснити, чому для мене це важливо. І тоді батьки або погоджувалися зі мною, або також з повагою аргументували, чому ні. На мене ніколи не тиснули. Вони завжди намагалися підтримати мене в тому, що було цікаво мені.
– Як ти прийшла в журналістику?
– Свого часу я захопилася історією. І в якийсь момент, коли я переїхала до Києва, на початку 2000-х, я зрозуміла, що історія твориться у мене на очах. І один із способів її відстежувати – це піти в журналістику. Спочатку працювала в економічному виданні «Український фінансовий сервер», потім на Liga.net, а в 2019-му році прийшла на 5 канал.
Батальйон «Сармат» – це доля
– Як ти опинилась в армії, як прийняла рішення підписати контракт?
– Моя історія з військом розпочалася ще в 2014 році, коли росія напала на Україну. До того моменту я була пацифісткою. Я розуміла, що наша армія практично зруйнована. Дуже багато моїх друзів пішли в добровольчі батальйони. І в перші дні вторгнення я почала їздити туди як журналістка. Потім почала відстежувати відновлення нашої армії, реформи в армії, все це було впереміжку з поїздками на фронт. У 2020-му році я зрозуміла, що незабаром буде вирішення цієї затяжної позиційної війни, було відчуття, що все радикалізується. І я дуже переймалась, що більше не матиму можливостей так вільно їздити на фронт, тому вирішила, що для мене найкращий спосіб – це піти в армію.
– Про свій підрозділ – 21-й окремий мотопіхотний батальйон «Сармат» ти завжди говориш: це найкращий батальйон у Всесвіті та його околицях. Як ти сюди потрапила?
– Так. Це доля. Я поїхала на зйомку від 5 каналу і у нас зламалася машина. З цього все й почалося. Наші друзі з морської піхоти допомогли нам з переміщенням. Спочатку ми побували на їхніх позиціях під Горлівкою, де відзняли новорічний сюжет, А потім вони підкинули нас в Піски, де стояв 21-й батальйон. Так я познайомилась з на той час його комбатом Павлом Юрчуком, який під час розмови зі мною сказав: мені би якогось прес-солдата. Тоді я не наважилася сказати, що я хочу, візьміть мене до себе. За кілька місяців, я прийняла для себе остаточне рішення піти до війська. Зв’язалася з Юрчуком і отримала омріяну посаду. Спочатку були три місяці у навчальному центрі «Десна». Це було дуже важко фізично, але нереально цікаво.
– Як ти звикала до армійського життя? Що було найважче?
– В журналістиці – субординація навпаки. Там чим вищий рівень спікера, з яким ти спілкуєшся, тим потужніше на нього треба тиснути, радикальніші питання ставити. В армії треба поважати старших за званням і за посадою, виконувати накази. Субординація – це дуже важко. Це те, що важко для мене і досі.
Зйомки на позиціях: ситуація непередбачувана
– Те, що ти довго працювала воєнною кореспонденткою і знала приблизні запити журналістів, що саме їм потрібно для роботи на фронті, – це тобі допомагало?
– Так, я знала майже всіх кореспондентів, які працювали на фронті. Набагато простіше працювати, коли до тебе приїжджає фактично твій друг. В цьому плані, до речі, дуже складно було, коли десь з середини лютого 2022-го року до нас почало їздити дуже багато іноземних журналістів. Це було складно, тому що ти не знаєш людину, не знаєш, готовий чи ні кореспондент працювати у бойових умовах, як він зреагує на ту чи іншу ситуацію. Доводилося контролювати, просити показати деякі кадри. А ось щодо моїх українських колег – я була впевнена в кожному.
– Як для тебе почалось повномасштабне вторгнення? Всі очікували, що наступ почнеться саме з напрямку Донецьк-Авдіїївка. Але у вас гаряча пора настала трохи пізніше.
– Ще 23 лютого ми приймали журналістів. Я пам’ятаю, що в той день приїхали мої колеги з 5 каналу. У нас інтенсивна підготовка до вторгнення почалася з середини лютого. 16 лютого був дуже сильний мінометний обстріл наших передових позицій. Взагалі інтенсивність вогню щодня зростала. Тому ми були, так би мовити, в бадьорому стані і не розслаблялися ні на хвилину. 23 лютого було кілька нарад, де особовому складу пояснювали, що може бути вторгнення. Ми відпрацювали кілька навчальних тривог. Абсолютно всі були у повній бойовій готовності. А вранці з новин дізналися, що бомблять Київ, Харків, інші міста і вже зрозуміли, що наступ почався по всій території України.
– Як змінилась твоя робота з початком повномасштабного вторгнення?
– Найсерйозніша зміна – мені стало важче відстежувати весь батальйон. З кінця весни у нас в Пісках почались дуже інтенсивні бойові дії. Плюс окремі групи виїжджали на посилення до Волновахи. Також наші бійці працювали у Старомлинівці. Саме тоді було дуже багато запитів від журналістів, але їм доводилося відмовляти. Обстріли були настільки щільні, що не було жодного сенсу ризикувати життям, щоб просто пролежати кілька годин обличчям в землю і так нічого й не відзняти.
В принципі, і досі активна робота саме на позиціях з журналістами не відновилась. Якщо раніше ми приблизно знали, коли може розпочатися обстріл, з чого можуть крити той чи інший сектор – зараз це все не працює. Гатити починають будь з чого та будь-коли, в будь-який момент може початися штурм. Зараз журналістам стало важче домовлятися про роботу. Раніше кореспондент міг подзвонити знайомому прес-офіцеру і сказати: «Мені потрібно зробити такий-то сюжет» і йому відповідали: «Ок. Все зробимо». А зараз все набагато складніше. Не всюди можна заїхати. І ситуація змінюється постійно. Наприклад, все більш-менш спокійно, журналіст отримав дозвіл познімати на позиціях. Але через дві-три години картина кардинально змінюється. Все зараз непередбачувано.
Правила виживання на війні для медійників
– Чого ніколи не можна робити журналістам, які працюють на фронті?
– Не можна, вийшовши з машини, одразу все знімати і усіх записувати. Це можуть бути як місця, так і люди, яких категорично не можна знімати з тих чи інших причин.
Не можна – в основному це стосується іноземців – приїжджати на позицію всією редакцією. Тому що у них, окрім кореспондента і оператора, може виїхати продюсер, режисер або сек’юріті. Так робити не можна.
– Є для кореспондентів якісь обов’язкові правила, які можуть врятувати життя? Наскільки важливо виконувати команди військових, з якими журналісти працюють на позиціях?
– Не слухати супроводжуючого можна тільки в одному випадку – якщо ти не плануєш вижити, повернутися і зробити матеріал. Іноді команда може бути не голосова, тобто тобі можуть показати жестами лягти, або «туди не можна прямувати». І журналіст має чітко виконувати всі ці команди. Без питань.
У 2017 році, перш ніж отримати акредитацію для роботи на фронті, журналісти проходили триденні курси від Міноборони. Це було дуже корисно. Ми дізнавалися, що можна, а що не можна знімати. Проходили такмед, умовні мінні поля, відпрацьовували правила поведінки під час обстрілу… Зараз, на жаль, цю практику скасували. І картку-акредитацію колеги отримують тільки після паперової перевірки. Але всім журналістам я б рекомендувала як мінімум обов’язково пройти курси тактичної медицини.
– Як тобі вдається опанувати свій страх під час обстрілів і не піддатися паніці?
– Для себе я просто прийняла ситуацію, ще коли підписувала контракт. Я розуміла, що йду в бойову бригаду, що в країні війна, і може статися так, що я можу загинути. Якщо ти прийняв цю ситуацію, то будеш діяти логічно. І ще потрібно чітко розуміти: коли починаєш панікувати, то шансів загинути у тебе набагато більше.
Піхота – це окремий світогляд
– А як ти впоралася з відсутністю елементарних побутових умов у полі?
– Можу сказати, що піхота – це окремий світогляд. Де опиняється український піхотинець, там одразу з’являється затишна кухня, баня або душ, обладнують позиції просто ідеально. Дискомфорт може бути тільки під час масованих обстрілів, коли все це знищується та руйнується.
– Ти вже думала, чим будеш займатися після Перемоги?
– Я людина не військова. Я серцем прикипіла до «Сармата» і водночас розумію, що не могла би служити в будь-якому батальйоні. Після Перемоги я обов’язково займусь архівом «Сармата». Мрію оприлюднити те, що поки не можна. Маю розповісти всьому світові, якою ціною здобував цю Перемогу 21-й окремий мотопіхотний батальйон «Сармат».
Розмовляла Тетяна Уралова
