Народний поет України відзначає ювілей!
У кожної людини має бути своя дорога до храму. Якщо вона — людина. Ця тема завжди мучила, кликала, не давала спокою Андрію Демиденку. Він хотів її розкрити. Довго не знаходив лейтмотиву. А коли знайшов два головні образи, тоді й написав вірша. Ось тоді відразу й відчув, що народилося щось значне, дуже гідне. Чого раніше не було.
Не будуй своє щастя,
Сховавшись за браму,
Добро й милосердя
Творити спіши.
Не буває дороги,
Дороги до храму,
Якщо храму немає,
Немає в душі…
Нині він поет, на якого рівняються, з кого беруть приклад, з ким звіряються, на кого надіються і ким гордяться. А хіба може бути по–іншому, коли більшість написаних ним у співавторстві з багатьма композиторами пісень стали національною класикою. «Душі криниця», «Україночка», «Місячне колесо», «Дай, Боже, радості», «Оркестр природи», «Звучи, рідна мово», «Дорога до храму» — ці та багато інших творів поета полюбилися слухачеві, є справді народними.
«Андрій Малишко глянув на мене і мовив: «Я бачу вашу літературну доріжку— вона аж дзвенить».
— Народився я в селі Мартиновичі Поліського району Київщини. На жаль, чорнобильська трагедія його жорстоко знищила. Так залишився без малої, але найсвятішої на цій землі батьківщини. У школі вчився гарно. Коли отримував четвірку, не за чверть, а серед тижня, — плакав. І не тому, що був таким вразливим, а через те, що всюди хотів бути першим. Дуже багато читав. Батьки мої — працьовиті селяни. Тато — Петро Якимович — був дуже розумний і майстровитий, 17 років очолював шкільний батьківський комітет, адже у нього було четверо дітей. Правда, всі ми вчилися гарно. Наша мама — Надія Миколаївна — дуже м’яка, лірична, знавець багатьох давніх народних пісень, — згадує ті незабутні часи Андрій Демиденко. — Ще в школі почав писати невеличкі прозові замальовки і віршики. Спочатку до районки. У восьмому класі в «Київській правді» видрукували мій перший вірш. Навіть пригадую чотири рядки з нього. Вони ніякі, але почуття там було щире. Ми в школі обсадили деревами алею випускників, і щоб запам’яталось, я написав вірша. Батько заборонив вступати на журналістику. А якою вона була в радянські часи, усім відомо. У чомусь він мав рацію. Сказав мені: «Сину, цим хліба не заробиш!» Спочатку навчався в Київському інженерно–будівельному інституті. Проте журналістика перемогла, згодом з відзнакою закінчив столичний університет імені Тараса Шевченка.
Мріяв про те, що гнітило і радувало серце, щоб зайнятись поезією. Разом з тим уже мої вірші звучали по радіо. Вони були як з власної уяви, так і з прочитаного якось виходили емоції. Були такі, які мені дорогі й донині. Ось один з них:
Вечір нас двох обняв
І був, наче трунок.
Так хотілось багато сказати
Й ні слова…
Лиш зітхання — як поцілунок.
І ніч — як розмова.
Чути тепло долонь,
Дихає ніч пшенично.
Скільки ж триватиме цей полон?
Хай би вічно!..
Найперша моя пісня «Обеліск» була написана у 17 років на музику Миколи Дремлюги. Батько завжди її вважав найкращою на цю тему. Приніс вірші у журнал «Дніпро». Кілька разів заходив дізнатися про їхню долю. Через свою молодість напосідав, щоб сказали «так» чи «ні» моїй поезії. Четвертого разу біля заввіділу сидів інтелігентний чоловік з дещо посивілими скронями і дещо азіатським розрізом очей. Він глянув і сказав: «Давайте, я погляну». Прочитавши, мовив до мене: «Я бачу вашу літературну доріжку, вона аж дзвенить». І потиснув мені руку. Коли дізнався, що це був сам Малишко, ледь лоба не розбив, щоб його наздогнати. Дуже радий, що Андрій Самійлович був близький мені за духом творчості, за складом душі. Називав мене найкращим своїм учнем. Ми встигли подружитись, двічі був у нього на дачі у Кончі–Заспі. Це було за півтора року до його смерті.
Спочатку на мене не реагували, хапали за горло, але поступово від конкурсу до конкурсу, де ставав лауреатом, почав завойовувати авторитет і увагу ЗМІ. Був молодий, зелений, але творчо настирливий, багатьом класикам став кісткою поперек горла.
Мене просто нищили. Коли виходила збірка пісень «В ім’я життя», Микола Сингаївський уже наперед написав рецензію. Щоправда, він пізніше вибачався на сцені палацу «Україна», казав, що дуже помилився. А написав усе зле, чорне, що можна було лише видумати. І все ж я мав щастя творити з суперкласиками — Платоном Майбородою, Ігорем Шамо, Аркадієм Філіпенком, Костянтином Данькевичем, не кажучи вже про молодших композиторів.
У мене збереглася незакінчена пісня Івасюка «На дорогах світанку». Приспів Володя написав, а заспів не вдалося доробити. Це для мене свята реліквія. Краще від нього її ніхто б не зміг зробити, тому вона так і залишиться недописаною.
Молоді композитори казали: чому пишу зі старими, це нафталін, нічого хорошого там не діждешся. А старші напосідали: «З ким ти маєш діло — з графоманами, які не знають, як ноти писати?» Та я ніколи не лицемірив і ні перед ким не загравав.
Зверніть увагу, кожна моя пісня написана саме для того виконавця, який її співає. Факти? Будь ласка! Не можу уявити, що «Україночку» заспівала б не Оксана Білозір, «Жорж Санд» — не Наталя Сумська, «Дай, Боже, радості» — не Назарій Яремчук… «Душі криниця» — не Іво Бобул чи «Як ішли літа наші на ярмарок» — не Віталій Білоножко, «Золотисту осінь» — не Микола Мозговий. Кожного обирав я. Дуже ретельно і відповідально підходжу до виконання і музики.
Початок «Пісні про рушник» Андрію Малишку підказала проста полтавська жінка Одарка Єлисеївна — мама Платона Майбороди.
— У студентські роки я, безвусий поет, нерідко бував у гостях у знаменитого Платона Майбороди. Він мешкав за 50 метрів від Софіївського майдану вбік Хрещатика, — розповідає Андрій Демиденко. — Того дня я прийшов до композитора взяти інтерв’ю по завданню газети «Молодь України». Чемно привітавшись, він прямо з порогу запросив мене до свого невеличкого кабінету, де майже половину займав великий рояль, на якому яснів розгорнутий, вишиваний червоним, український рушник. Дещо згодом зайшла Одарка Єлисеївна, матір композитора, занесла нам чай з коржиками. Затим сіла на стілець трішки перепочити. Під час чаювання запитую: «А тепер, Платоне Іларіоновичу, декілька слів, будь–ласка, про пісню «Рідна мати моя». Кого першого запліднила ідея створення? Як довго ви зі своїм другом і побратимом поетом Андрієм Самійловичем Малишком її писали? Платон Іларіонович крутнув головою: «Та я вже стільки про неї наговорив…»
Тут раптом озивається Одарка Єлисеївна: «Андрійчику, синку! Давай я тобі все розкажу так як було. Бо й все проходило на моїх очах. Ми з Малишком Андрюшою жили тоді ще в одній квартирі. Так от, заходжу до них, а вони щось там длубають, про щось буркотять, стиха лаються між собою. Я й кажу: «Що ви там пишете й пишете про одне й те саме… Ви б краще написали скільки я ночей не доспала, скільки тебе, Платошо, і твого брата Жору проводжала в дорогу, скільки своїх очей я виплакала вам услід…» Вони зиркнули один на одного, потім глянули на мене, і зразу ж стали — мов їх підмінили. Й не зронивши ні слова, зачинилися. І вже не виходили — ні опівдні, ні ввечері… Я ж переживаю…
Під ранок прочиняю двері: а там диму — хоч сокиру вішай. А за роялем, бачу, сидять мої хлопці — голі по пояс, але щасливі, мов діти. Коло них порожніх пляшок — ну, ціла батарея… А загледіли мене — разом підбігли, взяли за руки, і почали навперебій — чуть не злякали: «Мамо, мамо, послухайте! Це про вас».
Платошка відкашлявся й почав першим: «Рідна мати моя, ти ночей не доспала… І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала…» Затим, як умів, співав Андрюша. Далі удвох. Я ж слухала й слухала… А потім ми обнялися утрьох — і вже не стримували сліз… Отак це, синку, було».
«Від кожної нової зустрічі з ним вибухали шквалом оплесків. Мало що красень, був чесним перед своїм слухачем, йому вірили і довіряли».
«З Назарієм Яремчуком уперше зустрівся на одному з концертів у столичному палаці «Україна» в 1985–му. Він співав мою пісню «Так приходить кохання пора». Вона була також у репертуарі сестер Байко. У ньому настільки жив дар людяності, відкритості, теплоти, що його не можна було не полюбити з першої зустрічі. І відразу ж видавалося, що ми сто років знайомі і сто років дружимо. Таким Назарій залишився назавжди, — свідчить поет. — Ми мали і маємо достойне гроно талановитих співаків, для яких я писав вірші до пісень і з якими здружився. А інакше й бути не могло, не було би єдиного унісону, гармонії, бачення. Якщо бути абсолютно відвертим, то Назарій не мав аж такого видатного голосу, але став улюбленцем публіки, його впізнавали з перших акордів і зали. Від кожної нової зустрічі з ним вибухали шквалом оплесків. Мав він харизму величезну. Мало що красень, був чесним перед своїм слухачем, йому вірили і довіряли.
Скільки часу сплило без Назарія, і скільки років не маю справжньої непідробної насолоди відчувати друга, брата. Відчувати вкрай важливу потребу його присутності навіть тоді, коли його не бачиш. Але знаєш, що він є. Він для мене і нині живий.
Яремчук завжди йшов до свого слухача і глядача справжнім, щоразу, неначе на сповідь. Не міг фальшивити, не навчився цього. Десь у двадцятих числах травня 1995 року Назарій співав у Львівській опері в концерті до 50–ліття ЛАЗу, де я був режисером і ведучим. Проспівав три пісні, востаннє у Львові, де його обожнювали, та й не тільки там. Ніхто тоді цього навіть у найстрашнішому сні уявити не зміг би!!! Жити залишалося всього 40 днів… Сонячно вклонився львів’янам, зайшов за лаштунки і присів, тримаючись за живіт. «Що ти робиш із собою? Чому не можеш співати під фонограму, як всі інші?!» — насварився на нього. «Не вмію я цього робити… та й не можу дурити свого глядача…» — зціпивши зуби від невимовного болю, зізнався мені. У Назарія прогресував рак шлунку…
Він був лицарем вищої проби гідності стосовно української пісні, рідної мови і рідного народу».
«Народ тоді народ, коли він має таких героїв, коли він має таких поетів, коли має таких людей прекрасних, душевних, як Андрій Демиденко», — сказав Назарій Яремчук про свого творчого побратима.
«Але нема в житті — напівціни! Але нема в житті напівлюбові!..»
«Мене часто запитують: «Ви можете назвати свою улюблену пісню?» З максимальною наближеністю істини мені хочеться поділитися признанням — «Скажу вам дочки і сини», — каже Андрій Демиденко. — Ця пісня на всі покоління. В ній присутня аура очищення і аура людської душі. Вона дає нам крила. В ній є ціна кожної миті, яка в кожної людини своя. І ця пісня в унісон з долями мільйонів людей. «Скажу вам дочки і сини» не можна забути, її настільки люблять, що вона більше чим шлягер!»
Спочатку була думка зробити швидший темп у пісні. А той ритм, в якому вона дійшла до нас, велика заслуга Іво Бобула. Коли він наспівав, як бачив її по–своєму, Андрій Демиденко з видатним композитором Олександром Морозовим руками, ногами і серцем сказали «За!» Втрьох синхронно відчули гімн великої і святої любові, яка тримає людство на собі. Вона — поклик сокровенного, чого нам усім так не вистачає. Без якої міліємо, страждаємо! «Скажу вам дочки і сини» відгукується в кожнім людськім серці. Пісня стає рідною після першого прослуховування. І кожен відчуває, що вона його назавжди.
«Ось що сказав патріарх літератури Олесь Гончар сказав про пісню «Душі криниця»: «Це не ви писали її, Андрію, то сам Бог водив вашою рукою.
Сяду з вами на порозі,
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як природа,
Як вечеря на столі.
«Те, що він подарував Україні і світові можуть написати не просто великі поети, а великі українці. Я думаю, оте виховання нації, яке він робить так делікатно, коректно, але так вимогливо, робить йому величезну славу, Андрій Демиденко — це велика людина, великий поет, великий пісняр, я тішуся, що взагалі в Україні ще є такі люди», — написав третій Президент України Віктор Ющенко.
Творча спадщина Андрія Демиденка давно і неповторно увійшла до національної духовної скарбниці українського народу. У ньому вулканом бурлить багатющий і глибинний животворний талант. Його мистецька спадщина вражаюча. Кожна його пісня самобутня, стала гордістю і славою українців. Нам усім пощастило, що ми його сучасники. Він — поза часом! Кожну народжену пісню можна розібрати на невмирущі та пророчі цитати. І дивуватися: як може людина подібне створити. «Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більше я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. У ній мудрості вистачить на всі пісні», — визнала безсмертна Квітка Цісик.
Скажу вам, дочки і сини,
Всього себе скажу у цій розмові:
Нема в житті напівціни,
Нема в житті напівлюбові.
Можна!
Знайти в природі півтони,
Можна!
Життя спинити на півслові…
Але нема в житті напівціни,
Але нема в житті напівлюбові!..
«Пам’ятаймо лишень: Домовина не має кишень, І життя не повторить Ніхто з нас «на біс»…»
Ці рядки заполонили все єство великого поета. Він переживав, кому ж довірити мелодію. І зразу сам для себе знайшов відповідь — тільки Степан Гіга. «Це ім’я кажу, не тому, що, на превеличезний жаль, уже нема Степана Петровича. Такою була істина, — стверджує Андрій Демиденко. — Ми часто розмовляли по телефону. Співак кілька разів перечитував мені мого ж вірша: «Він тепер не дає навіть заснути. Повсюдно ходить за мною», — зізнався композитор. А через два тижні надіслав запис пісні «Дорога до храму». Спочатку аранжування було іншим, дещо спрощеним. Гіга разів чотири його оновлював. Шліфував, шукав довершеності. Останній варіант — витончений, визрілий. Степанове нутро, його вокальна і тембральна неповторність духовність, божественність в донесенні тексту зробили диво. Його голос був на хвилі променя. Це було настільки органічно, вражаюче, правдиво і заклично, що ця надзвичайна пісня глибоко засіла в людських серцях».
2012 року Степан Гіга на авторському вечорі Андрія Петровича в палаці «Україна» прожив «Дорогу до храму». Проникливо й абсолютно чесно, не для публічної краси, сказав поетові: «Маю честь стояти разом з вами на головній сцені країни, писати з вами пісні і співати їх людям. Ви — великий поет. Ви — поет нашої нації».
З часом твір набув народного звучання. В останні роки життя свої концерти Степан часто завершував «Дорогою до храму». «Наша пісня має пульс життя, а не його закінчення. «Яворина» ж надто сумна…» — казав Андрієві.
Степан Гіга, як і Назарій Яремчук, не вписувався в той трафарет, що генії народжуються в селах, а помирають в столицях. Майже всі пісенні знаменитості тягнулися з родинних гнізд до Києва. І на те були свої причини. У нього було три колиски: Закарпаття, Прикарпаття і Львівщина. Він їм не зраджував ніде й ніколи. Там відчував самодостатність і творчий потенціал. Ніколи не нав’язував себе, не прагнув ефірів на радіо чи телебаченні, не світився в різних інтерв’ю. Не був медійний. Здавалося, що починав співати на домашньому регістрі, далі неодмінно йшла вибуховість — щемлива, світла. В ній мізками і душею відчуваєш якусь потребу. Всі його пісні непередбачувані. Пісня «Дорога до храму» — вона одна і неповторна! І філософський образ «домовина не має кишень» — світ ще не знав такого. У цьому наше безсмертя. Чим більше зробимо ми, тим довше залишиться наше ім’я. На вівтарі музики, рідної України і людської пам’яті.
Степан Гіга — не святий, але в нього було те, що не вмирає.
Не оскверни літа,
Не спливи, як вода, без сліда,
Бо життя не повторить
Ніхто з нас «на біс».
«Вставай–но, Плането, Із нами — Полюють на Людство рашисти–вовки!»
Зі свого мальовничого мистецького і поетичного творчого будинку в прикиївському селі, який сам спроєктував, Андрій Демиденко категорично відмовився виїжджати. Усе навколо нього окупували озвірілі москалі–рашисти. До його оселі пекельним ворогам залишалося перейти зовсім мало, всього кількасот метрів. З перших днів війни з поетом спілкувався чи не щодня. З 18 березня 2022–го— коротко, зарядки практично не було: «Ти б почув, яку я написав поему про Київ!» Правда, перед тим зізнався, що стрільба безупинна і нема світла. Телефон ледь–ледь підзаряджає у сусіда, в якого закінчується бензин і генератор скоро припинить працювати… Лише 8 квітня, через 20 днів, знову почув довгоочікуваний голос. Господь зберіг Андрія Демиденка, поета-філософа для нас!
Я — Київ.
Почуй же,
Плането,
Розстріляні села
з містами!
Почуй же, як стогнуть
Земля і зірки!
Вставай–но!
Вставай–но, Плането,
Із нами —
Полюють
на Людство
рашисти–вовки!
Автор Михайло Маслій
