Одного з найбільших дронових ударів з початку повномасштабного вторгнення завдала Росія по Україні 24 березня. За даними Повітряних сил України, за кілька годин повітряний простір країни перетнули понад 400 ударних безпілотників.
Удари накрили міста від прифронтових регіонів до заходу країни. Вкотре стало зрозуміло: справді безпечних місць в Україні більше немає. Для журналістів звуки дронових атак і вибухи стали повсякденним робочим середовищем.
Захід України більше не є тилом
Львів у масовій свідомості – і за кордоном, і всередині країни – досі асоціювався з відносною безпекою. Нині в Україні діє нова географія загрози. Масштабні атаки більше не прив’язані до лінії фронту.
24 березня цей образ «безпечного Львова» знову дав тріщину: російський безпілотник вибухнув у історичному центрі міста, неподалік від офісу місцевої телерадіокомпанії.
«Дрон “Шахед” прилетів дуже близько до приміщення редакції телеканалу “Перший Західний”. Це буквально 100 метрів. На той момент ми з журналістами користувалися правилами двох стін, тобто перебували у коридорі», – розповіла НСЖУ завідувачка відділу інформаційних програм телеканалу Світлана Ровенчак.
Попри безпосередню небезпеку, команда не зупинилася. Знімали наслідки, готували прямі ефіри, монтували матеріали.
«Спочатку ми робимо фото та відео для соцмереж, потім можемо робити стріми для соцмереж із місць прильоту або, наприклад, за підсумками брифінгу. Далі йдуть включення, відео для сюжету. Це дозволяє нам виконувати багатогранну роботу. Йдеться про кількасекундні відео, які дають ефект присутності і дозволяють нашим глядачам ледве не онлайн стежити за перебігом ситуації. Ці відео збирають надзвичайно багато переглядів. Завжди круто робити прямі включення і розказувати, що на цю годину, що на цю хвилину відбувається. Ну і потім це підсумкові сюжети для тих, хто хоче знати більше, детальніше, а не швидко і одразу», – поділилася Світлана Ровенчак.
Місцеві редакції давно виробили власні протоколи виживання: триматися подалі від уламків, уникати чутливих об’єктів, координуватися з рятувальниками.
«Коли ворожий дрон влучив у житловий будинок на проспекті Червоної Калини, ми, як гіперлокальне медіа, оперативно включилися, щоб висвітлити цей акт агресії. Водночас за ці роки повномасштабної війни ми чітко побудували головне редакційне правило: дбати про безпеку наших журналістів, які працюють на місці події. Ми публікували дописи, відео, новини з місця події, але разом з тим дослуховувалися до порад та вказівок правоохоронців та рятувальників», – наголошує в коментарі НСЖУ головна редакторка Sykhiv.Media Христина Гоголь.
Того ж дня дрони вдарили по центру Івано-Франківська. Двоє загиблих, пошкоджені житлові будинки й медичні заклади.
«У середмісті Івано-Франківська така атака сталась уперше. Від офісу нашого Центру журналістської солідарності приліт стався у п’яти хвилинах ходи. Ми не постраждали, але наші журналісти чули і бачили – як летіло і як упало», – каже координаторка Івано-Франківського Центру журналістської солідарності Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Вікторія Плахта.
За її словами, медійники відреагували негайно: відразу після офіційного дозволу служб були на місці події – опитували очевидців, брали коментарі у фахівців, фіксували наслідки.
Пошкоджені домівки, втрати і незламність
У Дніпрі дрон влучив у житлову багатоповерхівку. Вибухова хвиля пошкодила сусідні квартири – зокрема житло журналістів.
Постраждала квартира голови Дніпропетровської обласної організації НСЖУ Олексія Ковальчука та будинок батьків його дружини, головної редакторки газети «Вісті Придніпров’я» Наталії Ковальчук. На момент удару там мешкала родина переселенців із Покровська – на щастя, нікого не було вдома.
«Тимчасово зробили так, аби квартира була придатною до проживання – поприбирали, позатуляли щілини і закрили вибиті віконні отвори, – сказав Олексій Ковальчук у коментарі інформаційній НСЖУ. – Наразі займаємось ремонтними роботами, аби замінити склопакети. Інцидент дуже вплинув на роботу, бо клопоти, пов’язані з залагодженням наслідків атаки, забирають час у вирішенні нагальних робочих питань (підготовка газети, робоча комунікація, вирішення логістичних моментів). Відняло багато часу, але, слава Богу, ми всі вже навчені і швидко зреагували. На психолоічному рівні – сильно вибиває з колії, але людина адаптовується до всього – навіть до таких подій».
Ще одна дніпровська журналістка Наталія Москаленко зафіксувала масштаб руйнувань у власній квартирі: «Вибухова хвиля була надзвичайно потужною. Наша квартира на сьомому поверсі – серед найбільш пошкоджених: вибиті вікна, зруйновані рами, скло по всій кімнаті».
Удари по житлу журналістів у Дніпрі – не перший тривожний сигнал. У ніч проти 16 листопада 2025 року російський безпілотник, вибухнувши, пошкодив офіс НСЖУ в місті. Через два дні, в ніч проти 18 листопада, під удар потрапила редакція «Суспільного. Дніпро». Обидва випадки – свідчення того, що медійна інфраструктура є цілеспрямованою мішенню. 24 березня 2026 року ця закономірність підтвердилася знову.
У Запоріжжі удар мав ще більш фатальні наслідки.
«Сьогодні росіяни влучили в мою квартиру. Молодого чоловіка, який її орендував, убито. Його дівчина – в лікарні», – написав колишній журналіст, нині військовослужбовець Артем Лагутенко.
Його слова – болюче свідчення того, що лінії між «цивільним» і «небезпечним», між «журналістом» і «жертвою» в сучасній Україні стерті остаточно. Але Запоріжжя демонструє й інше – те, що точніше за будь-який коментар характеризує українську журналістику загалом.
Координаторка Запорізького Центру журналістської солідарності НСЖУ Наталя Кузьменко описує, який вигляд мав ранок після нічних атак: «Незважаючи на буремну ніч і вранішні атаки шахедів, журналісти в затишшя між атаками зібралися на тренінг, присвячений новому закону “Про медіа”. Не виспалися, але відпрацювали».
Сім прильотів за одну ніч – і наступного ранку люди сідають на навчання. Не тому, що не бояться. А тому, що робота не чекає.
Якщо для Івано-Франківська атака 24 березня була першою в центрі міста, то для Харкова подібні удари давно стали буденністю. Місто на північному сході України перебуває під обстрілами роками – і журналісти тут навчилися працювати в умовах, які деінде вважалися б надзвичайними.
Харківський Центр журналістської солідарності сам неодноразово опинявся в зоні ризику. Останні удари поряд лунали в середині січня та на початку березня – за 1,5 і 5 кілометрів від будівлі. Ані споруда, ані команда, на щастя, не постраждали. Але лічені кілометри – це не та відстань, яка заспокоює.
Координаторка Харківського ЦЖС Ганна Черненко в коментарі НСЖУ формулює ширший контекст того, що відбувається по всій країні: «Коли Росія атакує Львів, Івано-Франківськ, Вінницю – міста, які ми всі вважаємо хоча б умовно безпечними, – багато хто знову відчуває страх. Страх від того, що безпеки все ж немає. Страх необмеженості війни окремими територіями. Це теж один із прийомів країни-терористки – тиснути емоційно».
Харківські журналісти продовжують працювати – попри постійну небезпеку, попри втому, попри те, що кожен вихід на зйомку може стати останнім.
Солідарність як інфраструктура
У цих умовах журналістика тримається не лише на навичках і сміливості, а й на системах підтримки.
Мережа Центрів журналістської солідарності (ЦЖС) НСЖУ стала такою системою. У Львові Центр забезпечує журналістів захисним спорядженням – шоломами та бронежилетами. У Запоріжжі – місті, де сім прильотів за ніч уже нікого не дивують – Центр розташований у самому серці міста і виконує роль оперативного хабу.
«Журналісти і оператори заїжджають, аби оперативно відписатися на сайти чи терміново передати матеріали. Є обладнання і техніка для роботи», – каже координаторка запорізького ЦЖС Наталя Кузьменко.
«Журналісти обов’язково мають пам’ятати про власну безпеку, особливо коли ворог атакує об’єкти у самому центрі міста, – каже її колега зі львівського ЦЖС Наталія Войтович. – Ми неодноразово наголошуємо, що піклуватися про власний захист – це пріоритет. Центр журналістської солідарності у Львові завжди готовий підтримати. У таких випадках або під час відряджень до зони бойових дій ми надаємо медійникам необхідне захисне спорядження, щоб вони могли виконувати свою роботу професійно та безпечно».
Ганна Черненко з Харкова вказує й на інший вимір роботи Центрів – соціальний: «В умовах багаторічної відірваності від своїх міст і редакцій мережа ЦЖС стала затребуваною комунікаційною спільнотою для вимушено переміщених медійників». До Львова та Івано-Франківська евакуювалися сотні колег – і саме в Центрах вони знаходять і робочий простір, і людську підтримку.
Окрім захисного спорядження, ЦЖС по всій країні надають екстрену допомогу після атак, робочі місця для переміщених журналістів, психологічний супровід і навчання з безпеки.
«Усі журналісти, чиє майно постраждало внаслідок російської атаки 24 березня, які і постраждалі від попередніх атак, отримають від НСЖУ екстрену фінансову допомогу», – наголошує координаторка Центру журналістської солідарності НСЖУ в місті Дніпрі Наталія Назарова.
«Події 24 березня – не ізольований епізод, – переконаний голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Це частина системної стратегії Росії: знищити не лише людей і будівлі, а й саму здатність суспільства документувати те, що відбувається. Коли гинуть або замовкають журналісти, воєнні злочини стають невидимими. Українські медійники сьогодні виконують роботу, яка має значення далеко за межами України: вони зберігають доказову базу, підтримують зв’язок між фронтом і світом, не дають війні стати абстракцією у міжнародних новинах».
Але для того, щоб продовжувати цю роботу, їм потрібна підтримка – захисне спорядження, психологічна допомога, безпечний робочий простір. Саме це забезпечує мережа Центрів журналістської солідарності НСЖУ. Саме тому її існування – не внутрішня справа однієї організації, а питання, яке стосується всіх, кому не байдужа свобода преси.
Попри все, українські журналісти залишаються на місцях. Тому що в часи війни журналістика – це не просто важливо. Це справжнє рятівне коло.
Трагічна статистика: Станом на 25 березня 2026 року від початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України окупанти вбили щонайменше 145 медійників. За верифікованими даними НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів, серед загиблих – 21 медійник і медійниця, які виконували професійні обов’язки; 10 медійників і медійниць – цивільних жертв; 114 представників і представниць медіа, які мобілізувалися для захисту України у лавах Сил оборони України.
Інформаційна служба НСЖУ
