Районні медіа під час війни зазнали значних збитків і знаходяться на межі зникнення. Багато з них змушені закрити свої видання через відсутність фінансування, а відтак і звільнити людей, які хочуть працювати в цій сфері. Але є й ті, хто з усіх сил продовжує працювати, намагаючись знайти додаткові ресурси. Одним з таких є «Новий час» – щотижнева районна газета Жидачева на Львівщині, що понад 30 років висвітлює життя міста та навколишніх сіл.
Про складність роботи та мотивацію продовжувати свою справу – в інтерв’ю з головним редактором газети «Новий час» Андрієм Данильцем.
–Пане Андрію, що стало найбільшим викликом для редакції за останні роки?
–Найбільшим викликом для редакції за останні роки стали фінансові труднощі, які з кожним етапом лише посилювались. Ще до повномасштабної війни ми відчували складнощі з поштою, але все ж давали собі раду.
На той час ситуацію рятували більші тиражі, стабільна робота поштових відділень, які ще існували у всіх населених пунктах, а також підтримка з боку органів місцевого самоврядування до моменту створення об’єднаних громад. Ці чинники давали змогу втримати редакцію.
У 2019 році ми пройшли процес роздержавлення. Я тоді казав чесно: це шлях, який знищить більшість друкованих медіа, але ми вірили, що зможемо вижити. Проте з початком повномасштабної війни стало зрозуміло, що ми переоцінили свої сили, і головним чинником виявились гроші.
На самому старті війни, не знаючи, що нас чекає, ми вирішили підтримати колектив – виплатили зарплату на пів року вперед, бо думали, якщо підемо на фронт, то люди залишаться без засобів для життя. Тоді ще були кошти, і ми це зробили, але далі ситуація почала руйнуватись: зупинилася реклама повністю, передплата обвалилася, пошта перестала виконувати свої функції. У результаті наші доходи скоротилися на 50%, з того моменту все котиться лише вниз. Найбільшим викликом стало не просто виживання в умовах війни, а щоденна боротьба за існування в умовах повної фінансової нестабільності.
–Чи були моменти, коли стояло питання закрити редакцію чи продовжувати роботу? Як ви його вирішили?
–Так, були. Зараз фактично в редакції працюю лише я. Паралельно видаю ще одну газету – таку саму, як «Новий час». Її також випускаю самостійно, хоча іноді на громадських засадах допомагають одна-дві людини, надсилаючи матеріали. Із січня не отримую заробітної плати. Є борги за друк, сплачую лише комунальні послуги. Чи цього достатньо, щоб припинити випуск газети? Можливо, хтось давно вже так і зробив би, але я продовжую працювати і точно знаю, чому.
–Чи є у вас якесь редакційне табу: тема, формат або тональність, якої ви принципово уникаєте, навіть якщо стоїть питання про виживання редакції?
–Єдине табу – це все, що стосується захисту Батьківщини. Я категорично проти матеріалів, які дискредитують діяльність ТЦК чи інших збройних формувань. Зараз не час шукати недоліки й переконувати людей, що все робиться неправильно. У воєнний період ми маємо тримати планку й не дозволяти з’являтися сумнівам у правильності наших дій.
Це не означає, що проблеми треба замовчувати. Якщо бачимо порушення, то працюємо з керівництвом ТЦК, намагаємося вирішити їх на місці. Але не виносимо це в публічний простір, бо бачимо, як багато людей уже налаштовані проти. Проти чого? Проти захисту власної держави?
–Чи відчуваєте підтримку місцевої громади?
–Взаємодія з місцевою владою відбувається переважно на рівні особистих контактів. Колись ми отримували дотацію – мали гарантію, що будуть кошти на друк, а на заробітну плату – викручувалися самі. Зараз цю підтримку втратили. Водночас маємо хорошу співпрацю з Жидачівською та Ходорївською громадами.
Мабуть, ми єдині в Україні, хто переконав депутатів передплатити газету для сімей військовослужбовців. І громади це зробили, що стало для нас шансом вижити.
–Чи пробували залучати грантове фінансування, донати?
–Майже вдалося залучити підтримку. Ми мали два проєкти за програмою USAID і були впевнені, що вони пройдуть, бо з нами вже виходили на зв’язок. Але все змінилося після приходу до влади «дядька Трампа» – і процес зупинився.
–Чи можливо втримати редакцію не грошима, а сенсом? Який сенс ви вкладаєте?
–На жаль, ні, бо є базові речі – друк, доставка. Газета друкується у Львові, я привожу її сам. У редакції розфасовуємо за списками, розвожу по магазинах і люди забирають безкоштовно. Магазини грошей не беруть – це велика підтримка. Через «Укрпошту» не працюємо: вона бере по 10 гривень за доставку, а друк коштує 6, разом 16 гривень ще без зарплат. До того ж, пошта приїжджає раз на тиждень і лише на кілька хвилин – люди просто не встигають її дочекатися. Саме через це втратили частину читачів і наклад впав із 800 до 350. Але завдяки доставці власними силами тримаємо загальний тираж на рівні 1250. І поки вистачає сил будемо тримати.
–Що не дає вам опустити руки?
–Я прийшов у редакцію 25 років тому, у 2000-му, а вже у 2003 році став головним редактором. Газета збереглася в тому вигляді, у якому є зараз, завдяки мені. Це моя дитина і залишити її надзвичайно важко. Я розумію, що це збиткова справа, але для мене це хобі, справа життя, хоча жодної підтримки з боку держави немає.
–Якщо завтра доведеться закрити медіа, яку останню публікацію ви б хотіли залишити?
–Я не хочу про це думати. Нещодавно помер Ігор Калинець, якось у розмові він сказав: «Я не хочу ставити останню крапку». І я його розумію. Я теж прошу: поставте три крапки, щоб залишився шанс сказати щось ще.
Я вірю, що війна закінчиться, і влада нарешті зверне увагу на таких, як ми, адже кожна газета – це витвір мистецтва. Ми маємо підшивки з 1964 року – це анклав історії, який зберігає памʼять про минуле, бо ми часто не знаємо, що було 50 років тому, а ці видання зберігають те, що давно зникло з людської памʼяті. Можливо, нам доведеться трансформуватися у часопис чи дайджест, але електронний формат не вихід, бо він ненадійний: матеріали зникають. А те, що роблю я, не зникне. Люди збирають ці газети, і в цьому справжня цінність.
***
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Софія Божена Майдан
Дискусія з цього приводу: