Думки абсолютно полярні – від «Давно пора ліквідувати цей пережиток «совка!» до «ліквідація звання для журналістів знецінює нашу працю!». Медіаспільнота бурхливо відреагувала на можливість скасування звання «Заслужений журналіст», яку розглядають в Офісі Президента.
Втім, дискусія навколо цього питання розгорнулась від початку незалежності, коли в Україні почали з’являтися непідлеглі владі видання. Розподіл на «комунальних» та «незалежних» розділив журналістське середовище на різні табори, які, тим не менше, працюють в одному інформаційному полі. Тож цілком зрозуміло, що реакція на державні відзнаки та увагу влади в кожного різна, а подекуди й діаметрально протилежна.
Це засвідчили численні коментарі, які представники мас-медіа залишили на фейсбук-сторінці голови Національної спілки журналістів Сергія Томіленка під статтею «Президенту радять скасувати звання «Заслужений журналіст». НСЖУ – проти!». Редактори й репортери, кореспонденти й блогери, ветерани української журналістики та молоді фрілансери відверто, а подекуди й надто різко висловились про честь професії, яка сьогодні визнається однією з найнебезпечніших у світі.
Так, за оцінками «Індексу фізичної безпеки журналістів», протягом трьох місяців 2021 року українські журналісти 21 раз зазнавали фізичної агресії під час професійної діяльності, у 2020 році зафіксовано сімдесят сім випадків застосування сили до журналістів в Україні (загальна кількість постраждалих працівників медіа – 101). У 2019 році трапилися 75 інцидентів застосування сили до журналістів, у яких постраждали 86 медійників.
Більшість учасників цієї дискусії сходяться на думці, що до питання скасування державних відзнак потрібно підходити виважено.
Зокрема, головна редакторка газети “Вісті Тепличчини” з Вінницької області Ірина Лупещенко зазначає: «Нас просто бояться. Але на місцях, коли людину футболить влада, поліція, прокуратура, останньою інстанцією і надією є ми, місцеві ЗМІ. Ми тратимо час, здоров‘я, наживаємо ворогів у тих же владних службах, але допомагаємо людям. Але хіба то «заслуга»? Нам не треба того «звання», але і так принижувати ніхто не дає права. Всіх – то всіх! Тоді буде справедливо і обгрунтовано, що всі ті звання – то пережиток минулого».
«Якщо й скасовувати звання Заслужений, то для всіх категорій номінантів, а не вибірково (маю на увазі журналістів)», – погоджується Надія Мовчан з Полтавщини.
«А чому лише журналістів – почесний юрист та народний артист теж тоді… Або всіх або нікого – що за дискримінація?», – додає Павло Берест.
Анатолій Марциновський переконаний: «Давно час скасувати, так само й “заслужених” в інших професіях. Совку не місце в сучасній країні, а цяцьки від влади прямо суперечать філософії і призначенню журналістської професії».
Сергій Базанов погоджується з такою думкою: «Отримувати звання і нагороди від влади – це нонсенс і пережиток совка. А в журналістиці – так тим паче! Такі звання повинні засновувати професійні об’єднання».
«Всі ці держнагороди – бутафорія», – вважає Роман Плавицький.
Віталій Скобельський (Полтава) пише: «А чому саме за журналістів вони вхопилися? Хай тоді скасують і звання “Заслужений лікар України”, “Заслужений працівник культури” тощо. Журналіст така ж поважна професія, як і сотні інших, і теж має гідно поціновуватися державою. Я в пресі пропрацював 41 рік, є кавалером “Золотої медалі української журналістики”, а от звання “Заслужений журналіст” не маю, оскільки коли мене вирішили рекомендувати на присвоєння президентом став Віктор Янукович, тож я сам відкликав подання, бо не хотів отримувати звання з рук такого президента. Хоча зараз мені, як працюючому пенсіонеру це звання допомогло б і матеріально. Як і багатьом журналістам-ветеранам, які завдяки званню отримують дещо вищі пенсії. Тому подібні ініціативи вважаю дискримінаційними. Здебільшого їх і “пропихають” ті, хто до тривалої професійної роботи в пресі (особливо місцевій) має опосередковане відношення».
Цікаво, що проти присвоєння звання «Заслужений журналіст України» висловився й відомий столичний медіа експерт Олексій Мустафін, який отримав його у 2003 році. «Не отримав, а Кучма підписав указ. Саме тому, що мені його присвоїли навіть без моєї згоди, я відмовився його приймати і завжди виступав за скасування цього звання», – зазначає він.
Голова НСЖУ Сергій Томіленко коментує: «Це ваше право. Але у колег з регіонів є право визнавати це звання. Наприклад, Олександр Вівчарик зі Сміли. Авторитетний на Черкащині журналіст. Він син українських політв’язнів, які відбували ув’язнення в Республіці Комі. Там він і народився. Написав документально-публіцистичну розповідь «Подорож у каторжні місця». Саме за неї та за цикл добротних публікацій в ЗМІ і відзначений званням у 2019 році. Тому я і закликаю поважати колег, які цінують почесне звання. На фоні найгострішої за всі часи економічної кризи у ЗМІ та на фоні високого рівня фізичної агресії – саме час воювати зі званнями? Реформа державних нагород має відбуватися за загальним принципом. Вибірковість недоречна».
Власний кореспондент газети “Факти і коментарі” у Запорізькій області, журналіст із Мелітополя Ірина Левченко вбачає в ідеї скасувати державні відзнаки для журналістів раціональне зерно. «У певних випадках “заслуженими” стають люди, близькі до керівництва, що подає кандидатури на присвоєння. Іноді це просто люди, які тривалий час очолювали редакцію, в цьому і вся їхня заслуга, хоча саме по собі ЗМІ нічого цікавого не представляє. У той же час яскраві особистості, що представляють собою опозицію до влади (мова не про Шарія), навряд чи будуть відзначені тієї самої владою. І це стосується не тільки журналістів, а й представників інших професій – подивіться, серед заслужених металургів, машинобудівників, будівельників і медиків і т.д. – 65% – керівники, 25% – середня ланка, ну і 10% – рядові доярки, нянечки, штукатури. Може, не зовсім точно в процентному відношенні, але принцип саме такий. Важливо народне визнання, а не за рознарядкою», – висловлюється вона.
Головний редактор «Волинської газети» й секретар НСЖУ Володимир Данилюк розмірковує: «1. Хоча різноманітні почесні звання атавізм, але вони входять до системи державних нагород, і тому, за логікою, Україна повинна відмовитися і від усіх інших медалей, орденів та навіть звання Герой України? Є традиція, яку не треба порушувати. А в ОП спочатку нехай навчаться не роздавати почесних звань своїм чиновникам та апаратникам із міністерств та ВР із нагоди професійних свят і ювілеїв, бо чи не в кожному указі такі персонажі присутні завжди. Я ще в 1999 р. отримав звання “Заслужений журналіст України”, ціную це визнання, але ніколи ним не зловживаю, розуміючи, що абсолютно ніяких преференцій воно не дає. Є – добре, не було б – не плакав би. 2. Україна повинна навчитися цінувати свої нагороди, а не чужі. Парадокс: за Почесну грамоту Верховної Ради Української РСР існує доплата до пенсії, а за Почесну грамоту Верховної Ради України – ні. А мало б бути навпаки, а якщо ні, то тоді нікому ніяких доплат. 3. З повагою ставлюся до різноманітних громадських організацій, які фінансуються за гранти, але їхня місія не засідати в різноманітних наглядових та консультативно-дорадчих органах, а “працювати в полі”, реалізовувати реальні проєкти, в нашій ситуації – для розвитку реальної журналістики та боротьби з ворожою пропагандою. А коли нема чим зайнятися, тоді пропонують щось скасовувати чи перейменовувати. Сумно… І це незадовго до Дня журналіста…».
Директор ТОВ “Чернигівський край” Наталія Бушай вважає, що відбувається цілеспрямована й системна дискредитація журналістики як професії. «Й це стосується не лише звання “Заслуженого”. В законодавстві немає чіткого розмежування понять “засоби масової інформації” й “засоби масової комунікації”. Й це дає широкий простір для маніпуляцій, коли посадовці замість того, аби висвітлити інформацію у законний спосіб поширюють її через соцмережі. Чудовий приклад – навчання з територіальної оборони, що відбулися в Чернігові з 12 по 26 травня. Люди не були поінформовані, обривали телефони, питали, що відбувається, чому звучать сирени і в них перевіряють документи. У пресслужбах працюють зазвичай не фахові журналісти, а ті, кого шкода скорочувати. Інформація, яку вони пишуть, звучить десь так: сьогодні Голова Такий-то брав участь у спортивних змаганнях на Кубок Того-то. Були присутні Ті й Ті. Що за змагання, хто виграв, не повідомляється. Таких прикладів безліч».
Прозаїк, публіцист-документаліст, Заслужений журналіст України Вадим Вітковський переконаний: «Це звання журналістам повинні присуджувати не за вислугу років чи за високою посадою, як здебільшого трапляється, а за ЖУРНАЛІСТСЬКУ МАЙСТЕРНІСТЬ! А то бродять в областях сотні «заслужених», а я у журналістиці з 1983 року, як член НСЖУ, і можу перелічити справді гідних цього звання на пальцях однієї руки! Дуже часто звання це не присвоюють Класикам української журналістики, таким, як… Степан Колесник, журналіст номер один, Олександр Гордієвич, чи світлої пам’яті Микола Рябий. Тут треба наводити порядок! А позбавляти ЛИШЕ журналістів можливості бути відзначеними так – безглуздо!».
Маріупольська журналістка Анна Мурликіна пише: «Абсолютно підтримую ініціативу про скасування цього “прекрасного” звання. І навіть трохи кумедно читати про «намір скасування звання є спрямованим на нівелювання професії і знецінення внеску журналістів у побудову держави”. Там ще є про нівелювання авторитету журналіста. Цікаво, і яким же боком авторитет журналіста пов’язаний з цим нафталіновим званням? Авторитет журналіста повинен оцінюватися його читачами, слухачами, його аудиторією, а не державою. Є довіра аудиторії – є і авторитет. Хочете підтримати честь професії – підтримайте премію імені Гонгадзе».
Відповідальний секретар Запорізької обласної організації НСЖУ Валентина Манжура зазначає: «Звання “Заслужений” присвоюється у нас більш як 40 категоріям людей. Чим вимірюється їх авторитет? Чому з 40 тільки одним журналістам? Виходить, щоб не говорили багато і владу не критикували. Заслужені енергетики, машинобудівники, шахтарі і т.д. працюють вже давно в приватних підприємствах і отримують державну нагороду – звання. Тоді треба говорити в цілому, а не кидатись на саме на журналістів».
«Та не в званнях справа. Можливо, дійсно статус Заслуженого віджив своє. Десь погоджуюсь і з тим, що досить часто Заслуженого дають не достойним, а “потрібним”, і з тим, що насправді з огляду на ставлення влади до нас і не хочеться саме від неї нагород, і особливо нічого вони не дають – так, якусь копійчину до пенсії та найбільш амбіційним привід для самозадоволення. Але чому відмінити саме для журналістів? Якийсь дитячий садок. Чергове пхе від влади. Як на мене – то й грець із ним. Хай започаткують нагороду та відзначають собі угодних, які співають хвалебні оди владним колам. Для нас, журналістів районок, найкращі нагороди – то наші читачі й тиражі. Ми не працюємо на догоду владі, тож і не чекаємо від неї визнання», – вважає редакторка газети «Новини Городнянщини» з Чернігівської області Світлана Томаш.
«Не бачу трагедії. Якщо держава не буде присвоювати, НСЖУ почне видавати ці звання в кооперації з колегами з медіаринку. Нехай розумники-грантоїди ще порадять Зеленському, як втратити вагомий канал налагодження хороших відносин із засобами масової інформації. Нехай президент плюне в обличчя ще й місцевим ЗМІ, тоді точно піде на вибори на самоті. А наступний президент все відновить і прирівняє звання, присвоєне НСЖУ, до загальнонаціонального», – каже секретар СНЖУ, засновник і колишній головний редактор інтернет-видання Realist.online Сергій Лямець.
«Я б до питання “Заслужених” підійшов інакше. Держава має передати це все авторитетним громадським організаціям. Скажімо, “заслуженого журналіста” нехай присвоює НСЖУ. “Заслуженого промисловця” – Торгово-промислова палата. “Заслуженого юриста” – юридична ГО. І все в такому дусі», – висловлює свою думку Ігор Ляшенко.
Власний кореспондент видання «Новая Газета» в Україні Ольга Мусафірова роз’яснює свою позицію: «Особисто для мене тут нема теми для дискусії. Нагорода від влади (будь-якої, наголошую!) для журналіста неможлива за визначенням. Для лікаря, вчителя etc. – інша справа, там є, принаймні, критерії заслуг. Натомість дуже вітаю професійні, спілчанські відзнаки та перемоги в конкурсах, включно з міжнародними. Хочете дійсно великої мети? Змагайтесь за Пулітцера, коли не слабО”.
Наостанок наведу роздуми згаданого вище черкаського журналіста Олександра Вівчарика, який зазначає: «Та ради бога. Я майже 40 років у журналістиці. Заробив декілька інфарктів і 3 тисячі пенсії. Якщо комусь так муляє доплата в 300 гривень, заберіть її собі, вам, напевне, вона потрібніша.
Нікого не муляє заслужений працівник культури, заслужений лікар, а от журналісти стали раптом таким собі наріжним каменем. Ви, критикани, хоч уявляєте, що значить працювати журналістом у провінції?! Не в Києві, не у Верховній Раді, не на 1+1, а в захолусті. Тут вам гонорар в доларах не запропонують і за кордон у відрядження не відправлять. Тут ви на виду перед усіма: на заходах, в чергах, в лікарнях, на вулиці. Ви, мов голий, бо під рентгеном кожного.
Хочу поставити крапку в цій безплідній дискусії, принаймні для себе. Чомусь мені здається, що це питання розбрату було вкинуто з метою розсварити наше і так не дуже згуртоване товариство. Ви почитайте коментарі, вже і до образ доходить. Прикро, що зроблено це було напередодні нашого професійного свята…
А взагалі, від членів Ради з питань свободи слова та захисту журналістів я чекав інших рішень. Поясніть мені, чим допоможе свободі слова в Україні, як захистить журналістів припинення відзначення їхньої непростої праці?
Заявляю: я українець і мені не соромно отримати відзнаку за свою роботу від українського президента. Тим паче, що працював я чесно і відповідально. Хто з якихось причин вважає це звання не достойним своєї особи, може,якщо його нагороджуватимуть, від нього відмовитися. Крапка».
Фото з ФБ
