Воєнна журналістика – це робота на межі життя і смерті, де камера стає зброєю правди, можливістю показати світові реальність бойових дій і зберегти історії тих, хто воює та виживає. Про сувору реальність роботи в таких умовах та виклики ми поговорили з воєнною журналісткою РБК-Україна Богданою Ляськівською.
–Ви багато років працювали ведучою, але з початком війни вирішили перейти у воєнну журналістику. Що саме стало для вас поштовхом до такого кроку?
– Під час Майдану, коли я була другокурсницею Львівського університету, навчання на певний час припинили, і ми фактично жили на Майдані. У мене ще тоді було бажання йти в армію, але мій тато пішов воювати, а мама залишилася з маленькою сестричкою, і я розуміла, що одній їй буде дуже важко. Далі був період замороженого конфлікту, саме тоді я працювала телеведучою. Це був дуже класний період – інтенсивний, цікавий, прекрасний.
Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Я сиділа у студії в сукні, з зачіскою та макіяжем, а навколо коївся жах, не вистачало людей. І я відчула, що не можу залишатися осторонь. Але мій шлях у воєнну журналістику був складним.
Я довго намагалася виїхати у зону бойових дій. Домовлялася з керівництвом каналу, але чула неприємні відповіді: «Тебе там уб’ють», «Що ти там забула». У мене багато друзів-військових, і навіть вони казали: «Якщо ти дівчинка в платтячку з макіяжем – ти цього не витримаєш», але я все одно знайшла можливість поїхати на фронт.
–З якими найбільшими викликами ви зіткнулися під час переходу у воєнну журналістику?
–Перше, з чим стикаєшся на фронті – чи витримаєш морально. Ти можеш дуже цього хотіти, думати, що готовий, але ніхто не має справжнього уявлення про війну, поки її не побачить.
Я пам’ятаю свій перший виїзд. Я дуже нервувала. Думала: «А раптом не зможу? А раптом не витримаю?» Це реальний фактор: або витримуєш морально, або ні.
Коли я вперше почула звуки артилерії – насторожилася, намагалася зрозуміти обстановку,але потім, коли ми виїхали на бойове завдання, мені стало дуже спокійно. Нас тоді обстріляли касетними боєприпасами, і я зрозуміла: так, я можу.
–Чи доводилося вам стикатися із засудженням через те, що ви дівчина, яка працює з темами війни, і як ви на це реагуєте?
–Я з цим зіштовхувалася дуже довгий час, доки своїми діями не заслужила репутацію серед чоловіків, у Міністерстві оборони та серед пресофіцерів.
Коли ти виїжджаєш, наприклад, з оператором на бойові і простягаєш руку військовим, які там на місці, вони тобі руку у відповідь не простягали. Оператору, який був поруч, руку тиснули, мені – ні. Навпаки казали: «Ти дівчинка, що ти тут забула?»
За весь час, скільки їжджу, у мене змінилося дуже багато операторів. Довгий час я здебільшого працювала самостійно. Мені довелося навчитися бути не лише журналістом, а й оператором, освоїти камеру. Бували моменти: перший «приліт» – і цей хлопчина вже більше не їде; ще якась ситуація – теж не їде.
Коли мені говорили, що чоловіки стійкіші, ніж жінки, я можу показати яскравий приклад. І лише з роками, коли вже всі побачили, як я працюю на фронті, як поводжуся, що я підготовлена, як реагую у будь-яких ситуаціях, – після цього прийшла повага. І вже самі пресофіцери почали мені писати й запрошувати на позиції.
–Як особисто для вас працювати з темами війни – це емоційно важко? Як ви з цим справляєтеся?
–Ти або витримуєш, або ні. Спочатку було дуже страшно: під час кожного виїзду я думала, що можу загинути. Був тремор, навіть фізичні реакції – наприклад, коли вперше побачила тяжкі поранення, мозок казав, що все нормально, я знімаю, а організм почав «вимикатися». Друзі-військові підтримували, казали, що це нормально і справді з часом приходить атрофія емоцій, ти звикаєш.
Зараз для мене їхати на фронт – це буденність. Я там почуваю себе живою, потрібною. Важко повертатися у цивільне життя, бачити байдужість, ухиляння, небажання донатити. Це демотивує.
Найважче те, що дуже багато людей, яких я знімала, вже немає в живих – ще вчора ми спілкувалися, а сьогодні цієї людини вже немає. Також важко бачити, як наші території, де я ще місяць тому була, тепер опинилися у тилу росіян.
–Як ви готуєтеся до поїздок у зону бойових дій, які заходи безпеки вважаєте для себе найважливішими та чи були ситуації, коли обставини на фронті змушували змінювати або повністю відмовлятися від запланованого матеріалу?
–Найголовніше – підготовка з тактичної медицини. Я пройшла багато курсів і постійно поновлюю знання. Аптечка має бути складена правильно: турнікети, гемостатики, засоби для тампонади.
Плюс бронежилет, каска, зручний одяг і взуття. Це обов’язково.
Ситуацій, коли я категорично відмовилася знімати, не було, але є етичні межі. Наприклад, коли на стабпункті зрізають з поранених одяг і білизну, я цього не знімаю. Для мене це неетично. Якщо оператор знімав, я виходила.
На позиціях завжди уточнюю, що можна показувати, а що ні. Є багато правил: не знімати маркування на боєприпасах, точки заїзду, місця запуску дронів. Навіть дерево на горизонті може видати позицію.
–Яку історію з тих, що ви висвітлювали, ви ніколи не зможете забути і чому?
–Це історія, яка навіть не вийшла в ефір. Ми знімали під Авдіївкою одного гранатометника з позивним «Веган». Це була неймовірно світла, ерудована людина. Він дуже дякував за те, що ми приїхали, просив не публікувати інтерв’ю з міркувань безпеки, перепрошував. Казав: «Я вам надішлю інші відео». І невдовзі загинув. Йому було лише 24 роки.
Мені шкода, що глядачі не побачили цього інтерв’ю. Бо він був прикладом воїна, який робив більше, ніж мав: допомагав всім, турбувався про побратимів. Такі люди заслуговують, щоб про них знали.
–Які формати у висвітленні війни працюють найефективніше – інтерв’ю з очевидцями, репортаж чи щось інше?
–Найбільше зачіпає репортаж. Коли журналіст живе з військовими, п’є з ними чай у бліндажі, показує побут і атмосферу. Це дає глядачеві відчуття присутності. У мене був випадок, коли хлопцям волонтери подарували китайський чайний сервіз, і ми в підвалі під обстрілами зробили «чайну церемонію». Це зайшло людям набагато сильніше, ніж просто кадри пострілів.
Інтерв’ю зараз відходять на другий план – людям нудно слухати годину. Репортажна зйомка і подкасти – ефективніші формати. Але головна проблема – людям усе менш цікаво дивитися про війну. Якщо раніше мої репортажі збирали по 100 тисяч переглядів, то зараз лише кілька тисяч.
Зважаючи на те, що людям тема війни стає менш цікавою, багато редакцій женуться за розважальним контентом, бо він приносить гроші. Але я для себе вирішила: я не буду нейтральною. На мою країну напала Росія. Я говоритиму правду так, як є, навіть якщо це не вписується у стандарти західних медіа.
–У якому форматі журналістики ви бачите себе після завершення війни та чи плануєте залишатися у темі, пов’язаній із військовими подіями?
–Війна змінює назавжди. Мої колеги казали: «Ми тебе не впізнаємо, ти зовсім інша людина». І справді: після всього побаченого мені важко уявити себе в ранковому шоу, де півтори години обговорюють, як правильно різати кавун.
Я стала офіцером і бачу своє майбутнє у військовій журналістиці чи навіть у війську. Після війни буде багато проблем: ветерани, реабілітація, втрати. Військова тема ще довго буде актуальною. Саме в цьому векторі я й працюватиму.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Софія-Божена Майдан, фото з особистого архіву Богдани Ляськівської
