Чимало людей роками стежили за великими українськими проєктами, розглядаючи світлини чи слухаючи подкасти, до створення яких він доклав руку. Костянтин Гузенко був першокласним документалістом та медіапродюсером, чий унікальний почерк формував візуальний і звуковий стиль матеріалів Ukraїner та The Village Україна. З початком повномасштабного вторгнення він фіксував наслідки війни як фрілансер, а згодом як пресофіцер та штаб-сержант 35-ї окремої бригади морської піхоти. Він продовжував тримати камеру на передовій, ставши героєм документального проєкту «На лінії кадру». 1 листопада 2024 року життя талановитого митця обірвав удар ворожої балістики на сході України.
Ми поспілкувалися з його близькими, аби зберегти пам’ять про людину, яка шукала щирість у словах, красу в кожному фото й віддала життя за те, щоб задокументувати повномасштабну війну.
Домашнє кіно на стоп-кадрах
Усе починалося серед глибокої, майже медитативної науки мовчання. У дитинстві Костя був спокійним, скромним і дивовижно терплячим. Артем, молодший на два роки, постійно крутився поруч, шукав уваги й усіма способами намагався зачепити двоюрідного брата. Проте Костянтин ніколи не дратувався. Замість звичних дитячих сварок він просто навчав малого приймати чужий спокій.
«Він вчив мене терплячості. Батьки часто залишали його зі мною, я його діставав, і він мене трошки вчив, як це – терпіти чужу тишу. Я пам’ятаю його як дуже спокійну людину з дитинства. Він тоді був скромним і залишився таким до кінця», – згадує двоюрідний брат Костянтина Артем Ремізовський.
Коли хлопцям було по 7–9 років, у родині з’явилася перша старенька відеокамера. Костя миттєво взяв на себе роль режисера їхніх кадрів і перетворив техніку на складну інтелектуальну розвагу. Він будував масштабні декорації з іграшок, обирав ракурси й створював перші аматорські стрічки.
«Ми брали іграшки і знімали фільми – просто через стоп-кадри ставили і знімали. Це було дуже весело. У нас була ще гра, коли ми ховали камеру в кімнаті, клали предмет, і його треба було забрати непомітно для об’єктива», – розповідає Артем.
Хлопець не терпів банальності, завжди шукав внутрішній челендж і тягнув близьких за собою. У дитинстві його найтепліші та найближчі стосунки склалися зі старшим рідним братом. Вони постійно захоплено обговорювали комп’ютерні ігри й зрештою підсадили на це захоплення і Артема. У родинному колі вони годинами могли розбирати стратегії та грати в Mount & Blade. У їхньому домі не пам’ятають конфліктів – Костя був надзвичайно спокійною людиною. Він змалечку вмів щиро цікавитися тим, що відбувається в життях людей поруч, глибоко відчувати їх і об’єднувати навколо своїх ідей.
Дідусів «Київ» та естетика бруталізму
З роками дитячі кіноексперименти логічно переросли у глибоку, усвідомлену пристрасть до фіксації реальності. Фотографія увійшла в життя Кості наприкінці шкільних років абсолютно природно, наче завжди мала там бути. Згодом виявилося, що цей потяг до камери мав своє коріння: його дід, Юрій Семенович Рогов, колись фотографував на радянський «Київ». За спогадами бабусі, від чоловіка залишилося багато старої фототехніки, яку Костя забрав і використовував на початку свого творчого шляху. Особливе місце в його житті посідала й дідусева фотографія з альбому Макквіна.
Для Кості плівка стала окремим всесвітом. Він збирав камери під різні ідеї, купував важкі фотоальбоми французькою мовою й годинами досліджував документальний стиль світових та українських майстрів, шукаючи свій власний, неповторний погляд на світ. Коли Кості було 23, він подарував братові його першу плівкову камеру. На розгублене запитання про те, як знімати правильно і чи будуть якісь поради, хлопець лише спокійно відповів: «Та знімай, просто знімай». У цій короткій фразі ховався його особливий підхід до творчості – здавалося, саме в той момент він ніби пізнав свій внутрішній дзен. За цим спокоєм ховався глибокий дослідницький підхід: Костя любив усе розбирати до деталей, і кожна дрібничка в його побуті мала свій сенс та історію. Він мав особливий, витончений смак. Їздив на шосейному велосипеді, обожнював мінімалізм та український бруталізм – корпуси КПІ чи бібліотеку Вернадського. Навіть одяг уміло знаходив на секонд-хендах, тримаючись свого унікального стилю.
Він любив хизуватися цікавими знахідками з блошиних ринків, але ніколи не акцентував увагу на собі. Костянтин завжди щиро цікавився, як справи у тих, хто поруч, і заварював для них каву або чай на старій кухні дореволюційного маєтку на Дмитрівській. З високими стелями навколо, вони могли годинами приємно мовчати навпроти одне одного, адже Костя був з тих людей, з якими мовчання приносило найбільшу насолоду.
У 2018 році він доєднався до редакції The Village Україна як фотограф і продюсер подкастів, де, зокрема, працював разом із Марком Лівіним та Іллею Полудьоним над запуском першого сезону проєкту «Простими словами», який згодом виріс у велику психотерапевтичну платформу.
«Костя тоді був трошки молодший за мене, але ми дуже швидко знайшли конект і заприятелювали, бо мали безліч спільних інтересів. Він приїжджав в офіс на велосипеді-фіксі й був таким канонічним, модним киянином: носив ключі на карабіні та свою фірмову підвернуту зелену шапочку. Він неймовірно легко заводив контакт із героями та колегами», – згадує його близька подруга та колега Софія Данилова.
Поза творчістю хлопця вела сильна громадянська позиція. Він захищав від нелегальної забудови «Квіти України», писав заяви в поліцію за збереження історичного Києва, а задовго до повномасштабного вторгнення ухвалив принципове рішення – повністю перейшов на українську мову, попри те, що родина спілкувалася російською.
Саме таким – гіперактивним, але дивовижно глибоким – його вперше побачив майбутній колега та близький друг Сергій Ковальов. Вони познайомилися у Львові під час зйомок однієї з серій Ukraїner. Костя тоді був наймолодшим у команді. Він намагався встигнути все й одразу: за два дні і попрацювати, і оббігати купу друзів. Цей шалений темп спочатку навіть трохи дратував колег, але хлопець миттєво гасив будь-яку напругу своїм гумором. Уже наступного дня Сергій зрозумів, що коло інтересів Кості просто неосяжне. У день їхнього знайомства фотограф понад усе хотів відвідати Меморіал Небесної Сотні. Вони пішли туди пізно ввечері.
«Костя дуже довго і абсолютно мовчки вдивлявся в кожен портрет. Там, посеред цієї тиші, я вперше його сфотографував», – згадує Сергій.
Корисна складова кадру та чесна фотодокументалістика
До команди Ukraїner Костя долучився у 2020 році як волонтер, і його перша ж експедиція стала внутрішньою легендою. Попри те, що хлопець щойно переніс важку ДТП і відновлювався, на зйомки він поїхав із тростиною. Фізичний біль та незручності повністю розчинилися в захваті від процесу й творчості.
Спогади у матеріалі «У памʼять про Костю Гузенка» показують, як сильно він змінив атмосферу в команді, принісши туди власну естетику. Його фірмовий стиль тримався на глибокому внутрішньому спокої, який відчувався в кожній роботі. До розповіді увійшли й цитати самого Костянтина. Зокрема, у розмовах із засновником проєкту Богданом Логвиненком він згадував, що саме ці поїздки допомогли йому знайти себе.
За роки професійної діяльності Костянтин пройшов колосальний шлях трансформації свого художнього бачення. У роботі він завжди шукав внутрішній виклик, намагаючись вийти за межі звичних комерційних форматів.
«Костя був надзвичайно творчим, щиро цікавився історіями людей. Йому хотілося знімати щось глибше, соціальне. Ми могли йти дворами на Подолі, він бачив якихось хлопців на старому вбитому мопеді, спокійно підходив, розговорювався, розпитував про життя й знімав їх. Він шукав свій стиль. За роки нашої дружби я спостерігала його неймовірну еволюцію: від лайфстайл-знімків до чесної воєнної документалістики та глибоких експедицій. Вилизаний лайфстайл перестав його цікавити – він шукав правдиві історії», – розповідає Софія Данилова.
Незадовго до повномасштабного вторгнення Костянтин захопився творчістю сучасного американського фотографа Алекса Сота, чий стиль балансує на стику документалістики та фольклору. Хлопця приваблювала саме така візуальна наука – уміння підмічати деталі побуту, звички й традиції людей. Фотографія стала для нього не просто ремеслом, а способом споглядання, глибокого осмислення України та своєї причетності до її долі.
У 2022 році цей ідеалізм трансформувався у чітку дію. Костя почав співпрацювати з «Архівом війни», фіксуючи злочини окупантів та боротьбу українців у деокупованих містах і селах. Засновник проєкту Богдан Логвиненко згадував, що Костя ніколи не мав страху перед небезпекою: він просто брав камеру й вирушав туди, де був потрібен – на Південь, Схід чи Північ.
Спільна риса всіх спогадів колег – це постійне захоплення тим, наскільки сильно він умів контролювати себе в будь-яких ситуаціях.
«Костя завжди був спокійним, зосередженим, чекав момент і тримав камеру напоготові. Навіть коли всі нервувалися й усе йшло не по плану, він був спокійним і робив свою справу. У його фото був якийсь простір та легкість, які наче передавали характер Кості», – згадує оператор та фотограф Сергій Ковальов.
Врешті, саме ця масштабна й ризикована робота під час війни допомогла Костянтину остаточно сформувати власну філософію патріотизму. У своїх спогадах про цей період він зазначав, що експедиції та фіксація воєнної реальності допомогли йому полюбити Україну не лише в межах знайомого з дитинства кола, а в максимально широкому значенні всього українського. І це бажання захистити свою культуру стало його головним життєвим вибором.
«Робота із Ukraїner допомогла мені полюбити Україну не лише в невеликому знайомому мені колі (рідне місто, місця дитячого відпочинку), а в максимально широкому значенні Українського. Із цієї любові та бажання вберегти й розвивати далі свою культуру, я вважаю, йде найкраща мотивація працювати», – розповідав Костянтин для Ukraïner.
Романтик у пікселі 35-ї бригади
На початку 2024 року Костянтин Гузенко став частиною 35-ї окремої бригади морської піхоти. Хлопець прийняв рішення йти на службу, прагнучи самостійно керувати своєю долею.
«Я просто в якийсь момент прийняв рішення, що все – треба десь за пів року піти на службу. Не хотілося опинитися в ситуації, коли за мене воєнком визначить, що я буду робити, де я буду це робити, і опинитися в ситуації слабкій, де тебе під ручку беруть і в автобусік пихають, тому було прийняте рішення самостійно піти», – розповідав Костя у документальній стрічці відеопроєкту UAPP «На лінії кадру».
Коли його запитували, навіщо він ризикує й щоразу йде з бійцями на саму лінію зіткнення, він пояснював це внутрішнім обов’язком фотодокументаліста. Для нього було принципово важливо, щоб війна в тилу не сприймалася легковажно, а нащадки, родичі та близькі мали змогу бачити своїх захисників під час та після виконання складних бойових завдань.
Згодом внутрішня планка відповідальності Кості піднялася ще вище.
«Із часом «бути у війську» стало для мене важливішим за «бути для війська», – казав Костянтин. Попри важку службу, навколо хлопця завжди гуртувалися свої. З колегою та майбутнім другом Ярославом Грубичем вони познайомилися в київському госпіталі, де той проходив реабілітацію після поранення.
«Ми зустрілися, і я одразу зрозумів, що це дуже душевна людина. А ми ще й два вусаня. Я коли бачу вуса, знаєте – це як рибак рибака бачить здалека. Виявилося ще, що ми обоє 1997 року народження, обоє Водолії з різницею в тиждень. Я жартував, що тепер ясно, чому ми так швидко здруганилися – відчули себе як два бро, які давно не бачилися. У роботі він точно був перфекціоністом: весь час повторював, що робить недостатньо», – розповідає Ярослав.
Один із найтепліших спогадів Сергія Ковальова про колегу залишився з часів, коли Костя навчався на сержантських курсах і приїхав у гості на чай. Був спекотний день, тож хлопці знайшли на карті найближче сільське водосховище й поїхали плавати. Локація виявилася з викликом: бетонний берег під скосом геть заріс мокрими водоростями й став слизьким як лід. Стрибнувши у воду, друзі швидко збагнули, що вибратися назад – той ще квест. Поки Сергій шукав вихід, Костя переплив трохи далі й намацав якусь стару мотузку, по якій упевнено видерся нагору. Сергій цього моменту не помітив і продовжував «штурмувати» слизьку стіну. Костя вирішив підіграти, стрибнув назад у воду і вдав, що теж застряг. Друзі довго реготали, жартуючи, що запеклий морпіх ніяк не може здолати звичайний берег. Коли ж Костянтин таки розкрив секрет і почав підійматися по своєму канату, Сергій зупинив його, дістав камеру й попросив завмерти в кадрі.
«Ми жартували, щоб він запостив це на сторінку морської піхоти, ніби це реальна висадка на берег Криму. У цьому був весь Костя: він обожнював такі живі експерименти, ніколи не топтався на місці й усе робив у власне задоволення, бо просто сильно любив життя і людей поруч», – згадує Сергій.
Саме під час служби, Костя зустрів Вікторію. Спочатку це було довге листування на відстані: хлопець надсилав фото з позицій, а з часом дівчина отримала раптовий відеокружечок із київського метро – хлопець вирвався в місто на день-два. Тоді Віка зрозуміла, що Костянтин – єдина людина, у оточенні якого їй хотілося бути щодня без жодних пауз чи втоми. Вони могли годинами розмовляти або просто разом дивитися кіно. Проте найбільше дівчину вражала його дивовижна скромність щодо власного вибору піти на фронт.
«Він був якимось дуже світлим, сонячним наче. Костя взагалі не вважав чимось гідним похвали чи особливої поваги той факт, що він доєднався до війська. Завжди думав, що робить недостатньо, що можна і треба краще, більше. Але вимагав цього саме від себе», – ділиться Вікторія.
Попри важкі фронтові будні, Костя зберіг дивовижну чуйність і велику любов до тварин. На позиціях до нього прибилися кішка Чупа та котик Дим. Переконаний, що радістю варто ділитися, він залишив Дима товаришам по службі – жартував, що це «усім по коту для балансу». Чупа ж стала його постійною попутницею: щоразу під час поїздок до Києва Костя брав її з собою в переносці.
Їхні стосунки з Вікою трималися на зворушливих ритуалах. Щотижня вони зідзвонювалися й разом дивилися «Клан Сопрано», суворо забороняючи одне одному вмикати наступну серію самостійно. Раз на два тижні Віка відправляла на фронт мініподарунки, а Костя міг зненацька замовити для неї доставку квітів у Києві, знаючи, що вона втомилася на роботі. Ідучи на позиції, він завжди попереджав її. А повертаючись о п’ятій ранку – брудний, виснажений, після безсонної ночі – обов’язково записував їй коротке відео, де просто втомлено посміхався, махав рукою в камеру і йшов спати.
Продюсерка Карина Пілюгіна, яка працювала з ним на Херсонщині, згадувала, як у вільні хвилини Костя найбільше любив їздити по степу: фотографувати птахів, слухати музику і просто бути наодинці з простором.
«Це дуже багато говорить про Костю, про його романтичну натуру, про те, що він був дуже ніжним, чуттєвим, вразливим, і попри це – дуже хоробрим», – розповідала Карина у спільному матеріалі.
Згодом Кості стало замало бути пресофіцером та спостерігачем. Його точило знайоме багатьом військовим відчуття, що він робить недостатньо.
«Він вибрав службу свідомо й після року пресофіцерства прагнув бути ще ефективнішим на бойовій посаді… У Кості булоінтерв’ю для Української асоціації фотографії, де він сказав найважливіше: «Я дуже хочу, щоб ми вижили як українці». Це наша глобальна задача – бути єдиними, не розділятися», – каже Софія Данилова.
«Я не знав, що смолоскип – це так гарно»: останні слова «Крапки»
За два місяці до трагедії, під час короткої відпустки, Костя гуляв із братами в лісі. Тоді він сказав слова, які Артем пам’ятає досі.
«Він говорив дуже серйозно про те, що кожен солдат має чітко усвідомлювати свою роль, адже всі ми працюємо заради однієї великої спільної мети. І кожен із нас має бути готовим до того, що може загинути», – згадує брат.
Того ж дня, наче повернувшись у безтурботне дитинство, Костя з невимовним захватом катався на тарзанці на дачі, голосно реготав і з розгону приземлявся ногами на землю.
Остання зустріч братів відбулася 17 жовтня. Костя приїхав провідати рідних, а потім підкинув Артема на Поділ. У салоні авто грала музика – Костя ввімкнув спочатку трек «Чому», а потім «Динаміт» репера Варнака. Розповідав, що йому зараз дуже подобається військовий реп. Це був останній раз, коли Артем бачив брата живим.
Костянтин загинув ввечері 1 листопада у Дніпропетровській області. За пів години до удару хлопець надіслав Вікторії відео палаючого смолоскипа зі своїми останніми словами: «Я не знав, що смолоскип – це так гарно». О п’ятій вечора російська балістична ракета поцілила в локацію підрозділу. Ворог діяв високоточно.
У пари було правило: не хвилюватися, якщо зв’язку немає менше ніж 12 годин. Але цього разу серце дівчини не витримало. Прокинувшись о четвертій ранку від щемливого сну, де Костя нібито їй відповів, вона перевірила телефон. Повідомлення після 16:50 залишалися непрочитаними… Вранці Віка зателефонувала батькові Кості, а вже трохи пізніше, 2 листопада, про атаку дізналися всі рідні.
Той день найближчі люди провели разом на його київській квартирі. Вони трималися одне за одного, хаотично шукали контакти шпиталів і малювали в голові найкращі сценарії.
«Я вже думала, які жарти йому скажу в лікарні. Хотіла посміятися, що головне – його вуса на місці, а все інше заживе… Головне б, що він – живий, що хоч якось цілий…» – до останнього Вікторія сподівалася на поранення.
Але пізно ввечері на порозі з’явилася Марічка, близька подруга Костянтина. Вікторія передчувала страшне ще задовго до того, як повернувся ключ у замку квартири. Побачивши обличчя подруги, Віка встигла вимовити лише одне запитання: «Він живий?». Проте подруга не відповіла – тихо попросила спочатку зайти всередину. Ця глуха мовчанка сказала все сама. Прийняти таку реальність було майже неможливо. За словами Віки, усвідомлення приходило дуже довго.
«Наступного дня я бачила стан мами Костика й розуміла, що не здатна навіть вголос вимовити це. Я сама, мені здається, місяців два не могла сказати вголос, що Костик загинув», – згадує Вікторія.
Шлях від митця до воїна в одному кадрі
Зараз близькі хлопця дбайливо вибудовують культуру пам’яті, аби його світло продовжувало жити. Внесок документаліста у фіксацію нашої історії визнали й на державному рівні: восени 2025 року президент посмертно відзначив Костянтина «Крапку» Гузенка орденом «За заслуги» III ступеня за самовідданість та професіоналізм, виявлені під час висвітлення війни.
23 травня – у День морської піхоти – у Львівському муніципальному артцентрі відкрилася виставка його робіт під назвою «Перехідний стан». Вона стала вже третьою подібною ініціативою, організованою спільними зусиллями його рідних та друзів.
Щоб створити експозицію, близькі власноруч перебрали сотні світлин із архівів автора. Знімки, зафільмовані у різних куточках України – від Миколаївщини до Херсонщини та Донеччини – сплітають воєдино долі побратимів-морпіхів, волонтерів, жителів деокупованих територій та образи змінених війною міст і ландшафтів. Вони стали продовженням проєкту «Як ми готуємося до війни», який Костя розпочав на початку повномасштабного вторгнення. Його метою було задокументувати глибоку трансформацію особистості: шлях від ухвалення рішення йти на фронт до вступу у військо.
Через ці знімки близьким вдалося показати шлях самого Костянтина: від тонкого цивільного митця до суворого воїна. Символічно, що історія на виставці обривається саме на тому моменті, коли Костя ухвалює рішення перевестися на бойову посаду.
«Він показував справжню війну. Інколи підкреслював, що так, тут страшно, але є й світлі, добрі моменти. Для іноземців треба показувати весь цей треш, а для нас – те, що ми тримаємося, що ми маємо духовні цінності й характер. Ніхто не хотів йти на війну, нормальні плани ми залишили на потім. Але завдяки його фотографіям цей почерк триматиметься надалі», – розповідає колега та друг Ярослав Грубич.
«Справедливості не існує, але треба рухатися в її бік»
Коли Костя приїжджав до Києва у відпустку, ніколи не відпочивав у класичному розумінні. Він намагався відвідати кожного родича, заїхати до бабусі, обійняти всіх друзів, бо гостро цінував обмежений час. Тепер цю звичку перейняв Артем. Брат досі розбирає його речі, книги й читає останню подаровану Костею збірку есеїв Сімоне Вейль.
«Мене у збірці дуже вразила ця фраза, що справедливість – це пошук добровільної згоди, пошук любові в першу чергу. Мені хочеться вірити, що Костя це розділяв… Він повторював фразу про те, що справедливості не існує, але треба рухатися в її сторону», – ділиться Артем Ремізовський.
Ця пристрасть та уважність до близьких матеріалізувалася в речах, які тепер зігрівають друзів у найтемніші моменти. Уже перебуваючи на службі, Костя раптово надіслав Софії Даниловій несподіваний подарунок – акумуляторний світильник у формі маленького київського квіткового кіоску, знаючи її любов до урбаністики.
«Цей світильничок мене вдома часто рятує. Коли немає світла або коли доводиться ховатися у ванні від балістики, я вмикаю його. Він має дуже тепле жовте світло, довго тримає, з ним можна засинати, і він якось заспокоює. Гості часто звертають на нього увагу, а я дуже люблю згадувати, що це подарунок Кості. Це про його дивовижну щедрість і вміння пам’ятати кожну деталь про тих, кого він любив», – каже Софія.
Попереду в близьких ще одна велика мета – масштабна виставка в Парижі, про яку хлопець мріяв при житті. Друзі ж міркують над тим, як зберегти його пам’ять в Україні через живі, динамічні проєкти.
«Після війни хочеться завершити його ідеї, зробити якісь виставки, велопробіги, походи пам’яті Кості. Найважливішим є його любов, повага, прагнення вивчати та розвивати Україну. Думаю, він буде дивитися та радіти людям, проєктам, які цю справу продовжують», – додає Сергій Ковальов.
Вікторія найчастіше повертається думками у той щасливий літній день, коли Костю відправили на навчання до Миколаєва, і вона приїхала в гості. Вони спонтанно сіли в машину й вирішили втекти на вихідні до Одеси. Дорогою Костя звернув у якесь село біля лиману. День був спекотним, сонячним, і хлопець, який так сильно сумував за морем, забіг у воду з неймовірною чистою дитячою усмішкою. Віка зняла його на свою камеру, але випадково засвітила плівку.
«Настільки щасливий Костик – це тільки для мене спогад. Дуже часто вертаюся до того дня… У ньому була помітна така щира пристрасть просто по життю, до людей, до занять, до котів… І цю пристрасть до життя, це щось, що, в тому числі, завдяки Костику, хочеться підтримувати і у себе, і цінувати це», – тепло згадує дівчина.
До сьогодні живе улюблений жарт пари. Коли Вікторія бачить на вулиці чи у вікні будинку кота, це означає, що чоловік «дав йому хабаря кормом», аби пухнастий підняв настрій. Так Костянтин продовжує дивитися на цей світ своїм особливим, теплим поглядом – через спогади інших, залишені кадри та любов, яку не здатна забрати жодна війна.
Поліна Хміль
Дискусія з цього приводу: