Де проходить межа між емпатією та виснаженням, чому виникає синдром рятівника, а допомога інколи перетворюється на контроль – розбирали учасники чергової підтримуючої онлайн-зустрічі, яку минулого тижня провів Дніпровський центр журналістської солідарності НСЖУ.
Разом із психологом та тренером ГО «ГОЛОС ПРО» Олександром Макухою обговорювали, чому щоденний контакт із кризами, які нам навіть не належать, поступово виснажує, а емпатія, яка начебто є непоганою рисою, може становити загрозу ментальному здоров’ю.
Під час знайомства медійники відверто говорили про те, що відчувають, коли допомагають іншим. Так, одна з учасниць розповіла, що турбота про себе для неї є далеко не першою серед пріоритетів, адже «нас вчили не відмовляти, тож коли не можеш допомогти всім – з’являється почуття провини». Вона згадувала, як після чутливих матеріалів чи особистих звернень ще довго носила в собі чужий біль.
Хтось зізнався, що відчуває надмірну відповідальність, оскільки до медійників «звертаються як до останньої інстанції і чекають, що ми вирішимо всі проблеми». Говорили і про надмірне бажання допомогти, яке часом перетворюється на контроль.
Історій було чимало, та кожна з них свідчить про те, наскільки болючою на сьогодні є тема виснаження й втрати себе, намагаючись врятувати інших. Адже медійники, як і волонтери, соціальні працівники тощо, мають справу із болем, стресом і кризами щодня. В них люди шукають допомоги. До них звертаються із численною кількістю питань. Та може скластися враження, що ресурси, потрібні, аби надавати належну підтримку, невичерпні. Втім, попри критичні умови, створені війною, їхня нескінченність – лише ілюзія. Деструктивна й небезпечна.
– Емпатія перестає бути підтримкою, коли ми починаємо жити чужими емоціями замість своїх, – зауважив Олександр Макуха.
Коли ми «перетягуємо» на себе те, що інша людина має прожити й вирішити самостійно, то опиняємося в пастці синдрому рятівника – звички брати надмірну відповідальність, навіть коли про це не просять.
Синдром Рятівника або чому допомога може бути небезпечною
Так, згідно концепції трикутника Карпмана – психологічної моделі, яку розробив американський психолог Стівен Карпман – у дисфункційних відносинах люди грають три ролі: жертва, рятівник і переслідувач, – кожна з яких має характерні риси.
Рятівник – роль так званої месії, яка бере на себе більше, ніж просили, робить те, що вважає за потрібне. Дії рятівника часто є неконструктивними. Вони не враховують думку Жертви і вважають, що знають її проблеми краще.
Водночас, Жертва – роль, в якій людина відчуває себе безпорадною, зневаженою, некомпетентною та нездатною на будь-що. Вона часто шукає того, хто забере на себе її відповідальність за ту чи іншу проблему, доки вона не робить жодних кроків для її самостійного вирішення.
Переслідувач (або Агресор) є критиком та поціновувачем контролю, зокрема над Жертвою. Він звинувачує, підтримує відчуття провини (в Жертви) та прагне задовольнити власні потреби, ігноруючи інших.
Трикутник працює циклічно, тож жертва може стати переслідувачем, а рятівник – жертвою, яку перший звинувачує у тому, що він «робив недостатньо добре». Однак, саме роль рятівника у відносинах людина несвідомо може займати з кількох причин.
Наявність потреби відчувати себе значущим та страху бути «поганим», віра, що любов та/або визнання треба «заробити», неможливість прийняти власне безсилля та витримувати чужий біль тощо – все це має безпосередній вплив. Та коріння більшості з цих факторів бере свій початок ще з дитинства. В порадах, правилах і заборонах, на кшталт «будь хорошим», «егоїстичність – то погано», «рятувати варто всіх, бо ми ж люди».
І хоча здається, що немає нічого критичного в бажанні допомогти, таке «рятування» завершується однаково: виснаженням, прихованою злістю, роздратуванням та/або відчуттям, що тебе використовують.
Я Рятівник?
Як розпізнати, чи беру я на себе більше відповідальності, ніж потрібно? Спочатку варто відповісти на чотири питання:
- Чи буває так, що я роблю більше, ніж мене просили?
- Чи важко мені сказати “ні”, коли до мене звертаються за допомогою?
- Чи втомлююся я швидше від втручання в рятівництво?
- Чи злюся я, коли не отримую подяки, на яку розраховував?
Якщо відповідь на три або більше питань є позитивною, це тривожний дзвіночок синдрому рятівника. Тож саме час звернути увагу на себе, свій стан, своє тіло.
– Рятівництво – це емоційний поштовх, імпульс. На нього, перш за все, реагує тіло. Якщо спостерігати за тілом, воно розповість, що з нами коїться, – пояснив психолог.
Серед характерних ознак: напруга у верхній частині тіла («я понесу це на собі»), прискорений вдих, без видиху («я беру, але не відпускаю»), нахил корпусу вперед («я втручаюся в чужий простір»), напруга в кистях («мені треба щось негайно зробити»), втрата відчуття опори (фокус повністю на іншій людині), – каже Олександр Макуха.
Такі сигнали можуть свідчити про те, що «емпатія» вже перетворюється на самознецінення – час вживати певних заходів.
Коли допомога стає контролем
Ключова різниця між допомогою і контролем полягає в тому, що допомога «не ображається». Вона завершується думкою «я допоміг/допомогла, чим зміг/змогла» та не вимагає слідування наданим порадам, правилам, інформації тощо. Контроль, навпаки, наполягає на тому, щоб все було зроблено за його вказівками. А якщо цього не відбувається, з’являється образа, роздратованість: «Чому вона не зробила так, як я сказав?».
У такий спосіб, якщо після втручання людина набула певних знань, розуміння й сил вирішувати свою проблему – це є допомога. Якщо ж вона залишилася в позиції Жертви, без можливості чинити певні дії самостійно – можемо говорити про контроль з боку Рятівника.
– Наприклад, якщо до журналіста звернулась людина із запитом про перерахунок пенсії, а журналіст зателефонує до пенсійного фонду, про усе розпитає, потім перекаже цю інформацію людині, чи навіть піде з нею до пенсійного фонду – чи стане ця людина більш самостійною? Ні. А якщо дати пораду, як це зробити, і вона сама це зробить – чи стане вона краще контролювати своє життя? Так. Іноді треба відмовити, щоб людина взяла відповідальність за своє життя на себе, – пояснив Олександр Макуха.
Чотири кроки до здорових меж
Аби не втратити себе за роллю рятівника, вже зараз варто спробувати дотримуватись наступних порад.
1. Робіть паузу. Дзвінок серед ночі – відповім завтра. Якщо людина перед вами, зробіть паузу 10-15 секунд, доробіть важливі справи. Під час паузи можна спостерігати свій стан: чи я вже занурюсь в проблему, чи ще можу себе контролювати тощо.
2. Уточніть: що саме від вас потрібно? Це можливість для людини, яка просить допомоги, подумати, взяти на себе відповідальність, оцінити свій стан, наскільки вона насправді безпорадна. Ви не можете знати краще, що потрібно іншій людині, тож дозвольте їй говорити за себе.
3. Обмежте час і ресурс. Ваш ресурс не є нескінченним, тож його обмеження допомагає нагадати собі: «Я можу на це витратити стільки-то часу, таку кількість ресурсу».
4. Запитайте: що ти вже пробував сам? Іноді людина звертається за допомогою, коли вона сама ще нічого не зробила. Дізнайтеся, поверніть людині її відповідальність і не беріть на себе – вона не ваша.
Пам’ятайте, що підтримувати інших можна лише тоді, коли підтримуєш себе. Спершу одягаємо «кисневу маску» на себе – відновлюємо дихання, оцінюємо ресурси, повертаємося до себе. І лише тоді простягаємо руку тому, хто поруч. Інакше, виснаживши себе у спробах рятувати всіх, ризикуєте не врятувати нікого.
Подія відбулася в межах проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» спільно з AramintagUG та Офіс Дій.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контактний телефон Центру журналістської солідарності у Дніпрі – 050 919 84 79 (Наталя Назарова, координатор Дніпровського центру).
Ліана Охрименко, Дніпровський ЦЖС
