24 лютого виповнилося два роки, як почалася війна в Україні. Голова НСЖУ Сергій Томіленко нагадує міжнародним партнерам про нагальну потребу і далі підтримувати Україну і українських журналістів у війні, яка триває, незважаючи на те, що зникає із заголовків світових медіа
У своєму інтерв’ю сайтові Міжнародної федерації журналістів Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ), розповідає про два роки щоденної праці та постійної рішучості підтримувати журналістів і працівників медіа на місцях і про допомогу таких міжнародних партнерів, як Міжнародна федерація журналістів (МФЖ), Європейська федерація журналістів (ЄФЖ) і ЮНЕСКО.
– Виповнилося два роки від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, яке все ще триває, незважаючи на те, що воно зникло з багатьох міжнародних заголовків.Яка ситуація на місці і що ви відчуваєте?
– На жаль, та широкомасштабна війна, яка в перші дні лютого 2022 року здавалася кошмарним сном, який ось-ось за кілька днів чи тижнів має закінчитись, триває вже два роки, й очевидних близьких перспектив її завершення ми не бачимо – попри те, що українська армія героїчно дає відсіч російським атакам. У цих умовах, дійсно, в світі важко тривалий час підтримувати фокус уваги на цій війні. Дехто говорить про втому від війни, інші кажуть, що аудиторії медіа хочуть споживати більш радісні новини…
Разом із тим, українські журналісти, як і решта українців, не можуть заплющити очі на те, що відбувається, змінити тему, відвернутися від правди війни, бо це означало б змиритися з агресією й програти. Тому Україна й далі бореться, а українські журналісти й далі виконують свої професійні обов’язки. За роки війни вони ризиком для життя загартували свій професіоналізм. Сотні журналістів національних та локальних медіа перебудували свою роботу й навчилися оперативно висвітлювати надзвичайні ситуації, пов’язані з російськими обстрілами, жертвами, руйнуваннями цивільної інфраструктури.
Звісно, найважча безпекова ситуація – в регіонах, які межують із фронтом та з російським кордоном. Але й у цих регіонах десятки і сотні журналістів і сьогодні живуть і працюють; докладаючи неймовірних зусиль, забезпечують надання достовірної інформації як мільйонам українців, так і міжнародній аудиторії.
Особисто я відчуваю неймовірну гордість, що абсолютна більшість українських журналістів, маючи почуття професійного обов’язку і відповідальності перед аудиторією, докладають зусиль для збереження своїх медіа – попри обстріли, руйнування та викликану війною економічну кризу. На тимчасово окупованих територіях лише одиниці медійних працівників пішли на співпрацю з окупантами. Натомість сотні наших колег із великим ризиком для життя відмовилися бути місцевими пропагандистами окупаційного режиму; велика частина з них, на щастя, змогла виїхати за межі окупованих територій.
– Які найбільш нагальні потреби для журналістів в Україні через два роки після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?
– Найнагальнішими потребами журналістів та медіа через два роки війни є потреба у додатковому безпековому спорядженні – бронежилетах, шоломах, тактичних аптечках. Національна спілка журналістів України і наші партнери намагаються адмініструвати безкоштовний прокат такого обладнання, але воно з часом зношується і витрачається.
Крім того, ми отримуємо від журналістів додаткові запити на психологічну підтримку, оскільки в умовах війни через постійну напругу швидко настають емоційна втома, вигорання. В людей бракує навичок щодо зняття цієї напруги. Й це при тому, що під час війни журналісти приділяють роботі більше уваги, ніж зазвичай; натомість, на відновлення сил часу часто-густо не залишається.
Війна призвела до руйнування економіки, а отже – і рекламного ринку, який традиційно є джерелом доходів медіа. Редакціям бракує фінансових ресурсів, що призводить до масового закриття видань. Бракує технічного обладнання, яке внаслідок переїздів, обстрілів та інтенсивної експлуатації часто ламається, і його не завжди можна полагодити. Від усього цього найбільше страждають місцеві видання, які блискуче спрацювали в перші місяці після вторгнення, а нині, залишившись без звичних джерел до існування й використавши екстрену підтримку фінансових донорів, мусять шукати довготермінової грантової допомоги. На жаль, внутрішніх сил для підтримки українського медіаринку в Україні на сьогодні недостатньо.
– Що робила ваша спілка, щоб допомогти своїм членам?Наведіть конкретні приклади.
– В умовах війни Національна спілка журналістів України надає абсолютну більшість сервісів не лише нашим членам, а працівникам медіа і редакціям загалом. Йдеться про тренінги з безпеки та екстреної домедичної допомоги, екстрені гранти колегам, які опинилися в біді (поранені, втратили житло або майно), прокат безпекового спорядження тощо. Водночас ми, звісно, радіємо, коли медійники, оговтавшись від надзвичайних ситуацій і отримавши підтримку від спілки, вирішують вступати до лав НСЖУ.
Пріоритетом під час війни ми визначили допомогу регіональним осередкам нашої спілки, в тому числі й тим, які до війни діяли на територіях, які нині повністю або частково окупувала Росія – це Херсонська, Донецька, Луганська, Харківська і Запорізька області, а також Крим, який перебуває під окупацією майже 11 років. Там діяльність наших осередків не може здійснюватися або зовсім, або належною мірою. Ми забезпечуємо для журналістів із цих регіонів підтримку, допомагаємо будувати партнерські зв’язки з іншими регіональними організаціями, отримувати та відновлювати посвідчення члена спілки, розбудовуємо програму доступу до навчальних сервісів, рекомендуємо до отримання міжнародної фінансової підтримки та в разі, якщо медіа продовжує свою діяльність, – сприяємо в його економічній стійкості.
– У грудні у Харкові відкрився новий Центр солідарності журналістів, започаткований НСЖУ за підтримки IFJ, EFJ та ЮНЕСКО.Чи можете ви пояснити, чому мережа центрів журналістської солідарності є важливою для журналістів?
– Національна спілка журналістів України вдячна нашим найбільшим міжнародним партнерам – Міжнародній та Європейській федераціям журналістів, штаб-квартирі ЮНЕСКО за підтримку нашої ініціативи зі створення в квітні 2022-го року мережі Центрів журналістської солідарності.
Це мережа із п’яти невеличких офісів – у Львові (з присутністю в Чернівцях), Івано-Франківську, Запоріжжі, Дніпрі та Харкові, а також штаб-квартирою в Києві. Це – варіант «гарячої лінії» з надання необхідних сервісів з допомоги журналістам, які опинилися в біді або долають надзвичайні професійні виклики, працюючи в небезпечних умовах.
Робота Центрів під час війни стала надзвичайно доступною та ефективною для сотень і тисяч українських медійників, які ще в перші місяці війни ухвалювали для себе рішення про евакуацію, про те, бути чи не бути в професії, в журналістиці. Ми консультуємо щодо евакуації й порятунку з окупованих і небезпечних територій, передаємо негайну фінансову підтримку і технічну допомогу, проводимо тренінги з безпеки і домедичної допомоги, надаємо психологічну і юридичну підтримку, менторську підтримку в питаннях вдосконалення й осучаснення роботи медіа. На прифронтових і деокупованих територіях, де часто відсутні електрика і мобільний зв’язок, нам удалося відновити друк тридцяти газет, які нерідко стають єдиним каналом інформування місцевого населення.
За сприяння Центрів журналістської солідарності багато колег вирішили залишитися в професії, наважилися на трансформацією своєї редакційної практики, перебудову відповідно до сучасних вимог. Підтвердженням можуть бути ось такі їхні відгуки.
«Центр журналістської солідарності — це справжній хаб для журналістів. Тут ми не лише професійно спілкуємось, а й отримуємо матеріальну підтримку. Зокрема, завдяки Центру я маю можливість під час виїздів у прифронтову Оріхівську громаду носити шолом і бронежилет. Нам також видали фотоапарати. ЦЖС – це не тільки захист для журналіста, але й допомога у відновленні наших місцевих газет», – Світлана Карпенко, головна редакторка відновленої газети «Трудова слава» з Оріхова Запорізької області.
«Після окупації Херсона ми пробули в місті цілий місяць. Видавати газету не було можливості, але ми продовжували наповнювати сайт, поки окупанти не почали полювати на журналістів, через що ми були змушені виїхати. Підтримка колег від Центру журналістської солідарності дуже допомогла. Юридична підтримка допомогла правильно зафіксувати злочинні дії окупантів, а колеги з Центру допомогли знайти житло. Сьогодні Центр журналістської солідарності надає нам місце для роботи та засоби захисту, коли їдемо у відрядження», –головний редактор херсонської газети «Новий день» Анатолій Жупина.
«Я неодноразово звертався по допомогу до Центру солідарності журналістів. Тут можна працювати під час відключення світла, можна отримати бронежилет і аптечку для відрядження на прифронтову територію. Така допомога і підтримка дуже важливі», – Олег Батурін, журналіст, який пережив полон під час окупації Херсона.
«Харківські журналісти щодня виїжджають на місця ворожих артилерійських обстрілів переважно цивільних об’єктів. Центр журналістської солідарності у Харкові забезпечує нас засобами захисту та проводить тренування з безпеки. Також налагоджується ефективна співпраця зі Збройними Силами України. Нещодавно в Центрі журналістської солідарності відбулася зустріч журналістів із заступником командувача зі стратегічних комунікацій Оперативно-стратегічного угруповання військ «Хортиця» Сергієм Череватим. Після зустрічі комунікація між журналістами та військовими значно покращилася. Ми домовилися про подальшу системну роботу», – Володимир Павлов, журналіст і фіксер.
«У Центрі журналістської солідарності я зустріла колег, які допомагають медійникам у воєнний час, коли є загроза роботі журналістів, і вони зазнають величезних економічних проблем у своїх редакціях», – Анна Дель Фрео, віцепрезидентка Ломбардійської спілки журналістів та членкиня керівного комітету ЄФЖ.
– Як національні спілки та журналістська спільнота можуть допомогти українським журналістам?
– Тисячі українських журналістів та сотні редакцій залишаються в професії саме завдяки потужній міжнародній журналістській солідарності. Ще в перші тижні повномасштабного вторгнення лідери журналістських спілок з Греції, Литви, Польщі, Фінляндії, Норвегії та інших країн передавали нам технічну та фінансову допомогу, вивчали потреби і швидко забезпечували реагування. І власне стійкість нашої мережі Центрів журналістської солідарності забезпечується насамперед завдяки ось цій великій міжнародній підтримці.
Ми надзвичайно цінуємо й те, що за міжнародної допомоги можемо організовувати сервіси для журналістів, і те, що маємо можливість фіксувати свідчення журналістів про воєнні злочини Росії проти свободи слова, що можемо представляти ці свідчення на міжнародних майданчиках. Зокрема, торік у Всесвітній день свободи слова я мав честь і можливість виступити на майданчику Генеральної асамблеї ООН і ЮНЕСКО, розповісти про мужність українських журналістів, відродження прифронтових видань, закликати до трибуналу над Росією за воєнні злочини, в тому числі й за злочини проти свободи слова і журналістів. Торік у Парижі та Брюсселі ми за сприяння міжнародних колег провели великі фотовиставки про роботу журналістів під час війни в Україні. Цими днями така виставка за ініціативи Литовської спілки журналістів експонується у Вільнюсі. І ми розраховуємо, що цьогоріч нашу виставку прийматимуть і в інших європейських країнах. Це сприятиме новим дискусіям про важливість подальшої підтримки України, українців і українських журналістів і про важливість професійної журналістики в нинішній час.
– Який меседж ви хотіли б передати філіям і журналістам 24 лютого?
– Ключовий меседж – це велика подяка за ту підтримку, яку ми, українські журналісти, відчуваємо впродовж усіх цих двох років, а також велика подяка медіа, який надсилають своїх журналістів до України, та журналістам-фрілансерам, які через свої матеріали привертають увагу до війни в центрі Європи, закликають до ухвалення в демократичному світі рішень, які сприяли б перемозі України та припиненню війни.
Ми дякуємо за солідарність, заявляємо про свою відкритість і закликаємо до співпраці!
