Андрій Флоря – медійник із багаторічним досвідом. Його шлях у журналістику починався ще з дитячих телепередач, а згодом перетворився на справу життя. Він двічі побував на фронті й двічі повертався до професійної діяльності в медіа. Понад десять років працював на обласному телебаченні «Галичина». В 2015-му став на захист України як снайпер у зоні АТО, а після початку повномасштабного вторгнення знову добровільно повернувся на фронт. Влітку 2023-го за станом здоров’я демобілізувався з лав ЗСУ. Нині працює оператором у Коломийській телерадіокомпанії «НТК». Його історія – про вибір, обов’язок і віру в Україну.
Наша зустріч з Андрієм Флорею відбулася в коворкінгу Івано-Франківського Центру журналістської солідарності, куди він завітав, щоб отримати адресну гуманітарну допомогу.
– Андрію, як розпочалася Ваша історія в медіа?
– (Посміхається) Ще в дитинстві. Любов до медіа мені прищепила моя родичка, відома українська журналістка, багаторічна генеральна директорка обласного телебачення «Галичина», заслужена журналістка України Ольга Михайлівна Бабій. Я дуже любив дивитись її репортажі. Якось на телеканалі «Галичина» готувалася дитяча передача, і ми з моєю сестрою зняли свій перший «проєкт» – вона була в ролі журналістки, а я виконував роботу оператора. Мені тоді було десять чи дванадцять років. Зйомки велись, як зараз пам’ятаю, біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Коломиї. Наша передача навіть вийшла в ефір і залишилася в архіві «Галичини». Відтоді телебачення стало частиною мого життя – почав вивчати камеру, монтаж, фотографію.
– А чи зберігся інтерес до журналістики в шкільні роки?
– Так, звісно. У Коломийській спеціалізованій школі № 1 ім. Василя Стефаника, де я навчався, у нас була шкільна газета «Зірка». Я навіть зробив своє перше журналістське розслідування – про розбиті могили на польському цвинтарі в Коломиї. Сфотографував, написав про це замітку. Це був мій перший крок як журналіста.
– І після закінчення школи Ви вступили на журналістику?
– (Посміхається) Якби ж то! На жаль, ні. Після школи вступив до Коломийського економіко-правового коледжу. Якось не хотілося далеко їхати від дому. Журналістики ні в Коломиї, ні в Івано-Франківську не було. Тож здобув фах економіста. Але від мрії не відмовився – 2004 року почав працювати на ОТБ «Галичина» в технічній службі випусковим редактором програм. До того пройшов короткі курси із журналістики. Навички здійснення відеозйомки здобув уже безпосередньо під час роботи на телебаченні. Також долучався до діяльності кореспондентського пункту «Галичини», який раніше діяв на базі ТРК «НТК» у Коломиї. Тут основна моя робота полягала в здійсненні відеозйомок, але інколи доводилося бути і в ролі журналіста.
– Андрію, розкажіть про свій досвід роботи в медіа. Що було для Вас найцікавішим?
– Робота в медіа дала мені не лише професійне зростання, а й розуміння України. Під час різноманітних поїздок я побував у багатьох містах нашої країни, мав змогу порівняти життя в різних регіонах – у Центрі, на Заході, Сході. Робота на телебаченні дала мені нові знайомства з відомими людьми, я став свідком багатьох подій.
Журналістика й операторська робота – це постійно щось нове: кожна зйомка – інша, кожна історія – унікальна. Щоправда, траплялися й нештатні ситуації на кшталт погроз на адресу нашої знімальної групи, а також бували й курйози – забув узяти батарею до камери або картку пам’яті до неї, доводилося повертатися назад. Для мене особисто цікавим був кожен день роботи в медіа.
Та справжній виклик почався тоді, коли знімальну камеру змінив на приціл гвинтівки.
– Коли і як, Андрію, Ваше життя пов’язалося з війною?
– Якщо пам’ятаєте, є така приказка «Двічі в одну річку не увійдеш». Вона означає те, що світ постійно змінюється і та чи інша ситуація двічі в житті не повторюється. Та не в моєму випадку. Я двічі прожив своє життя на війні!
Перший раз – у 2015 році добровольцем пішов на фронт, брав участь в АТО на Луганщині.
Вдруге, з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на територію нашої країни, пішов на війну в квітні 2022 року й брав участь у бойових діях на території Запорізької області.
– Розкажіть, бодай коротко, про це.
– У 2014 році, з початком АТО, долучився до територіальної оборони міста Коломиї і почав волонтерити. Їздив на Схід – возили допомогу для п’ятого батальйону територіальної оборони «Прикарпаття». Був у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській областях. А в березні 2015-го вирішив піти добровольцем на фронт, де тривала АТО. Я знав, куди йду. І чому. Знав, що можу не повернутись. Але коли бачив, як живуть люди в прифронтових селах, розумів – це зло може прийти й до нас. І я пішов. Без сумнівів. Сказав у військкоматі, що йду, і все. Служив на Луганщині – спочатку в Лисичанську, потім нас перекинули в село Кримське. Там і пробув практично всю службу. Був близько на передовій, а це немало-небагато, шістсот метрів від терористів. Моя професія оператора несподівано стала на війні ключем до іншої – снайпера. Оптика, концентрація, точність – усе це було мені близьке.
– Що було найстрашніше?
– Під час участі в АТО я перебував у найгарячіших точках Донеччини та Луганщини. Бої, обстріли, втрати. Пам’ятаю, як під час першої зйомки в Тальмановому почали падати міни й «гради». Це був мій перший бойовий досвід, і тоді стало по-справжньому страшно.
Великим болем була втрата побратимів. У нашому підрозділі всі були однією сім’єю. Інколи доводилось їсти з однієї тарілки, спати на одному ліжку. І кожна втрата – це біль, ніби втрачаєш рідного брата. Не менш болючими були зради місцевих. Одного дня до нас у розташування приходили місцеві з хлібом, а наступного – кидали камінням у бронетранспортер. Але були й ті, хто щиро підтримував.
2016-го демобілізувався. Повернувся додому з пораненням, з астмою, але з непохитною вірою у свою місію.
– Чи траплялися моменти, коли Ви, Андрію, рятували когось?
– Було таке. Стояв якось у наряді, відчув незвичну тишу. Підняв хлопців із бліндажа – й буквально за кілька хвилин прилетів міномет. Усі залишились живі.
– Поміж військовою буденністю, так розумію, Ви не забували й про свою улюблену журналістику.
– Так, почав знімати відео, робити репортажі з передової. Передавав матеріали на «Галичину» й телерадіокомпанію «НТК», навіть деякі центральні канали брали мої відеорепортажі. Я і знімав, і писав тексти. Це був мій спосіб показати правду про те, що відбувається на Сході нашої країни.
Після демобілізації з АТО повернувся до улюбленої професії. Заснував спільно з товаришем Євгенієм Гапичем власну газету «Вільний Інфо» та інтернет-видання з такою ж назвою. Протрималися рік – друковане медіа важко було забезпечити, тож довелося закрити. У 2017-му, на запрошення головної редакторки телерадіокомпанії «НТК», почав працювати там телеоператором.
– Андрію, на початку повномасштабної війни Ви вдруге повернулися на фронт. Як так сталося? І як це сприйняли рідні?
– Відчував, що буде ця війна. Навіть після АТО залишив форму, берці, бронежилет – усе лежало вдома напоготові. У перший день повномасштабної війни пішов у військкомат, згодом добровільно вступив у 65-ту окрему механізовану бригаду ЗСУ. Воював на Запорізькому напрямку – Васильківське, Гуляйполе, Оріхове, Різдвянка. Був там до липня 2023 року. На жаль, знову загострилась астма, стало настільки зле, що побратими мусіли мене евакуювати. Потім – шпиталь.
Коли вдруге пішов воювати, для моїх рідних це був тяжкий момент. Дружина плакала, але знала, що не переконає мене залишитись. Я намагався бути на зв’язку, телефонувати. Адже найбільше хвилювався за своїх рідних, особливо – за дітей. Перше переживання було не втратити сім’ю. Після госпіталю й реабілітації лікарі вже не дозволили повернутися на фронт.
– Як зараз складається Ваше життя?
– Повернувся до свого улюбленого телебачення. Це моя стихія. Продовжую працювати в коломийській телерадіокомпанії «НТК», робити сюжети, знімати, розповідати про життя в Україні. Також займаюся волонтерством. Зокрема, збираємо кошти на пікап для хлопців, які служать у нашому взводі. Вони зараз на Оріхівському напрямку. А ще нашим військовим потрібні дрони, репітери. Стараюся допомагати, чим можу.
– У вашій особистій скарбничці є низка нагород. Що вони для Вас означають?
– Чесно? Я пишаюся ними, але краще б цього всього не було і наші діти не знали, що таке війна. Медаль 24-ї окремої механізованої бригади, відзнака командира 24-ї ОМБ «Залізний воїн», медаль «За заслуги перед Прикарпаттям», почесна відзнака «За заслуги перед Коломийщиною» – ці та інші нагороди для мене цінні, в них відображене моє життя. Та, як на мене, краще аби вони повернули життя тих, кого ми втратили. Чесно, віддав би їх усіх, щоб повернути загиблих.
– Андрію, щоб Ви порадили молодим людям, які мріють про роботу в медіа?
– Якщо це справді ваша мрія – не здавайтеся. Навіть якщо обставини не дозволяють одразу вчитися на журналіста чи працювати за спеціальністю – пробуйте, знімайте, пишіть. Телебачення, журналістика – це не просто професія, це спосіб бачити і показувати світ. Вміння приходять із досвідом. У мене мрія здійснилася через роки – але здійснилася.
– Щиро дякую за приємне спілкування! Добра і миру нам усім!
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Фото з архіву Андрія Флорі
Дискусія з цього приводу: