У громадах ближче до кордону 24 лютого 2022 року зв’язок та інтернет пропав майже одразу, тоді як ворожа пропаганда ширилася моментально. У цей час місцеві видання мусили швидко адаптуватися, аби інформувати громадян. Про те, як втримати газету попри обстріли, роботу в прифронтових районах та воєнні виклики говоримо з головним редактором газети «Ворскла» на Сумщині Олексієм Пасюгою.
–Пане Олексію, повномасштабна війна застала всіх зненацька, як Ви діяли, аби зберегти редакцію та газету попри активний наступ росіян?
–Війна почалася для всіх одного дня й у той самий час. У нас, можливо, навіть на декілька хвилин раніше, ніж в інших громадах. Коли почалися обстріли, я зателефонував своєму другу Олександру в Краснопілля, він редактор «Перемоги», щоб запитати як у них. У Велику Писарівку, де розташована редакція газети «Ворскла», ворог зайшов не одразу, адже скупчував сили на митниці. Спочатку її розбили, а тоді вже десь о дев’ятій колони техніки рушили до нас. Тобто росіяни пройшли через нас колоною і фактично окупації не було. Нас звільнили теж дуже швидко, десь за півтора тижні, але ми опинилися в сірій зоні, яка постійно обстрілювалася, а ще не було зв’язку.
Я з приблизно пів на шосту вже був в редакції. Звісно, про газету не могло бути й мови, тому що можна створити її гіршу чи кращу, але коли ніде надрукувати, то це не має сенсу. Втім, за місяць ми зрозуміли, що без інформації нашим людям буде дуже скрутно. Одного разу до нас завітали жителі села Лукашівка, яке на самому кордоні і спитали, чому не приходить газета «Ворскла» – тоді ми зрозуміли, що треба щось робити. Так народилася ідея створити бойовий листок.
На той час до мене приїхав відомий меценат, волонтер Іван Лозовий. І ми вирішили створити бойовий листок, який би друкувався на принтері і поширювався за допомоги волонтерів й працівників селищної ради. Наприкінці березня вийшов перший номер – бойовий листок «Ворскла з Україною в серці». Це було всього 300 екземплярів, які ми надрукували на принтері, який і того не витримав, попри звичайний формат А4 на двох сторонах. Там було все необхідне: де гуманітарна підтримка, де можна медичну допомогу отримати, але головне було сказано, що Харків і Київ не взяті, а ворогів вже почали громити в виганяти з нашої місцевості.
Відтоді вийшло чотири бойових листки, але пізніше у 2022 році ми випустили повноцінний номер на восьми сторінках. Наразі у нас щотижневик на восьми сторінках, який поширюється, попри всі зусилля пошти знищити місцеву присутність.
–Розкажіть про реакцію громадян? Наскільки у ці моменти для них важлива правдива українська преса?
–Поруч зі мною живе бабуся, яка завжди читала «Ворсклу». Коли знайшла цю листівку в поштовій скриньці – заплакала. Вона сказала, що зрозуміла, якщо виходить газета, значить влада на місці і діє, тому все буде добре. Відгуки були не просто щирими, це були і сльози радості, і розчулення від усього.
Якщо перший наклад був 300 екземплярів, другий – 500, то третій, четвертий вже важко порахувати. Тоді певним чином відновилися зв’язки з селами двох громад, і вже люди на своїх принтерах друкували PDF-версію і поширювали. Якщо рахувати, мабуть, листівка перевершувала тираж справжньої газети у звичні дві з половиною тисячі примірників.
–Чи стикалися Ви прямо з російською пропагандою?
–Ми своєчасно відновили вихід газети у вигляді бойового листка, бо зіткнулися з ворожою пропагандою через російські ЗМІ. Багато років населення дивилося переважно російські телеканали, тому що вони поруч і сигнал дуже якісний. Втім, коли зайшли колони і махали ручками нам, то люди їх радісно не зустрічали, хоча пропаганда триває і зараз.
Ми відновили газету, тому що дехто почав казати, що Харків впав, а Київ взятий. Тоді ми зрозуміли, що треба доносити правдиву інформацію. Після того створювали матеріали щодо боротьби з фейками і поширювали не тільки через друковане видання, а й через PDF-версію. Люди, які її передплачують, мають змогу читати газету в тих куточках, куди ми не доїдемо, зокрема села з 5-кілометрової зони, а ще земляки в Німеччині, Італії, Польщі.
–Що ще було найскладнішим у роботі на початку війни?
–Виникли питання з доставкою газети. Це робила не Укрпошта, оскільки вона не діяла взагалі, а працівники селищної ради, просто люди, які передавали листок у віддалені села через підірвані мости, заміновані дороги – несли хліб, ліки й бойовий листок. І от за що спершу хапалися люди – так це навіть не за продукти, а саме за цю сторіночку невелику. Вони хотіли почитати і відчути, що Україна живе і перемагає.
На початку найважче було повернути довіру читачів до газети, тому що ніхто не думав, що вона знову виходитиме у світ. І навіть, коли розпочалася передплата на друге півріччя, почали казати, а якщо завтра зайдуть вороги, а ми заплатили там якісь кошти. А ми відповідали, що це буде найменша втрата, якщо сюди прийдуть росіяни. І хоча на друге півріччя 2022-го дещо впала передплата, але в 2023-му ми повернули свої позиції.
Ми щороку вкладаємо угоду на адресну доставку з Укрпоштою, наразі вона не виконує свої зобов’язань. Ми зацікавлені у цьому, бо коли люди бачать листоношу, отримують газету, то хочуть продовжити передплату. Тож ми не чекали Укрпошти, а створили власну доставку по центру громади, де люди нас з радістю підтримали, адже це дешевше і надійніше. Нам вірять, бо коли пошта не приїжджає взагалі, ми з газетами завжди є. А ще зараз в магазини завозимо – це близько десятка торгівельних точок.
Тоді з усієї команди залишився тільки я у Великій Писарівці, тому що була невизначена ситуація. До мене приходили наші ж місцеві колаборанти з пропозиціями працювати під владою росіян, і погрози були, але вистояли. Команда тим часом діяла, писала багато цікавого. На щастя, у мене працюють великі професіонали. Команду вдалося зберегти, усі повернулися, але зараз ситуація загострилася і довелося знову виїхати.
–Поділіться порадами, як журналістам працювати на територіях, що перебували в окупації?
–Чим відрізняються регіональні видання від усіх інших – жителі більше довіряють місцевим журналістам. Коли ж приїжджають столичні або навіть просто із області, з ними говорять насторожено. Люди кажуть, що вони не були в нашій шкурі, тому не зрозуміють. А коли запитуємо ми – інше ставлення, бо усі знають нас. І хоча команда зараз в Охтирці, вона постійно приїжджає у Велику Писарівку, громадяни це бачать, що ми тут і нікуди не зникаємо. А те, що ми не завжди вдома – лише через професійні моменти, які в обстрілах неможливо робити.
Ми знаємо, що запитати в людей і як. Якщо знаємо про втрату в родині близького на фронті, то знаходимо слова, щоб і героїв возвеличити, і не травмувати рідних. Зараз ситуація ускладнилася і я вважаю, що треба евакуюватися, адже варто зберегти себе, щоб завтра повернутися. Втім, поки тут є люди, ми будемо привозити газету. Навіть якщо залишиться п’ять людей, газета сюди надходитиме, поки ми зможемо це робити фізично.
–Чи виникає у людей, що пережили травматичний досвід, ефект зворотного сприйняття професійної діяльності журналістів під час спілкування?
–Не можу сказати, що це так, але, на жаль, матеріали із якихось руйнувань, бомбувань збирають набагато більше переглядів у, наприклад, тому ж фейсбуці, ніж хороший матеріал про волонтера. А щоб не виникало такого, треба протиставлення, коли якийсь приліт – ми спершу допомагаємо, а потім вже пишемо матеріал.
–Пане Олексію, яка ситуація в редакції сьогодні?
–У 2022 році вперше було розбито нашу редакцію, коли почалися обстріли після визволення району. Тоді було пошкоджено дах, вікна, за ніч розмерзлись батареї, луснула система. У нас не було грошей взагалі і НСЖУ першою простягнула руку допомоги. Нам у середині березня зателефонували і запитали, яка в нас ситуація. Надали кошти, яких вистачило на мінімальний ремонт. Як тільки у травні потеплішало, ми залатали дах, відремонтували систему опалення, відновили приміщення і почали працювати. Нам також пощастило, що ми потрапили в проєкт щодо збереження місцевих медіа. У грантовій програмі ми отримуємо не лише кошти, а й знання щодо відеозйомки і створення контенту. За цей час розробили сайт, телеграм-канал, ютуб. Ми думали, що це конкуренція друкованого видання, а виявилося, що лише доповнення до нього і додаткові платформи для реклами газети.
Взагалі ми одного разу пішли на нестандартний крок і при редакції газети створили спортивну залу. У нас був цілий поверх вільний. Ми взяли в оренду великі зали, поставили тенісний стіл, силові станки, велотрек і люди приходили. Це була додаткова копійка для редакції, попри символічну ціну для дітей, а військових пускали безкоштовно. Ми стали осередком такого культурного життя, особливо на початку 2022 року. У нас діяв практично цілодобовий волонтерський штаб, стихійно створений.
На жаль, цього року, коли в середині березня почали знищувати селище КАБами, від редакції не залишилася в принципі нічого, тому що вибуховою хвилею були розбиті меблі, знищений спортзал, вибило вікна й двері. На щастя, ми до того моменту вже почали вивозити майно редакції, але почали з найціннішого – це всі наші підшивки з 1944 року.
Я своєю легковою автівкою з колегою-дружиною вивозили спочатку додому, а тоді вже в Охтирку. І так вже вийшло, що ми забрали останню партію підшивок, від’їхали метрів за 100 від редакції, і в цей момент пролунав такий потужний вибух, що машину підкинуло і понесло, як пір’їнку. Стояла величезна хмара диму, я просто не знаю, як ми вціліли. Мені спочатку здалося, що у нас вибито два вікна. Думаю, нічого, завтра вранці залатаю, а коли прийшов до редакції, то побачив, що вибухова хвиля винесла все, що могла. Розтрощила обладнання, яке в нас було. Тобто, відновити своїми силами це було вже неможливо. І ми зрозуміли, що зараз досить гратися і час евакуюватися.
–Як підлаштувалися під графіки відключення світла?
Ми отримали кошти від НСЖУ на придбання свого першого генератора, він зараз нам служить. Але все-таки до генератора потрібен бензин, а моя команда – це жінки і їм важко завести. І нещодавно нам в іншому проєкті допомогли й забезпечили зарядну станцію. Тим більше, що ми зараз переїхали до Охтирки, там все ж частіше є електрика, головне – ловить інтернет, без цього не обійтися. І зараз ми три дні в Охтирці, чотири дні вдома, у Великій Писарівці, збираємо матеріал і тоді вже пишемо.
Поки я говорю зараз, моя дружина-колега Наталя поїхала розвозити газети по фронтових селах. Вперше робить це сама, тому я схвильований. Зараз ще й перебили високовольтну лінію, але там є люди і треба привезти газету, адже її чекають.
Дар’я Маркова
