Журналісти зі сходу та півдня України продовжують працювати, попри окупацію, обстріли та втрату домівок. Як редакції виживають, адаптуються до нових реалій і підтримують зв’язок із своєю аудиторією.
«Ми, медіа з півдня та сходу, не вважаємо себе героями. Просто залишаємося зі своїми громадами, виконуємо свій обов’язок, інакше просто не можемо. І ніколи не чекали підтримки від держави. Єдине, чого хочемо, – щоб вона просто створила умови, які б давали нам можливість нормально працювати. Це й нормальна робота Укрпошти, й оподаткування. Думаю, все ж таки спільними зусиллями до чогось дійдемо», – це каже редакторка Оріхівської газети «Трудова слава» Світлана Карпенко.
Панель «Прифронтові медіа та громади, розділені війною» стала ключовою на круглому столі, що тривав 5-6 березня в Києві. На заході презентували результати соціологічного дослідження, що провели в рамках проєкту «Висвітлення соціальної згуртованості – посилення спроможностей українських медіа».
Повний звіт про дослідження українською мовою доступний за посиланням.
Модерувала захід Любов Раковиця (Донбас Медіа Форум), учасники – журналісти Світлана Залізецька (Мелітополь, Запорізька область), Олексій Пасюга (Велика Писарівка, Сумська область), Світлана Карпенко (Оріхів, Запорізька область) та Максим Забєля (Мирноград, Донецька область).
Світлана Залізецька, головна редакторка медіа «РІА-Південь» («РІА-Мелітополь») розповіла, з якими труднощами доводиться зіштовхуватися щодень, щоб інформувати населення півдня. «РІА-Південь» – релоковане медіа з тимчасово окупованого Мелітополя. І воно єдине, що продовжує працювати на тимчасово окупованих територіях. Нині медіа читають як в Запорізькій, так і в Херсонській області.
– Основною нашою платформою після захоплення став телеграм. Наразі в окупації це єдине джерело, де можна читати новини України. Але коли читати? Як правило, увечері, вночі. І з іншого телефону, бо вдень не можна «засвітити» наш канал, адже за це можуть взяти в полон. Тобто є люди, що читають наш канал з іншого телефону і не носять його з собою вдень. Окрім того, люди на вечір заходять в наш телеграм-канал, а після прочитання виходять, щоб в разі чого не бути спійманими, щоб при огляді у них не виявили, що вони читають наш телеграм. Ось така непроста ситуація, – каже пані Світлана.
Сьогодні аудиторія розділилася на три частини: одна частина в окупації чекає визволення, частина роз’їхалася по іншим містам і читає визволення, третя категорія – особи, які виїхали за кордон, ті, які надіються…
– Багато хто стежить через наш канал за новинами і хвилюється про своє майно. Є люди, які повертаються, отримують російський паспор лише щоб внести майно в реєстр, і тоді як нові-старі власники продають майно. Інакше майно можуть просто «націоналізувати». Нині в області високі ціни на житло. Але люди не хочуть лишатись в окупації, продавши майно, пробують виїхати знову…
Журналістка зауважує, що до окупації ресурс намагався лиш інформувати населення про ті чи інші події абощо. А вже після окупації почали соціалізувати медіа.
– Ми розміщували і оголошення про збори коштів. Бо після окупації до нас стали звертатися і просити розмістити оголошення про збір коштів пораненим тощо. Потім стали звертатися волонтери, які збирали на автівки. Таким чином ми створили чат-бот, а згодом за ініціативи людей створили чат-групу, де люди активно спілкуються. Більшість – це ті, що виїхали, але є й люди з окупації. І ми прописали правила для людей, щоб нікому не зашкодити. Ці люди й виходять зранку з чату, щоб їх не арештували за перегляди українських каналів. Притому, що люди настільки згуртувалися, що коли в однієї жінки народжувалася дитина, то всі вітали і придумували ім’я дитині. Так само весь чат переживав, коли одна людина загинула. І оця соціалізація дуже важлива. Поки чат існує, існують спогади, розмови, існує об’єднання, і люди хочуть вірити, що місто буде деокуповане, – каже Світлана.
Третім напрямком сайту, окрім соціалізації і інформування, є пошук полонених. Через чат сайту також відбувається цей пошук, люди дізнаються, інформують, де утримують в’язнів.
Максим Забєля, редактор видання «Рідне Місто» з Мирнограда, каже, що свого часу газета була найтиражнішою на території Донеччини. Після повномасштабного вторгнення довелося змінювати і друкарню, і методи роботи. Закрилися редакції в Селидовому, Добропіллі, Покровську. Та все ж друкувати газету продовжили, а доставляти довелося самим.
– 2022-2023 роки ми пропрацювали в екстрим режимі. У 2023 році ситуація стала погіршуватися, противник став просуватися, і лінія фронту впритул наблизилася до міста. А вересень-жовтень 2024 року поставив крапку, бо всі співробітники редакції втратили житло через обстріли. Ми стали ВПО. Та й наша аудиторія часто живе без світла, опалення, води… Ситуація складна. Ми намагаємося зараз доставляти тираж в центри видачі гуманітарної допомоги, у місця соціальної комунікації. Адже, попри обстріли, життя на прифронтовій території триває. Водночас є друга частина нашої аудиторії, яка виїхала, це головним чином літні люди, які погоджуються на пропозиції військових адміністрацій і поселяються в хабах, в місцях масового проживання. Ми провели дослідницьку роботу, зрозуміли, де перебувають ці люди, а це Дніпропетровська, Полтавська, Кіровоградська області, – розповів Максим Забєля. – Тож відповідні теми і порушуємо. В одних людей це тема евакуації, гуманітарної допомоги, а в інших, які виїхали і проживають в хабах, назріле питання компенсації за втрачене майно, інвестиції тощо.
А раз в декілька тижнів у хабах редакція намагається робити зустріч з читачами.
Схожа ситуація у «Трудової слави» (Оріхів, Запоріжжя). Редакторка Оріхівської газети «Трудова слава» Світлана Карпенко каже, що на початку повномасштабного вторгнення вони все ж не займалися так наполегливо соціальними мережами, як зараз. Спершу все було зосереджено на друкованій газеті. Оскільки на початок повномасштабного вторгнення друкована газета повністю залежала від «Укрпошти», то перший номер в час великої війни так і не був поширений. Загалом ситуація склалася так, що з 20 локальних газет на Запоріжжі нині лишилися лише чотири…
– Згодом ми налагодили роботу, колеги попереходили в соцмережі. Я жила за 5 кілометрів від окупованої території. У нас почалися перебої з електроенергією. Починаючи з квітня і завершуючи серпнем 2022 року поступово колеги всі стали виїжджати. Зник мобільний зв’язок. Відповідно, виїхавши, налагодивши роботу в інтернеті, ми змогли видатися вже в квітні 2023 року. Довго думали, як доставляти газету. Волонтерів не просили, бо не хотіли, щоб люди ризикували. Я звернулася до голів громад. І передаємо газету їм. Також передаємо в Запоріжжя, де є 18 тисяч вимушено переміщених осіб з наших громад. Ми поширюємо газети через благодійні організації та через Червоний Хрест, – розповідає пані Світлана.
За словами редакторки, найбільше людей цікавлять теми соціальні, зокрема, відшкодування за втрату майна, також пишуть про релокований бізнес, про волонтерство, про захисників.
Крайня північно-східна точка України – на Сумщині. Там працює у Великій Писарівці газета «Ворскла». Редактор газети Олексій Пасюга каже, що, так як і колеги, зіштовхнувся з викликами і втрати аудиторії, і проблемам поширення газети. Та саме ця редакція знайшла інший спосіб поширення своїх примірників – через розсилку пдф-версії видання.
– Колеги працюють дистанційно з різних міст України, а ми з дружиною, яка теж моя колега, доставляємо газету в громаду, лишаємо в магазинах, інших умовних точках, а передплатники забирають. Раніше поширювали ще газету через «Нову пошту», але нині це затратно. Також щось продаємо в різних населених пунктах, але значно менше, ніж через передплату. Водночас, слід розуміти, що передплатників вже більше не на нашій території, бо люди виїхали. Пдф-версії видання, які розсилаємо, сьогодні налічують 300 примірників, і це може бути перспективно, хоч, звісно, за ці кошти не виживеш. Але так ми можемо адресно йти до читача. Бо їздити стає все небезпечніше. Якщо раніше були дрони, то нині території закидають мінами-пелюстками, – каже Олексій Пасюга. – Тому їздити намагаємося зараз у наш край, коли пасмурна погода, вітер чи дощ. Так безпечніше.
Отже, медіа з прифронтових територій не лише інформують, а й соціалізують громади, підтримують зв’язок між людьми, які вимушено роз’їхалися по світу. Робота в таких умовах вимагає не лише професіоналізму, а й неймовірної стійкості та відданості. Прифронтові медіа доводять, що журналістика – це не просто професія, а життєва місія.
Проєкт розроблено та реалізується МГО «Інститут регіональної преси та інформації» в партнерстві з ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Програма є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО щодо підтримки безпеки журналістів і свободи слова в Україні. Партнери в проєкті – Національна спілка журналістів України (НСЖУ) та громадська організація “Сприяння міжкультурному співробітництву”.
Назарій Вівчарик
Дискусія з цього приводу: