«Оперативність – це добре, але верифікація інформації залишається надзвичайно важливою», – так заступник головного редактора сайту «Еспресо.TV» Ігор Гулик визначає один із головних викликів сучасної журналістики. За понад сорок років роботи в медіа він став свідком того, як друковані газети поступилися місцем цифровим платформам, а швидкість дедалі частіше почала переважати над якістю. Про те, як війна змінила українські медіа, чому журналістські стандарти сьогодні набули особливої ваги та яким Ігор Гулик бачить майбутнє професії розповів Центру журналістської солідарності у Львові.
–Ви працюєте в медіасфері вже понад 40 років. Якщо порівняти сучасні українські медіа з тими, в яких /ви розпочинали свій професійний шлях, які зміни стали найважливішими?
–Зміни відбулися разючі. Починав я на Львівському обласному радіо. Тоді фактично існували чотири види журналістської діяльності: газети, радіо, телебачення та інформаційні агентства. Загалом ця класична структура не змінилася й сьогодні.
Однак із появою інтернету журналістика кардинально змінилася. Я починав працювати ще тоді, коли його не було. А інформацію журналісти здобували, у кращому разі, телефоном. Якщо ж говорити про тих, хто працював у новинній журналістиці, то вони буквально виїжджали на місце події, зустрічалися особисто з героями своїх матеріалів.
Зміни позначилися на якості журналістської діяльності. З одного боку, журналістика стала значно оперативнішою. З іншого – із появою інтернету, а особливо соцмереж, вона стала менш вимогливою до тих принципів, на яких будувалася – правдивості, об’єктивності, перевірки фактів. Оперативність – це, безумовно, добре, але верифікація інформації, подання кількох точок зору та дотримання журналістських стандартів залишаються надзвичайно важливими.
Я ще застав час, коли з появою інтернету однією з перших популярних платформ був LiveJournal. На теренах пострадянського простору він був переважно російськомовним, однак саме там можна було публікувати власні блоги, роздуми та вступати в дискусії. Згодом ця платформа втратила свою популярність. Натомість з’явилися Facebook, Instagram, Telegram і WhatsApp. Ми бачимо, як вони активно розвиваються. Медіа, організації й окремі користувачі створюють на них власні сторінки та канали, де поширюється й обговорюється інформація. Часто журналісти, особливо новинарі, підхоплюють інформацію саме з таких джерел. При цьому не завжди належно її верифікують.
Основним місцем моєї роботи є сайт «Еспресо». Там ми дуже прискіпливо ставимося до перевірки інформації. Водночас це не означає, що в інших засобах масової інформації журналісти нехтують верифікацією фактів. Проте проблема поширення неперевіреної інформації сьогодні справді існує.
Є ще одна, на мій погляд, дуже показова тенденція – трансформація журналістських жанрів. Ми й досі навчаємо інформаційних, аналітичних і публіцистичних жанрів, але сьогодні дедалі більший акцент робиться саме на новинній журналістиці. Аналітичні матеріали також переживають певну трансформацію, адже в соціальних мережах сьогодні чи не кожен другий вважає себе аналітиком. Це, звісно, не означає, що він ним є.
А такі жанри, як памфлет чи нарис, фактично зникли. Їх майже не пишуть через відсутність попиту. Відповідно – вони практично не розвиваються.
–Ви майте досвід роботи в друкованих медіа, на телебаченні та в онлайн-журналістиці. Який із цих форматів сьогодні має найбільші перспективи розвитку і чому?
–Мені важко говорити, тому що ми відрізняємося від світових тенденцій.
Коли я починав працювати, у Львові можна було знайти близько півтора десятка газет. З часом вони почали вимирати, і зараз, наскільки я орієнтуюся, у паперовому вигляді виходить не більше трьох. Це списується на дорогий папір, дорогі друкарські послуги, відсутність споживача і реклами, яка давала б кошти. Але це тільки в нас.
За кордоном відомі видання, на які ми орієнтуємося як на якісну пресу, процвітають. Вони не лише зберігають друковані версії, а й активно розвивають цифрові напрями. The New York Times, The Guardian чи навіть таблоїд The Sun мають сучасні сайти й електронні версії, які функціонують як окремі медіа. Крім власних матеріалів, вони публікують новини, коментарі та відео. Також ці видання активно використовують соціальні мережі не лише для поширення контенту, а й для залучення аудиторії та отримання рекламних доходів.
Ми десь програли цю тенденцію ще на початку. Коли я працював у «Львівській газеті», приблизно у 2012-2014 роках, ми створили потужний сайт. На той час уже були Facebook, Twitter і з цього сайту ми могли фактично моментально закидати матеріали, які публікувалися в газеті. Але на цьому все й обмежилося.
Наприкінці 2000-х років я побував у Словаччині й відвідав редакцію газети SME. На той момент це вже був велетенський холдинг. Хоча за масштабами Словаччини, порівняно з нашими друкованими виданнями – це було посереднє видання. Але вони розвивали надзвичайно велику кількість додатків: спортивний, жіночий, дитячий. Коли я зайшов у дизайнерський відділ цієї газети, то це було приблизно як добрячий спортзал, у якому за десятками столів сиділи дизайнери. Вони працювали над колажами, ілюстраціями і так далі.
Крім того, це видання займалося виробництвом CD-дисків, видавництвом книг, тобто розвивало якісь дотичні напрями, які давали можливість видавати газету.
Телебачення так само переживає свої трансформації. В Україні вони зумовлені війною. З початком війни фактично зникли такі жанри, як розважальні шоу чи аналітичні розмови. Зараз це поступово повертається. Коли я пригадую 2022 рік, тоді телеканал «Еспресо» переїхав із Києва до Львова, і почалися безкінечні прямі ефіри. Вони складалися з розмови ведучих і включень із місця подій. Тож, крім новинного мовлення, більшість жанрів, які були притаманні телебаченню, зникли.
Знову ж таки, телебачення зараз розвиває свої сайти, тому що це можливість просувати свій контент та мати заробіток. Наприклад, «Еспресо» має сайт, додаткові сторінки, а також Facebook, Instagram і Telegram, щоб миттєво поширювати контент.
Процес, який започаткувався ще на початку війни – це мультимедійність. Контент, який потрапляє на телебачення, стає предметом роботи райтерів. Вони вибирають найцікавіші моменти з розмови, формують новину, роблять нарізку відео зі спікером, публікують усе це на сайт, а потім це з’являється у Facebook, Telegram та на інших соціальних платформах.
На радіо є посилення новинного компонента, тому що цього вимагає і конкуренція, і споживач. Наприклад, на радіо «Галичина», де я працював й очолював стрічку новин, ми перейшли на формат подачі інформації щопівгодини.
Розвиваються подкасти. Радіо так само йде в YouTube. Маємо приклади новин у відеоформаті, коли бачимо ведучого в студії, а його розповідь перебивається відеокадрами чи фотографіями, які ілюструють ту чи іншу новину.
–Які виклики сьогодні, під час повномасштабної війни, є найскладнішими для журналістів і редакцій?
–Один із головних – верифікація інформації. Ми вже не можемо працювати за стандартами, які існували до війни. У нас війна, якої ніхто особливо не очікував, хоча всі розуміли, що просто так нічого не буває. Але підійшли до неї, не маючи достатньо розвиненої журналістики конфлікту. А вона суттєво відрізняється.
Так, ми щось пробували аналізувати, говорили про те, що потрібно чути дві сторони, працювати з документами, не ставати на чийсь бік, коли йдеться про конфлікт. Але це все було більше на рівні аматорства.
Після початку війни у 2014 році в нас тривали великі дискусії. Авторитетні журналісти говорили, як правильно називати окупацію, окупантів, луганських сепаратистів і так далі. Війна зараз усе розставила на свої місця.
Щодо верифікація новин. З’являється маса різних відео про обстріли, ракетні удари тощо. Я не кажу, що всі вони зняті десь в інших місцях, наприклад в Ірані, але їх подають, ніби це сталося в Україні. Тому такі матеріали потрібно дуже ретельно перевіряти.
Окремі резонансні випадки викликають багато суперечок і розслідувань. Чи маємо ми право говорити про такі речі? Я стою на тому, що журналіст має право говорити про це, але за однієї умови: коли він має бездоганну доказову базу, коли його твердження ґрунтуються на конкретних підтверджених фактах. Він може не розкривати свої джерела, але при цьому має бути впевненим у них і в достовірності того, про що повідомляє.
–Росія активно використовує пропаганду та дезінформацію в інформаційній війні проти України. Як ви оцінюєте роботу українських медіа у протидії цим загрозам і що, на вашу думку, ще потрібно для посилення цієї боротьби?
–Насамперед потрібна аргументація, а не емоції. Зараз ми переважно перейшли в новинний сегмент, який передбачає подачу достовірних фактів із певним контекстом. Тобто маємо пояснювати, звідки ця новина, чому вона виникла. Водночас в Україні відчувається брак аналітики.
Росія вкладає величезні кошти не лише в поширення фейкових новин. Ми бачимо це і в культурній сфері. Наприклад, напередодні річниці Волинської трагедії з’являються різноманітні інформаційні операції, сфальсифіковані документи про нібито вбивства священників у Володимирі на Волині. Значні фінансові ресурси спрямовуються на створення та поширення такої інформації на різних платформах.
Більшість цих процесів залишається поза увагою українського споживача. Ми переважно бачимо повідомлення Центру протидії дезінформації або коментарі фахівців. Але є одна проблема: наш споживач більше схильний не слухати подкасти чи розмови справді компетентних людей, а звертати увагу на емоційні повідомлення в Telegram чи Facebook.
Я якось написав про це у себе на сторінці, що сучасні лідери часто не знають своєї історії, коли йдеться про конкретні моменти, пов’язані з Росією та її втручанням в українську історію та культуру. Це відбувається не тільки в Україні, а й на Заході. Ми бачимо, який вплив російська пропаганда має на окремі політичні середовища, як на рівному місці виникають конфлікти.
До війни нас, журналістів, учили, що ми не є пропагандистами, що журналіст повинен займатися журналістикою. Але я дедалі більше схиляюся до думки, що нам також потрібен окремий сектор протидії пропаганді. Ми повинні розвивати власний напрям, залучаючи до цього людей, які глибоко розбираються в цих питаннях і можуть детально їх пояснювати.
Зараз значною мірою цей тягар покладений на журналістські розслідування. Ми бачимо, наприклад, розслідування польських журналістів, які пояснюють, звідки беруть початок ті чи інші інформаційні кампанії. Так само бачимо розслідування про мережу угорських шпигунів у структурах Європейського Союзу. Це один із важливих інструментів роз’яснення ситуації: чому відбуваються ті чи інші процеси, чому виникає загострення українсько-польських відносин і хто стоїть за їхнім поширенням.
Натомість в Україні наша діяльність часто зводиться до реагування. Росіяни створюють інформаційний привід, а ми починаємо відповідати. Це програшна ситуація. Поки правда одягне штани, брехня тричі облетить пів світу. Реакція наших медіа, журналістів, військових аналітиків чи фахівців із протидії дезінформації – це добре. Але для того, щоб вести цю гру, потрібно самим її починати й тоді очікувати реакції.
–Чи змінилися інформаційні потреби української аудиторії за останні роки? Який контент сьогодні є найбільш затребуваним і чому?
–Українська аудиторія справді змінилася. На жаль, значною мірою вона зараз перебуває в Telegram та інших соціальних мережах. Я, крім роботи над новинною стрічкою, веду ще й розділ «Погляд». Там публікуються тексти знаних людей і фахівців, які або розміщують їх у своїх соціальних мережах, або пишуть спеціально для нашого видання.
Іноді ми навіть сміємося, що сучасний читач не осилить більше двох сторінок. Усвідомлення певної марності своїх зусиль також позначається на нашій роботі. Сьогодні переважає новинний контент, є велике зацікавлення відео, при чому нерідко незрозумілого походження.
Але я все-таки сподіваюся, що в суспільстві існує, хай навіть меншість, яка потребує якісного контенту. Не такого, що відповідає кліповому мисленню. А такого, який допомагає зрозуміти причини й наслідки. Це люди, які хочуть дізнатися, чому відбуваються ті чи інші події, простежити причинно-наслідкові зв’язки, зрозуміти можливі наслідки й подробиці, які не лежать на поверхні, але суттєво впливають на ситуацію.
Якщо проаналізувати показники окремих авторів або походження Telegram-каналів, це свідчить лише про одне: люди йдуть у соціальні мережі. Це не означає, що вони втратили довіру до професійних медіа. Це означає, що людство почало продукувати справжнє цунамі інформації. Я пояснюю це так: те, що колись обговорювали бабусі на лавках, тепер відбувається у відкритому доступі, і кожен може до цього долучитися.
Чому так відбувається? Це природна потреба людини дізнатися щось нове, особливо, коли це стосується її уподобань чи зацікавлень. Звідси з’являються інформаційні бульбашки, виникають суспільні міфи. Один дуже розумний чоловік сказав, що міфи можуть існувати паралельно, але рано чи пізно вони стикаються між собою, і тоді виникає конфлікт.
Сьогодні споживач журналістського продукту навряд чи віддаватиме перевагу об’ємним матеріалам, наприклад друкованому інтерв’ю на п’ятнадцять сторінок. Швидше він піде на YouTube і подивиться короткий переказ найцікавішого, водночас втративши багато важливих деталей, які могли б його зацікавити.
–Які тенденції визначатимуть розвиток українських медіа після завершення війни на вашу думку?
–Насправді я не такий уже й мольфар, щоб прогнозувати майбутнє. Але після завершення війни буде тривалий період адаптації всього суспільства до нових обставин. Думаю, люди більше замислюватимуться над тим, що вони пережили. Це вже не буде той світ, який був до війни.
Журналістика значною мірою буде побудована на осмисленні того, що пережило суспільство, як воно змінилося і що робити далі.
Я досить скептично ставлюся до нинішньої літератури, публіцистики й драматургії. Можливо, серед сучасних творів уже є хороші, але якщо згадати Ернеста Гемінґвея та інших авторів, то їхні найкращі твори з’явилися тоді, коли вони вже змогли осмислити пережите. Так само, на мою думку, буде і в нас. Повоєнна журналістика, осмислюючи все, що сталося, може дати поштовх до появи справді сильних творів літератури, кіно та інших видів мистецтва.
Важливою темою стане й відбудова країни. Ми поки не знаємо, в якому стані Україна вийде з цієї війни. Ще важче зараз оцінити людські втрати. Журналістика багато говоритиме про це. Але мені дуже не хотілося б, щоб хтось почав на цьому спекулювати. Це велика трагедія, і спекуляція на ній, на мою думку, була б злочином.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Центру журналістської солідарності Львів-Суми: 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Садівничий – координатор Сумського центру, +0505822517).
Анастасія Зубюк, студентка-практикантка Львівського ЦЖС
Дискусія з цього приводу: