Як жінкам, що працюють у медіа, мінімізувати ризики потрапити в біду під час роботи на передовій або в окупації? Про це йшлося 19 січня час тренінгу «Безпека жінок-журналісток: як працювати на лінії фронту та в окупації?», який відбувся в київському Центрі журналістської солідарності НСЖУ.
Тренінг провели відома тележурналістка із великим досвідом роботи на фронті Ірина Баглай і головна редакторка херсонського видання «Кавун.City», яка працювала в умовах окупації до липня, Євгенія Вірлич.
– Безпека журналісток і журналістів – серед пріоритетів Національної спілки журналістів України, – сказав, відкриваючи тренінг, голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Завдяки підтримці міжнародних партнерів ми сьогодні маємо понад 200 бронежилетів, які безкоштовно надаємо журналістам для виконання професійної діяльності. Із них 125 бронежилетів у комплекті з шоломами найвищого ступеню захисту ми отримали від ЮНЕСКО.
Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ наголосила, що питання безпеки жінок завжди мають свою специфіку.
– Я разів 10 спускалась в шахту, і щоразу було проблемою взуття для жінок, – розповіла Ліна Кущ, яка родом із Донеччини. – Тому, коли ми почали шукати бронежилети, Спілка намагалася отримати бронежилети і для жінок-журналісток, бо чоловічі не завжди їм підходять.
З перших днів війни стало зрозуміло, що журналістки мають більші проблеми з акредитацією, ніж журналісти. Що ж до роботи в умовах тимчасової окупації, то, як з’ясувалося, ця тема була актуальною здебільшого для жінок.
– На гарячу лінію НСЖУ з приводу роботи в окупації зверталися переважно журналістки, – розповіла Ліна Кущ. – Ми не очікували такого сплеску звернень. У березні організували вебінар із цього питання. Давали поради, відповідали на багато запитань тих медійників і медійниць, які були в окупації. Нас запитували навіть про «акредитацію, щоб працювати в окупації»…
Євгенія Вірлич: «В окупації всі однаково незахищені»
За словами тренерки Євгенії Вірлич, яка має значний досвід роботи на загарбаних росіянами територіях, «в окупації всі однаково незахищені».
– Чоловіків, щоправда, окупанти ненавидять суто фізіологічно. Вони готові знущатись, вбивати повільно, робити страшну картинку для свого телебачення. Але не можна сказати, що жінкам, які потрапили в полон, легше. Погано всім, – розповіла Євгенія Вірлич.
Журналістка розповіла власну історію роботи в умовах окупації. За її словами, їй із чоловіком допомогли вижити плітки, ніби їхнє подружжя «втекло до Польщі». Насправді ж вони їздили до цієї країни ще до війни й встигли повернутися.
– 5 березня в Херсоні відбувся великий мітинг, про який ми повідомили читачам. Від «друзів» розпочалися відгуки: «Що ви коментуєте? Ви ж у Польщі!» Ми раділи цьому. Сиділи тихо і раділи, що ніхто не знає, що ми вдома. Тільки у Спілку журналістів повідомили, щоб, якщо ми зникнемо хоч на добу, піднімали ґвалт. Хтось біля вхідних дверей вирвав наш електричний лічильник, але ми запросили знайомого електрика і працювали далі. Так, на плітках, ми протрималися майже місяць, – розповідає Євгенія Вірлич.
Тож вона порадила всім, хто опинився в окупації, по можливості сховатися і зробити вигляд, ніби вам у місті немає. «Це – шикарний вихід!» – каже Євгенія Вірлич, але попереджає, що таке можливо тільки у великій громаді. У маленькому містечку, селищі чи селі так «заховатися» – неможливо.
– Якщо ви в окупації, подумайте, яку брехню можна про себе поширити, щоб вона врятувала вас, – каже журналістка.
Викрили її з чоловіком 1 травня. Євгенія пішла до перукаря – гадала, що стала достатньо непомітною, і її не побачать. Але побачили.
– Якщо у вас є параноя, це прекрасно, – гірко жартує журналістка. – Чоловік мені каже, що нас в окупації врятувала параноя. Коло друзів в окупації – це перевірка на справжність. Ми зробили так, щоб усі наші родичі і знайомі думали, що ми виїхали. Самі сказали про це близьким людям, щоб вони не приходили. Бо хвоста за ними «вчепити» дуже легко. Довірені люди мають бути точно не родичами. Менше емоцій, більше тверезого розсуду.
За словами Євгенії Вірлич, окупанти вже не раз виманювали потрібну їм людину через знайомих. Саме так потрапив у полон відомий херсонський журналіст Олег Батурін. Йому зателефонував і просив зустрічі добрий знайомий.
– Мене особисто виманювали пропозицією сходити в краєзнавчий музей. Я дякую тій людині, яка в червні раптом покликала мене саме в краєзнавчий музей. Адже на той час усі вже знали, що директорка музею стала колаборанткою, – розповідає Євгенія Вірлич.
Вона наголошує, що в окупації завжди треба думати про евакуацію, навіть якщо мрієш зустріти ЗСУ в своєму місті.
– Перед виїздом підпишіться на російські телеграм-канали і видаліть усі українські телеграм-канали та сайти. Не дай Боже вони побачать слова «рашист» чи «орки», – каже журналістка. – У них є техніка, яка може доєднатися до вашого телефону і прослухати все, про що ви говорили через російські сім-карти. Будьте до цього готовими. Якщо запитають, чому на телефоні зафіксовано так мало телефонних розмов, скажіть, що «відключили зв’язок, щось там видалили, і ось так вийшло». Вдавайте з себе наївне дівчисько, людину «нейтральної» професії. Я назвалася вчителькою математики, адже медійники так просто не виїдуть з окупації. Про журналістську професію краще мовчати. Якщо чоловік має бороду, порадьте її зголити, щоб не сприйняли за азовця. Мій чоловік, коли голився, випадково порізався. Заклеїв поріз і вдавав із себе дурника.
За словами журналістки, їй із чоловіком, щоб виїхати з Херсона, довелося подолати 40 ворожих блокпостів. На 28 із них проводили обшуки…
«Завдання – вижити!»
Воєнна журналістка Ірина Баглай робить історії з фронту з 2014 року. Працювала ще в зоні АТО на Луганщині. Телевізійниця з 22-річним стажем, вона родом із Вінниці, але з 2008 року живе і працює в Києві.
– Останні 8 років моє життя пов’язане з війною, – розповідає журналістка. – На війні я навчилася вимикати здібність журналіста, особливо журналістки, пропускати все через себе. Багато чому я навчилась у військових.
Воєнкорський шлях Ірини Баглай розпочався з триденного відрядження під прикриттям до вже окупованого Луганська. Вони з колегою, який родом з Донбасу, вдавали з себе пару, яка їде до батьків хлопця. Але вінницька прописка Ірини в Луганську одразу викликала запитання… А першим жахливим враженням був блокпост під російським прапором, на якому стояли непрезентабельного вигляду чоловіки, котрим подавав каву… український даішник.
– Я погоджуюся з думкою Євгенії Вірлич, що на війні однаково небезпечно і для чоловіків, і для жінок: окупантам усе одно, чоловік ти, жінка чи дитина, – каже Ірина Баглай. – Однак, поширена думка про «слабкість» жінки грає на користь її безпеки. В мене практично не питали документів. Вдавалося навіть робити прямі включення – без жодного скандалу. «Вроде симпатичная, пускай работает», – казав дехто. Щоправда, через два тижні ми почали помічати «супроводження». Біля нашої квартири стали з’являтися люди в масках із автоматами, одного разу ломилися в двері. Але обійшлося. І почала з’являтися ілюзія безпеки. Одного разу ввечері я пішла повечеряти в ресторан, і тут до мене підійшли троє. Запропонували «відпочити» з наркотиками. Мені стало дуже страшно. Але Бог мене тоді зберіг.
Наступного разу Ірину послали на передову АТО, під Слов’янськ. Разом з десантниками пройшла дві засади, потрапила під обстріл снайпера. Але справжнього відчуття небезпеки не було аж поки вперше не побачила того, що називається «наслідками війни».
– Сьогодні ми всі переживаємо цей досвід. Ми всі сьогодні на передовій, бо бачимо ці наслідки. Ми всі бачимо кадри з Маріуполя, Херсона. Це дуже важко, особливо, якщо ти побував у цих містах раніше… – каже журналістка.
У ту першу поїздку на передову Ірину вразило, що 25-річні хлопці, які пройшли через два місяці боїв, дивилися на неї не як на чоловіки на жінку, а як батько на дитину… чи як людина на янгола. «Жінка поряд – значить життя триває!» – напевне, думали вони.
– Із сексизмом на фронті я зіштовхувалася хіба що з боку декількох колег. Мовляв, тебе пустили туди і туди, бо ти симпатична, посміхнулася – і все… Такі слова – образливі! А ось військові звикли думати інакше: жінка і дитина – це ті, кого треба захищати, іноді навіть ціною свого життя, – каже журналістка. – У них виробляється такий своєрідний «інстинкт захисту». Щоправда, цей інстинкт має й інший бік: мовляв, ти жінка, слабка, не впораєшся. Деяким військовим здається, що через «жіночу слабкість» вони можуть мати у складній ситуації з нами проблеми. Один комбриг, здивувавшись моїй витривалості, чомусь вирішив, що я – альпіністка…
Але насправді, як наголошує Ірина Баглай, кожна журналістка і кожний журналіст, їдучи працювати на фронт, має критично ставитися до своєї фізичної витривалості. Не всі мають достатньо міцний хребет і сильні м’язи, щоб годинами носити важкий бронежилет і долати пішки або й бігом в умовах небезпеки великі відстані. Проблеми зі спиною – доволі поширена проблема, навіть фізично сильних людей.
Для журналісток і журналістів-початківців велике значення має підтримка і дружня порада досвідчених воєнних кореспондентів, готових пояснити, що варто, а чого не варто робити на фронті, як вдягатися, взуватися.
– Буває, що жінка недоречно на зйомку на БТРі в шубі взимку чи в коротких шортах влітку. Так робити не можна, але ми всьому вчимось. Бо у нас донедавна не було правил, як працювати в зоні бойових дітей. Ми зараз ці правила пишемо самі, своїми історіями, своїм досвідом, – каже журналістка.
На її думку, властива жінкам емоційність і схильність «пропускати подію через себе», може стати проблемою для журналісток. Тому наявність гарячих психологічних ліній, допомога психологів – це велике надбання.
– Донедавна вважалося, що «нити не можна», і був страх, що, якщо ти «нитимеш», то тебе більше не пустять працювати в зону бойових дій, – згадує Ірина. – І ти вирішуєш свої проблеми сама. Бо проблеми виникають, і це нормально! Потім у воєнкорів з’явилася можливість працювати із психотерапевтами, і ми дізналися, що періодична психотерапевтична допомога необхідна. Але це має бути не просто психолог, а фахівець із посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Такі фахівці називають себе «асенізаторами», бо вичищають із тебе те «лайно війни», яке в тебе з’являється в душі, якщо ти працюєш на війні. Повністю вичиститися можна лише тоді, коли ти виїхав із зони бойових дій…
Ірина каже, що працюючи на фронті, стала втрачати друзів. Постійні думки про те, як вижити під час обстрілу, змінюють людину, і коли вона потім їде з друзями на шашлики, то всі веселі, а вона – плаче.
– Психіку треба лікувати, це не соромно! – наголошує Ірина.
Серед практичних порад журналістка назвала такі: в зону бойових дій краще їхати парами, щоб було кому врятувати в складній ситуації. А ще – дуже добре розуміти, куди саме їдеш. Свого часу на Донбасі Ірина спитала в місцевого жителя, «як проїхати на наш блокопост», а в його розумінні «наш» – це був російський. Побачивши російський прапор, редакційний водій розвернувся і швидко поїхав у зворотному напрямку. Того разу пощастило…
– У Міністерстві оброни пояснюють журналістам, як поводитися в полоні. В полоні не потрібно грати в героїзм. Все, що вони хотіли знати, вони вже знають. Кажіть усе, що знаєте, і навіть підігравайте їм. Якщо кажуть, що президент поганий, Україна погана, погоджуйтеся. Завдання – вижити, – каже Ірина.
За її словами, головним інструментом виживання у складній ситуації є солідарність, комунікація, обережний обмін інформацією.
«Такі тренінги потрібні: війна не закінчилася»
– Ми вже звикли до високого рівня навчальних заходів, які проводить Національна спілка журналістів, – зазначила учасниця тренінгу, журналістка із Нижніх Сірогоз на Херсонщині Віта Копенко, яка під час окупації продовжувала жити в рідному місті, виїхавши на підконтрольну Україні територію тільки в серпні. – Вже перші онлайн-тренінги, які НСЖУ організувала після початку війни, дуже стали мені в пригоді й допомогли виживати в окупації та при виїзді. Вважаю для себе корисними поради Ірини Баглай: ми не знаємо, як будуть змінюватися обставини війни і кому з нас доведеться виконувати професійні обов’язки в зоні бойових дій або на деокупованих територіях. Для мене було багато нової інформації. Вважаю, такі навчальні тренінги потрібні ще й тому, що дають можливість поспілкуватися із людьми з різних регіонів, із різним досвідом життя і журналістської діяльності. Рада, що Спілка журналістів тримає руку на пульсі реальних, актуальних потреб медійників.
Віта Анатоліївна також додала, що умови окупації дуже відрізняються як у різних частинах загарбаних росіянами територій, так і в різні часові періоди. Приміром, якщо в липні Євгенія Вірлич могла на російському блокпості назвати себе вчителькою математики, в то вже в серпні, коли відбувалася підготовка до нового навчального року, шкільних педагогів із окупації вже не випускали. Тому при виїзді важливо розібратися, що на блокпостах перевіряють і що вимагають.
Журналістка «Суспільного» Наталія Шостак каже, що в умовах війни той досвід, яким поділилися тренерки, неоціненний.
– Я ніколи не думала, що буду вчитися в Ірини Баглай, бо через певні обмеження по здоров’ю ніколи не їздила на війну. Крім того, я не дуже витривала, тож розуміла, що, напевно, буду там заважати, – каже журналістка. – Але на початку війни Київ став прифронтовим містом, і звичайна робота стала роботою поблизу зони бойових дій. Слава Богу, що вороги не ввійшли в Київ. Але той досвід, яким поділилася Євгенія Вірлич, важливий, бо війна не закінчена. Ніхто з нас не знає, де він буде завтра. Тож ця зустріч була для мене дуже змістовною.
У рамках проєкту «Безпека жінок-журналісток» у Запоріжжі 19 січня відбувся круглий стіл на тему «Перешкоджання професійній діяльності. Зовнішня та внутрішня цензура». В заході взяли участь журналісти-переселенці та представники місцевих ЗМІ. Також до заходу долучились викладачі і студенти факультету журналістики Запорізького національного університету.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Інформаційна служба НСЖУ
