З головною редакторкою газети «Сільські новини» Любов’ю Рудею ми познайомилися задовго до війни. Колега розповідала про будні своєї газети, про ентузіазм колег в редакції і прихильність читачів, про необхідність налагоджувати роботу пересувних поштових відділень, щоб газети не втрачали тиражі.
А потім була коротка розмова, коли Любов Рудя повідомила, що залишається в окупації, в Горностаївці Каховського району Херсонської області. Розповіла, що загарбники відразу захопили друкарню, номер «Сільських новин» за 24 лютого 2022 року так і не встигли доставити передплатникам.
Так, ніби каже про щось звичайне і буденне, а не про життя у ворожому оточенні, сказала: «Волонтеримо потроху. Стараємося допомагати людям…».
За цією короткою фразою – життя в окупації, де тільки за те, що ти журналіст і редакторка, могли забрати «на підвал», як забрали голову Горностаївської громади. У розумінні рашистів волонтерська допомога людям є смертельним гріхом. А Любов Михайлівна разом з іншими земляками і землячками збирали продукти, речі, ліки, щоб передати тим, хто потребував найгостріше. Щось давали люди, щось передавали місцеві фермери. Пізніше наладнали зв’язки, щоб привозити в Горностаївку ліки, дитяче харчування тощо.
Усі ці місяці мене ятрила думка: як там Любов Рудя зі своїм волонтерством? Аж раптом в одній з ФБ-інформацій від Світлани Томаш з Чернігівщини прочитала, що на одному з журналістських форумів на Волині вона радо спілкувалася з колегами, серед яких була і Любов. Це була справжня радість: жива, здорова, як завжди активна Любов Рудя вирвалася із ще окупованої Горностаівки!
І знову коротка телефонна розмова, коли Любов Михайлівна розповіла, як окупанти приходили з автоматами, погрожували і забороняли допомагати людям. І коли забрали голову громади, про якого немає відтоді практично ніяких відомостей, вирішила, що треба виїхати.
Зараз Любов Рудя перебуває у добрих друзів на Київщині. Переживає за Горностаївку, що залишилася у ворожій окупації на лівому березі Херсонщини. Наразі з правобережжям Херсонщини немає зв’язку, тож немає ніякої можливості дізнатися про долю тих, хто там залишається.
Як буде з газетою далі, поки що говорити рано. Але по-можливості, коли є цікава і потрібна для земляків інформація, виставляє її на сайтах, у соціальних мережах.
Нещодавно Любов Рудя опублікувала на сайті НижніСірогози.City спогади і емоції волонтерської роботи.
Пропонуємо уривки з цієї хвилюючої розповіді.
П’ЯТЬ МІСЯЦІВ РОБОТИ ВОЛОНТЕРІВ НА ОКУПОВАНІЙ ГОРНОСТАЇВЩИНІ: ДІЇ, ДУМКИ, ПЕРЕЖИВАННЯ
З початком окупації, створюючи волонтерський центр у Горностаївці, ми — громадський актив селища – навіть не думали про виклики та загрози, з якими через деякий час нам доведеться зіткнутися.
Тим, хто не був в окупації, важко зрозуміти і складно відчути, як це – волонтерити, не маючи для цього ніяких матеріальних і фінансових резервів. Тоді, у лютому 2022 року, в одну мить немов усе обірвалося: і робота, і мир, і життя…
Все почалося в перші дні війни – з 24 лютого, коли Херсонська область, в тому числі й Горностаївщина, опинилася в окупації. Того дня до місцевих читачів не було доставлено надрукований черговий номер газети «Сільські новини» — пошта вже не мала такої можливості через бойові дії на території області. Номер газети, який надрукували 24 лютого, до цього часу так і не потрапив до своїх читачів — залишився в херсонській друкарні.
Колектив редакції зрозумів, що друкованої версії газети надалі не зможемо випускати, тож ще продовжили розміщати матеріали на сайті газети Горностаївка.Info та на сторінці сайту у фейсбуці. На жаль, важко це було робити, коли відсутній тижнями Інтернет та мобільний зв’язок.
Аби вивести себе із шокового стану, потрібно чимось займатися. Тож виникла думка організувати волонтерську групу, тим більше, що ситуація складалася для життя людей дуже критична.
Вже на третій день вторгнення російські війська були присутні на території Горностаївщини. Водночас, здається, зненацька, за кілька днів у магазинах зникли всі продукти, навіть хліб. Підприємці без ризику для життя не могли нічого доставити, адже неподалік у місті Нова Каховка вже йшли бої, дорогою за 5 км від селища пересувалася російська техніка. У Горностаївці місцеві сільгоспвиробники вивозили на ринок овочі та фрукти й безкоштовно роздавали людям. Втім, це не вирішило проблему, адже здебільшого ця продукція не потрапляла до найбільш вразливих категорій населення.
Херсонщина стала ізольованим регіоном, де виникли труднощі з видачею пенсій і соцвиплат через «Укрпошту» та отриманням готівки клієнтами банків, які не мали виплатних карток. Не вистачало продуктів, ліків, дитячого харчування, засобів гігієни, а в багатьох людей не було й грошей для покупки найнеобхіднішого. Найбільше страждали, втративши роботу, багатодітні родини та одинокі пенсіонери — тому саме ця категорія людей стала пріоритетною у наданні благодійної допомоги.
За цих обставин редакція виступила ініціатором створення волонтерського центру і з цієї пропозицією звернулася до голови Горностаївської громади Дмитра Ляхна. Він підтримав наше починання і надав приміщення в комунальній установі для волонтерського центру. Далі ми через соцмережі запросили всіх охочих стати волонтерами, щоб бути корисними жителям Горностаївщини у найважчі місяці війни. Так з 1 березня при селищній раді почав працювати волонтерський центр.
Згуртувалися, і практично кожен став благодійником
У перші дні російського вторгнення, насамперед, важливим для керівників громад Херсонщини було забезпечити мешканців населених пунктів хлібом. Місцеві підприємці не мали потужностей для випічки такого об’єму, та й борошно закінчилося. Не було й пекарських дріжджів. Тож голови Горностаївської та Костянтинівської громад з допомогою місцевих керівників сільгосппідприємств привезли з Великої Лепетихи борошно із запасів Держрезерву. Це борошно передали на старостинські округи, щоб роздали людям і місцевим приватним підприємцям, які випікали хліб.
Сухими словами не передати, як доставляли те борошно в об’їзд балки Болгарки та поміж ворожими колонами техніки на дорогах. Та ще й на мосту через балку, утворилася вирва від ракетного удару, завданого військовими рф.
Дріжджі замовляли на підконтрольній території України і через Дніпро горностаївські сміливці-волонтери на лівий берег перевозили їх човнами з правобережжя (тоді ця територія ще не була захоплена окупаційними військами).
Керівники громад доклали зусиль, щоб відкрити законсервовані крупорушку, млин та пекарню, які могли забезпечити дві громади хлібом і крупами. Організували й доправлення хлібу в кожен старостинський округ автомобілем комунального підприємства.
Двоє місцевих доброчинців за власні кошти купили дві тони борошна для роздачі пенсіонерам; до волонтерського центру фермери та сільгоспвиробники передали картоплю, овочі, яблука та крупи; небайдужі громадяни приносили консервацію, передавали м’ясо, мед, свіжу рибу та інші продукти, якими могли й бажали поділитися.
Здавалося, що волонтерить уся громада. Впродовж березня волонтери охопили допомогою понад 4000 мешканців двох громад — і це лише те, що вдалось зафіксувати. Насамперед, продуктові набори видавали уразливим категоріям населення.
Робили стратегічний запас: ліпили вареники
Є борошно, картопля, цибуля — чому б не наліпити вареників про запас? Цю ідею підхопили колективи двох місцевих Горностаївських шкіл і дитячого садка. Загалом на вареники витратили 5 мішків борошна. Напівфабрикати помістили в морозильні камери в шкільних їдальнях і магазинах місцевих підприємців. Ми називали це «стратегічним» запасом.
І справді, наші вареники згодом знадобилися для харчування пацієнтів центральної лікарні, територіального центру громади та Каїрського психоневрологічного будинку-інтернату в якому перебувало 330 підопічних — людей з інвалідністю.
Волонтерська доставка продуктів у медичні заклади Горностаївки
Втім продукти мали таку властивість — закінчуватися… Для поповнення запасів волонтерам доводилося звертатися до приватних підприємців, які працювали на території селища: просто ходили і просили. Допомагав нам і голова Горностаївської громади Дмитро Ляхно, який просив сільгоспвиробників та фермерів поповнити запаси продуктів у волонтерському центрі. Голові ніхто не відмовив, допомогли всі, хто чим міг.
Працювали ми і через старост округів, а Молодіжна рада, яку ще до війни створили при селищній раді, опікувалася молодими сім’ями. Підключилися до роботи і працівники територіального центру з обслуговування одиноких громадян. Здається, всіх підтимулювало єдине — віра в перемогу і бажання її наблизити своїми добрими справами.
Найбільшу потребу мали в ліках
На початку вторгнення російських військ усі аптеки, які функціонували на території Каховського району, позакривались: ліки розкупили, а можливостей їх доставити не було. Ми почали з того, що запропонували землякам поділитися медикаментами, що залишилися в домашніх аптечках, а потім роздавали тим, хто конче їх потребував.
Деякі ліки доводилося буквально ділити по пів пластинки. Ін’єкційні препарати передавали в терапевтичне відділення Горностаївської центральної лікарні.
За пропозицією голови громади Дмитра Ляхна, керівники підприємств та фермери створили благодійний банк коштів для закупівлі медикаментів, але, на жаль, на Херсонщині їх не було де придбати.
Як ми раділи, коли першу партію ліків нам доставили наші горностаївські волонтери! Для цього вони під кулями з ризиком для життя переправилися човном на правий берег Дніпра, де волонтери з Кривого Рогу чекали їх із закупленими медикаментами. Це був героїчний вчинок. Досить сказати, що за тиждень потому на тій переправі розстріляли в човні семеро людей.
Також допомагали нам отримати ліки, дитяче харчування, підгузки і засоби гігієни херсонські волонтери «Котики-патріотики». Ліки закуповували на підконтрольній території України. Бувало, що медикаменти на російських блокпостах забирали…
Згодом доставив ліки з Дніпра своїм автомобілем наш горностаївський хлопчина. Досі дивуємося, як йому вдалося провезти все те через кілька десятків блокпостів!
Важко налагодити логістику, коли надовго зникає зв’язок
Ми розуміли, що потрібна логістика для постачання ліків і харчів з підконтрольної території України. Знали: все прив’язане до гуманітарних коридорів, а їх окупанти майже не надають. Згодом «коридор» до Херсона взагалі закрили, і треба було організовувати логістику через Запоріжжя. Так один вантаж з ліками доставляли понад два місяці.
Часто і надовго зникав зв’язок, і ми місяцями жили в цілковитій Інтернет-блокаді. Зникло й українське телебачення, працювали лише російські канали. Дізнавалися, де можна «зловити» інтернет на березі Дніпра — ходили туди.
Коли росіяни зовсім заблокували українських провайдерів та запровадили свій зв’язок, довелося купувати російську сім-карту та через VPN підключатися до інтернету. Викладати новини в соцмережах можливості майже не було. Але інколи вдавалося інформувати про події в громаді.
Будні волонтерів минали у постійному пошуку. Ми шукали благодійні організації поза межами Херсонщини, просили допомоги у керівників програм та знайомих волонтерів-земляків на підконтрольній території України.
Однак було проблематично доставити вантажі на майже 200 км у глибину контрольованої ворогом території. У нас не було постійного перевізника. Ми дізнавалися, хто виїхав чи заїхав, щоб передати ліки. І ніколи не були впевнені — доїдуть вони чи ні.
Надовго запам’ятається: як ми самі їздили в Херсон та везли звідти важливі ліки й продукти через Антонівський міст; як добиралися до Запоріжжя та назад автомобілем швидкої допомоги – треба було забрати памперси для дорослих і дітей на 100 тисяч гривень, а також ліки, доставлені Новою Поштою зі Львова та Івано-Франківська.
Їхати дорогами, де переміщалася ворожа техніка, було важко й небезпечно — треба було «пережити» зо два десятки російських блокпостів, тиждень стояти в автомобільній черзі. А ще пройти нескінченні перевірки, постійно «чистити» телефон, переборювати страх і ненависть, аби не провокувати військових з автоматами.
А ще перевозили із Запоріжжя посилки для інших громад Херсонщини. З-поміж них були й на Чорнобаївку. Не знаю, як ми їх провезли, адже Чорнобаївка тоді вже була відома всьому світу. Та ризик був того вартий: ми допомагали людям.
Як витримати російський терор і не стати колаборантами
Іноді нам висловлювали претензії: «Чому не берете російської гуманітарки? Тоді мали б що роздавати!». І дійсно: каховські гауляйтери привезли повний КАМАЗ гуманітарки, викликали до голови громади в кабінет і примушували роздавати людям. Військові з автоматами та заступник голови Каховської цивільної адміністрації колаборант Філіпчук (його згодом нібито ліквідували) розмовляли з нами та головою громади жорстко, погрожуючи: «Мы здесь надолго, так что вы подумайте, как вам лучше поступить».
Ми категорично відмовилися співпрацювати з ними. Ту гуманітарку вони повезли назад, бо ніхто не погодився роздавати. А їм, так розумію, потрібна була «картинка» про співпрацю. На той момент нас підтримувало те, що українські прапори ще майоріли в селищі, голова громади Дмитро Ляхно перебував на своєму робочому місці, керував громадою та розв’язував проблемні питання.
З кожним приїздом у селище росгвардії на БТРах зі снайперами, з перевірками помешкань горностаївців, які почастішали, зростала тривога: що буде далі? «Барометром» ситуації був український прапор біля адмінбудинку — якщо не зняли, то ще жити можна. У той час у сусідніх громадах наші прапори вже познімали…
Працювати з кожним днем ставало все небезпечніше
Момент зняття прапора в Горностаївці ми спостерігали з вікон адміністративного будинку селищної ради. Це вже був сигнал тривоги. Та волонтерський центр продовжував працювати.
Коли нам повідомили, що військові рф побили і забрали голову Горностаївської територіальної громади Дмитра Ляхна та керівника комунальної установи, волонтера Олександра Слісаренка, ми зрозуміли: надалі тут працювати не можна.
Це було 3 серпня… І до цього часу вони в полоні й про них нічого не відомо.
Того ж дня до нас у волонтерський центр прийшли російські військові з автоматами. Розмова почалася із запитання: «Кто здесь старший?». Потім мене відвели в куток коридору та почали допитувати: де ми беремо гуманітарку та чому не роздаємо російську? Старший їхньої групи кричав: «Выносите всю гуманитарку и грузите в машину!».
Почали тероризувати спеціалістів селищної ради, пенсійної служби та центру зайнятості. Ставили умови: або погоджуєтеся співпрацювати, або йдете «на підвал».
Потім до нас прийшли з комендатури військові з автоматами — їх привела місцева мешканка, яка згодом стала колаборанткою, наразі працює у їхній адміністрації. Знову допитували, знову погрожували. Ми зрозуміли: надалі залишатися в адмінбудівлі селищної ради небезпечно. Тому вивезли всі залишки ліків та передали їх центральній лікарні.
А наступного дня в супроводі російських військових у Горностаївку привезли гауляйтера — керівника районної адміністрації. Вивісили триколори, закликали співпрацювати, збили тризуб на пам’ятника Незалежності (згодом вони його розваляли повністю та встановили бюст Леніна). Відтоді почався масовий виїзд людей з Горностаївки та навколишніх сіл на територію, підконтрольну Україні.
Декілька днів думала, чи виїздити… Знала, що в зоні ризику і як волонтер, і як журналістка та редактор газети. Спостерігаючи за обшуками і затриманням активістів, учасників АТО, волонтерів, керівників підприємств та підприємців, вирішила, що треба їхати. Але то вже інша тема…
Підготувала Ольга Войцехівська, інформаційна служба НСЖУ
