Після обстрілу на місці влучання лишається густий пил від зруйнованих будинків. Повернувшись додому, журналіст знімає одяг, що пахне димом, і не вдягне його знову, доки не випере. Харківська журналістка Ганна Черненко порівнює з цим одягом людські емоції.
«Наші емоції теж вкриваються пилом. Але їх не можна випрати. Пил залишається з нами, і за роки війни цей шар може стати дуже товстим», — сказала вона на сесії Національної спілки журналістів України під час третього Mental Health in Journalism Summit.
Спілка представила досвід мережі Центрів журналістської солідарності, яку запустила у 2022 році. Сьогодні центрів шість, три з них працюють у прифронтових регіонах. Спікерки підключалися з різних міст. Як розповіла модераторка, перша секретар НСЖУ Ліна Кущ, команда заздалегідь опрацювала сценарії на випадок повітряної тривоги та відключення світла чи інтернету.
Цього року запитів на психологічну підтримку стало щонайменше на 30% більше. Ліна Кущ пояснює це двома причинами. Журналісти відкритіше визнають свої потреби, хоча ще кілька років тому їх заперечували. Водночас Спілка краще зрозуміла, як допомагати ефективно.
«Наша мета — не зробити журналістів загартованими до всього й байдужими. Мета — допомогти їм залишатися чутливими й живими і мати достатньо внутрішньої та зовнішньої підтримки, щоб ця чутливість їх не зруйнувала», — сказала Ліна Кущ.
НСЖУ виступає на саміті втретє. У 2024 році йшлося про те, як медійники взагалі усвідомили проблему. У 2025-му Спілка представила дослідження, за яким більшість редакцій не має протоколів підтримки. Цього року спікерки говорили про систему, яка вже працює, і про те, чого в ній досі бракує.
«Іноді ми маємо бути і медиками, і психологами»
Харків розташований за 40 кілометрів від російського кордону. Ганна Черненко, співкоординаторка Харківського Центру журналістської солідарності та журналістка «24 каналу», розповіла про день, який назвала звичайним для українських журналістів. Разом із колегами вона записувала інтерв’ю з лікарем біля лікарні, коли над ними пролетів дрон. Більшість людей забігли в будівлю. Ганна з колегою впали на землю, бо розуміли, що до укриття не встигнуть. Коли дрон пролетів далі, Ганна підвелася, а колега лишилася на землі в стані шоку.
«Спершу мені треба було заспокоїтися самій. Потім — допомогти їй», — розповіла Ганна Черненко. Вона легенько торкнулася спини колеги, запитала, чи та не поранена, і говорила з нею простими словами. За кілька хвилин вони закінчили інтерв’ю, але стрес, каже журналістка, залишився з ними.
«Сьогодні журналіст — не лише журналіст. Іноді ми маємо бути медиками, іноді — психологами», — додала вона.
1 жовтня Ганна знімала відкриття меморіальної стіни з іменами 17 загиблих військових. Мати одного з них протягом усього інтерв’ю тримала журналістку за руку. Такі емоції, каже Ганна, залишаються з людиною і можуть повернутися через роки як тригер. Тому Харківський центр поєднує тренінги з тактичної медицини із заняттями з психологами.
Ліна Кущ пояснила, що в перші години після травматичної події людині потрібні безпека, стабілізація і присутність когось поруч. «Перша людина, яка надає підтримку, не обов’язково має бути психологом. Це може бути навчений колега, який уміє слухати й може допомогти людині поступово стабілізуватися», — сказала вона.
Виснажує не тема, а невідомість
Журналістка й дослідниця НСЖУ Валерія Мусхаріна представила результати експрес-опитування в телеграм-каналі SPILKA News. Воно не репрезентативне, але показує, як медійники почуваються зараз. 57% опитаних сказали, що за останні пів року їхнє навантаження суттєво зросло, ще 24% — що трохи. Найбільше сил забирає невизначеність, її назвали близько 61% респондентів. Далі йдуть обстріли, тривоги, відключення світла й навантаження. Теми, які висвітлюють, назвали лише 9%.
«Журналістів виснажують не стільки історії, про які вони розповідають, скільки незнання того, що буде завтра: чи буде світло, чи працюватиме редакція, чи вони безпечно повернуться додому», — пояснила Валерія Мусхаріна.
Майже третина опитаних зверталася по психологічну допомогу й отримала її. Ще понад третина хотіла б отримати таку допомогу, але досі її не знайшла. Отже, головна проблема не в тому, чи працює підтримка, а в доступі до неї. Дослідниця назвала три пріоритети. По-перше, практична допомога теж є психологічною: обладнання, запасні робочі місця й надійні контакти дають відчуття контролю. По-друге, потрібні безкоштовні психологи, які розуміють специфіку журналістської роботи. По-третє, онлайн не замінює живого контакту.
Відновитися за п’ять хвилин
Журналісти часто відмовляються від психологічних зустрічей, бо кажуть, що не мають на них часу. Дніпровський центр відповідає на це гнучкими форматами, розповіла журналістка центру Ліана Охріменко, яка через війну переїхала до Дніпра з Донеччини. Офлайн центр проводить семінари, сесії з фахівцями та арттерапію. Онлайн-зустрічі тривають півтори-дві години, і до них можна долучитися з дому чи з роботи. На таких зустрічах буває до 30–40 учасників. Одна з серій навчає відновлюватися за 5, 10 чи 30 хвилин, не чекаючи вихідного.
«Ця підтримка не існує окремо від нашого професійного життя. Вона допомагає нам у ньому орієнтуватися», — сказала Ліана Охріменко.
«Невидима інфраструктура»
Олена Калайтан, голова Донецької обласної організації НСЖУ та редакторка маріупольської газети «Приазовський робочий», у 2022 році втратила дім і роботу. Для сотень журналістів у такому ж становищі, за її словами, професійна спільнота стала невидимою інфраструктурою, яка допомогла вижити в професії. Ця допомога складалася з ноутбука, камери, місця для роботи й інформації про гранти. Але не менш важливим було знати, що є кому зателефонувати.
Окрім дому, міста й редакції, переселені журналісти часто втрачають відчуття, що вони потрібні. «Психологічна підтримка — не додаткова розкіш. Це частина професійного відновлення», — наголосила Олена Калайтан.
У серпні вона була на ретриті для журналістів у Миговому на Чернівеччині. Там учасники три дні могли не працювати, спати без тривоги й малювати. Олена Калайтан визнала, що частина колег уже пішла з професії. Найвразливішими вона назвала фрилансерів, фіксерів і продюсерів, які не мають доступу ні до соціального захисту, ні до психолога від редакції. Про це ж два роки тому на саміті говорила фрилансерка Юлія Суркова, яка сама оплачувала сесії з психологом.
«Переїзд не мусить означати кінець журналістської кар’єри. Це може бути болісний новий початок. Наше завдання — зробити так, щоб журналістам не доводилося починати його наодинці», — сказала вона.
«Емоційна кровотеча»
Психологиня Наталія Улько працює з групами журналістів із 2014 року. Вона нагадала, що в інших країнах журналіст повертається з гарячої точки додому, а в Україні медійники в ній живуть. Постійно стикаючись із чужим горем, журналіст мимоволі приміряє його на себе. Тоді виникає те, що психологиня називає «емоційною кровотечею». Вона може призвести до вигорання, яке зачіпає вже не лише роботу, а й життя загалом, або до вторинної травматизації, коли чужі історії оживлюють власну травму.
Наталія Улько назвала ознаки вигорання, на які варто зважати:
- незадоволення собою;
- нездатність відключитися від того, з чим працював і що пережив за день;
- дратівливість, тривога і втома;
- порушення сну, зміни апетиту й розпорядку дня.
Щоб не дійти до такого стану, психологиня радить журналістам дотримуватися правил психологічної безпеки:
- Знати свої межі. Розуміти власні слабкі місця й чинники ризику.
- Стежити за собою. Помічати зміни у своїх емоціях, поведінці та психологічному стані.
- Витрачати ресурс ощадливо. Не вимагати від себе більше сил, ніж є.
- Тримати професійну дистанцію. Відокремлювати історію, про яку пишеш або розповідаєш, від власної.
- Знижувати стрес. Допомагають дихальні практики, заземлення й практики усвідомленості.
- Мати розпорядок дня. Сталий режим повертає відчуття контролю.
- Вчасно звертатися по допомогу. Підтримку може дати психолог, капелан або духовний наставник.
Найдієвішим способом відпрацювати ці навички, за словами Наталії Улько, виявилися групи психологічної підтримки. Кожна зустріч має конкретну тему: як відокремити чужу історію від своєї, чи допомагає емпатія в роботі, як вчасно розпізнати свій стан і надати собі першу психологічну допомогу.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: