У жовтні Національна спілка журналістів України взяла участь у Mental Health in Journalism Summit 2025 — найбільшій онлайн-конференції про ментальне здоров’я журналістів з усього європейського континенту. Команда НСЖУ представила результати дослідження «Ментальний стан журналістів: редакційні практики, що працюють», яке охопило 92 медійників з різних регіонів України, та поділилися досвідом роботи в умовах війни.
Панельна дискусія відбулася в день, коли Київ залишився без світла й водопостачання після масованої російської атаки. Чимало мешканців столиці провели ніч в укриттях, ховаючись від дронів і ракет. Біля урядових будівель підтягували цистерни з водою, а за вікнами офісу НСЖУ гуркотіли генератори, які живили сусідні магазини. У Центр журналістської солідарності на Хрещатику з’їхалися журналісти, шукаючи місце з електрикою та інтернетом, щоби продовжувати працювати. Подібні центри солідарності працюють у Києві, Івано-Франківську, Харкові та інших містах. Вони стали не просто місцями психологічної підтримки, а спільнотами, де, зокрема релоковані журналісти, знаходять розуміння, ресурси та можливість продовжувати свою роботу.
– Я зараз у Києві, який витримав масовану нічну атаку російських дронів і ракет. Ми ховалися в укриттях до сьомої ранку або навіть пізніше, — почала свій виступ Ліна Кущ, перша секретар Національної спілки журналістів України, координаторка Мережі центрів журналістської солідарності та модераторка панельної дискусії НСЖУ на Mental Health in Journalism Summit 2025.
Разом із нею до розмови долучилися:
- Валерія Мусхаріна, журналістка, редакторка телеграм-каналу НСЖУ Spilka News та дослідниця опитування «Ментальний стан журналістів: редакційні практики, що працюють»,
- Євгенія Вірлич, головна редакторка херсонського видання «Кавун.City»
- Світлана Залізецька, головна редакторка запорізької «РІА-Південь» (колишня назва «РІА-Мелітополь»).
Обговорення присвятили тому, як українські редакції шукають баланс між професійним обов’язком і власною стійкістю: навчаються помічати емоційне виснаження колег та підтримувати одне одного.
Професія на межі: коли працювати означає проживати травму щодня
Українські журналісти не просто висвітлюють війну. Вони живуть у ній, фіксують наслідки обстрілів, спілкуються з людьми, чиї історії часто резонують з їхнім власним досвідом, опрацьовують відео з місць злочинів, де могли опинитися самі медійники чи їхні близькі. І при цьому мусять залишатися об’єктивними, зосередженими та професійними.
– Наші колеги не лише висвітлюють події на лінії фронту та висвітлюють наслідки російських злочинів, а й щодня проживають ці події разом зі своєю аудиторією, – підкреслила Ліна Кущ. – У таких умовах турбота про ментальне здоров’я стає життєвою необхідністю: як для окремої людини, так і редакції в цілому.
Сесія на Mental Health in Journalism Summit 2025 була зосереджена не на теоретичних міркуваннях, а реальних практиках виживання. Як редакції вибудовують системи підтримки? Що працює, а що виявляється недостатнім? І головне – чи можна взагалі підготуватися до роботи під постійним тиском війни?
Тривожні цифри
У межах проєкту Національна спілка журналістів України опитала майже сотню медійників з усієї країни та провела 12 глибинних інтервʼю з редакціями, які активно впроваджують техніки взаємопідтримки (так звані практики peer-to-peer support).
– Ми запитали журналістів з усієї України, як вони почуваються після двох із половиною років повномасштабного вторгнення, – розповіла Валерія Мусхаріна, презентуючи результати дослідження. – Переважна більшість зізнається, що працює у стані постійного емоційного напруження. Багато хто відчуває ознаки тривоги, вигорання чи апатії, але продовжує працювати».
За її словами, під час опитування журналісти відкрито говорили про відчуття провини за відпочинок, страх втратити фокус або «випасти» з новинного ритму. У багатьох немає часу на відновлення, адже редакції працюють з мінімальними командами й браком фінансових ресурсів в умовах навантаження, котре зростає з 2022 року. Саме тому, пояснила дослідниця, турбота про ментальне здоров’я поступово перестає бути особистою справою і стає питанням професійної етики та виживання всієї медіаспільноти.
Більше сорока відсотків опитаних журналістів, працюючи з травматичним контентом, переходять у «робочий режим»: автоматично відключають емоції, щоб виконати завдання. Ще третина відчувають інтенсивні емоції, як-от гнів, тривогу, безпорадність (за словами колег, ці відчуття не відпускають їх навіть після завершення роботи). Кожен/-на п’ятий/-а медійник/-ця не може позбутися думок про травматичний матеріал навіть вдома. Робота проникає в особистий простір, руйнуючи межі між професійним і приватним життям.
– Багато наших колег шукають психологічну допомогу, бо розуміють, що справлятися на самоті більше не мають змоги, – пояснила Валерія Мусхаріна. – Війна триває, і українці, зокрема й українські журналісти, просто не можуть тримати це все в собі.
Третина медійників, яка взяла участь в опитуванні, нині живе за принципом «тут і зараз» й не має змоги довгостроково планувати. Це, передусім, колеги з прифронтових і прикордонних до росії територій. Ще третина завжди залишає простір для коректив у своїх планах, бо знає – російські обстріли може змінити все. Війна змінила не лише професійну реальність журналістів, а трансформувала їхнє ставлення до життя.
Найбільша група журналістів відчуває, що стала емоційно вразливішою. Медійники відзначали, що гостріше реагують на стрес, швидше втомлюються, легше виходять з рівноваги. Чверть опитаних колег повідомляє про втрату чутливості, емоційне притуплення, коли людина перестає реагувати навіть на те, що раніше її хвилювало.
– Одна з журналісток, із якою я розмовляла, розповіла, що через постійну роботу після перших днів повномасштабного вторгнення і аж до зими 2024 року вона працювала 24/7, – поділилася Валерія історією одного з інтерв’ю. – Це було справді травматично для неї. Згодом вона звернулася до лікаря, і їй діагностували проблеми зі здоров’ям. У результаті медійниця була змушена залишити свою роботу, і трансформувати свої знання в іншому напрямку.
Практики виживання: зв’язок у месенджері підтримує морально
Саме ця невидима нитка взаємної підтримки стає для команд новою формою колективної терапії.
– Для мене важливо, щоб наша команда була готова до будь-якої ситуації, – розповіла Ліна Кущ. – Під час серйозних атак на Київ ми залишаємося на зв’язку через месенджери. Хтось пише: «Я в укритті, все гаразд», інші передають новини з різних районів міста. Це спосіб тримати одне одного морально. Коли бачиш, що всі живі й продовжують роботу, це заспокоює й додає сил.
Звичка бути готовими до найгіршого, за її словами, стала новою нормою редакційного життя. У команд є мапи укриттів, генератори, запасні батареї, каністри з водою і навіть домовлені місця зустрічі на випадок відключення зв’язку. Але, за словами Ліни, технічна підготовка – це лише одна зі стратегій виживання. Не менш важливою є психологічна складова.
– Одна з наших стратегій – не чекати, поки стане страшно. Ми заздалегідь готуємося до будь-яких сценаріїв. Кожен член нашої команди пройшов інтенсивні тренінги з першої домедичної допомоги. Ми вчимося діяти під час кризі спокійно, бо це дає відчуття контролю. Звісно ми не можемо вплинути на зовнішні обставини, але можемо впливати на себе і людей поруч, — пояснила вона.
Такі «практики виживання» з часом переросли у нову культуру взаємної турботи. У багатьох українських редакціях тепер є короткі ранкові зустрічі, де журналісти обмінюються кількома словами про те, як почуваються. Хтось чесно говорить, що втомився чи не спав, хтось ділиться добрими новинами – і це, на думку першої секретаря НСЖУ, теж допомагає.
Голоси з передової: як працюють медіа у Запоріжжі
Історії редакторок Євгенії Вірлич із Херсону та Світлани Залізецької із Запоріжжя ілюструють масштаб викликів для українських журналістів: від втрати редакцій під час окупації до необхідності будувати нові команди з переміщених медійників, паралельно працюючи з особистими травмами й шукаючи способи підтримувати колег.
– Перший стрес ми відчули, коли місто Мелітополь було окуповане ворогом. Ніхто не пояснював нам, як працювати, коли вулицями патрулюють солдати зі зброєю, над містом літають крилаті ракети, а дорогами їздять танки. Але навіть у цих умовах ми продовжували створювати новини, — розповіла Світлана Залізецька про досвід роботи під окупацією та евакуацію команди з Мелітополя, яке нині досі окуповане росією.
– Я особисто йшла на мітинги опору і знімала відео, – додає журналістка. – Потім багато людей заарештували, і окупанти змушували журналістів співпрацювати з ними. Майже вся наша команда вирішила покинути Мелітополь, бо залишатися в місті було дуже небезпечно.
Редакція втратила все: обладнання, офіс, доступ до сайту. Але травма була й особистою. Коли Світлана виїхала до Запоріжжя, то думала, що найгірше позаду, але це було лише початком.
– Російські солдати забрали мого батька і тримали його у в’язниці, вимагаючи, щоб я повернулася до Мелітополя, — згадує редакторка.
Завдяки підтримці українських та міжнародних журналістів її батька звільнили. Але виклики продовжилися. У 2023 році двох колег Світлани, які не покинули окупований Мелітополь, захопили в полон. Це Георгій Левченко, адміністратор телеграм-каналу «РІА-Мелітополь», та Анастасія Глуховська, журналістка сайту «РІА-Мелітополь». Відтоді вони перебувають у полоні. Росія засудила Георгія до 16 років увʼязнення. Анастасія перебуває у СІЗО в Пермському краї: там де закатували до смерті українську журналістку Вікторію Рошину…
– Арешт колег для мене був величезним шоком, і я не могла виходити на вулицю або розмовляти з кимось протягом тижня. І в той момент зрозуміла, що потребую допомоги психолога. Я зв’язалася з фахівцем Червоного Хреста, який допоміг жити і працювати знову. Потім мої колеги попросили мене як редакторку допомогти знайти психолога і їм. Спочатку знайшла підтримку донорів, а потім і фахівця, який підтримав команду, — згадала Світлана.
Сьогодні переміщений колектив працює в Запоріжжі – за тридцять кілометрів від лінії фронту, під постійними обстрілами. Загалом більше 25 медійників з тимчасово окупованих і прифронтових районів зараз є частиною їхньої спільноти.
Херсон – від окупації до стійкості
Херсонська журналістка Євгенія Вірлич пережила непрості події окупації Херсону у 2022 році, евакуації, обстрілів тощо. Ці фактори вплинули як на її ментальне, так і фізичне здоровʼя. Водночас вона підкреслила, що навіть під час окупації Херсона команда виробила механізми, які допомагають зберігати ментальне благополуччя.
– Ми є невеликою командою, і кожен з нас знає обставини інших: особисті, сімейні тощо. Рівень довіри в нашому медіа дуже високий. Це дозволяє нам ділитися проблемами і шукати допомогу швидко та ефективно, – пояснила вона. – Будь-хто в редакції може прийти до мене як редакторки або до всієї команди і попросити про допомогу, не боячись відкрито говорити про труднощі.
Редакція Кавун.City розробила внутрішні політики поведінки в критичних ситуаціях. Журналісти живуть у Херсоні, Києві та Одесі, тому повідомляють одне одному, куди йдуть, щоб у разі небезпеки інші розуміли, як діяти. Євгенія додає: якщо журналісти не можуть працювати через обставини або атаку, вони можуть сказати про це.
Підтримка, якої бракує
Найтривожніший висновок дослідження: абсолютна більшість редакцій не має формалізованих протоколів підтримки ментального здоров’я. Тобто те, чи отримає журналіст/-ка психологічну допомогу, залежить не від системи, а від ситуації, настрою редактора, наявності бюджету в конкретний момент. Лише поодинокі редакції мають задокументовані механізми підтримки.
– Одна з редакторок розповіла, що вони профінансували 10 психологічних сесій для всього свого штату, щоб полегшити життя своїх журналістів, — також поділилася Валерія Мусхаріна. – Але є важливий момент. Вони самі обирали психологів через негативний досвід спілкування з людиною, яка не знала, як працювати конкретно з журналістами. І це було травматично для деяких колег, бо психолог просто не розумів, із якими травмами ми маємо справу.
Це підкреслює ще одну проблему: недостатньо просто надати доступ до психолога. Потрібні спеціалісти, які розуміють специфіку журналістської роботи, особливо в умовах війни.
– Багато наших колег працюють у малих редакційних командах. Їм дуже складно делегувати обов’язки всередині, — продовжила Валерія. – І результат цього — одна людина стає тією, хто робить абсолютно все і, відповідно, дуже швидко вигорає.
Згідно з результатами дослідження, після роботи з травматичним контентом більшість журналістів покладається на відпочинок, спілкування з близькими, фізичну активність або творчість. Усе це, на думку респондентів, є здоровими способами відновлення. Але є критична проблема: невелика частка звертається до професійної психологічної підтримки (зокрема через відсутність грантів).
Час побудувати систему турботи про журналістів
Валерія Мусхаріна підкреслила, що дослідження є початком довготривалого проєкту Національної спілки журналістів України.
– Багато наших колег досі не готові обговорювати тему ментального здоровʼя, тож нам було справді складно залучити таку кількість медійників до нашого опитування, — зізналася вона. – Але ми зробимо все можливе, щоб зібрати багато точок зору й досвіду та представити це на нашій цифровій платформі, яку розробляємо наразі спільно з міжнародними експертами. Наша мета – показати, що український досвід унікальний і може бути корисним для колег з інших регіонів світу.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: