Міжнародна конференція «Re:Cover – Як війна Росії в Україні змінює журналістику» стартувала в Братиславі (Словаччина). Протягом трьох днів понад 240 журналістів з 21 країни світу говоритимуть про те, як же війна впливає на журналістику та ЗМІ – від репортажів на передовій до того, як змінюється Європа.
Близько півсотні журналістів доєднаються до конференції онлайн. Один навіть з далекої Австралії. Окрім того, 90 з присутніх журналістів прихали безпосередньо з України.
Конференція стала можливою завдяки Європейському центру свободи преси та медій (ECPMF), ІРРП і колишнім координаторам Scoop тощо. Конференція працює двома мовами: українською і англійською.
Напад на Україну представники донорів назвали «варварським». І визначили, що конференція є частиною великої програми «Голоси України», що включає освітні програми та стипендії журналістам.
Першою виступила (онлайн) Севгіль Мусаєва – головна редакторка «Української правди» онлайн з України. Попередила, що працює з генератором, тож можливі проблеми зі зв’язком. Такі, на жаль, нині реалії в Україні.
– Сьогодні 289 день війни. Вона триває вже 9 місяців. Я вже говорила колись, що відчуваю себе таким собі Робінзоном Крузо. Я веду такий собі щоденник, не як журналіст, як людина, що переживає війну і намагається фіксувати моменти в ній. Багато чого відбулося, як і в житті інших українських журналістів. Журналіст не лише розповідає правду, але й робить певні зарубки в пам’яті. Бо це насамперед його країна. І страждають, вмирають його співвітчизники. Усі ці 289 днів війни задаюся питанням, які потрібні слова підібрати, щоб описати, що відчуває країна?
Редакторка «Української правди» нагадала історію, як редакція втратила зв’язок з одним з працівників – дизайнером. Перші дні повномасштабної війни колеги не мали з ним зв’язку, він був в окупації. Коли ж він повернувся, то сказав, що готовий вже завтра працювати.
– Я посміялася крізь сльози. Це були перші сльози радості. Важко було взагалі переживати ці емоції. За ці тижні, за ці місяці, за ці 289 днів я їздила в тому числі в деокуповані міста, села, – згадує Севгіль Мусаєва. – Багато розповідали, що їм найтяжче від незнання, бо місто чи село в окупації. Інколи люди казали, що найстрашніше було незнання, чи Київ тримається, чи ні. Це було страшніше, ніж шукати їжу і воду.
Редакторка зазначила, що знає десятки історій людей, які виїздили з окупованих територій, вони інформували, що «я живий, зі мною все добре».
– Якраз ці слова є тим, що являє собою журналістика сьогодні в Україні. Це найважливіші слова про наше горе, про наш спротив. Редакція кожного медіа – це Україна в мініатюрі. І наша редакція представляє таку Україну. Батько нашого колеги загинув від рук українських солдатів, вони розстріляли його на подвір’ї свого будинку. Ця війна також про вибір. Наш один колега сказав, що сказати про війну недостатньо. І його слова до нашого клубу читачів були такими, що він іде до армії не з почуття провини, а з почуття гідності. Інакше ніяк. Це все ми переживаємо в нашій країні, – каже редакторка «Української правди».
Одна людина сказала, що «ми люди, які ніколи не повренемося з цієї війни». Хтось втрачає роботу, хтось близьких, хтось втратив країну.
Та Севгіль Мусаєва зазначила, що ми ті, хто станемо кращими після війни. Бо переживши таке горе, відчуваєш більше, маєш більше любові.
– Це любов до країни, до людей своєї справи. І нам не дали іншого вибору. Це екзистенційна війна. Це війна за незалежність, ми мусимо воювати щоб дати відсіч, зробити все, щоб країна існувала. Мене часто питають, яка риса чи якість журналіста зараз головна. Я б сказала, це – емпатія. Без цього жоден журналіст не може працювати і робити свою роботу. І я це відчуваю в іноземних колегах, які мають великий рівень співчуття, великий рівень поваги. Чому український спротив навчає їх? Вони їздять в українські міста і багато чого розуміють про цінності демократії і свободи…
Севгіль Мусаєва сказала про «три кроки війни» особисто для неї.
– Головне – це бути зі своїми. Я запитувала у своїх: «Як ви?» Інформація була зосереджена на Києві, та ми стукалися в інші міста, це дало нам змогу розуміти, що відбувалося в Бердянську, Херсоні… Найскладніше – в Маріуполі, там був втрачений зв’язок. У останній день, коли Маріуполь був в оточенні, мене набирав друг, він плакав і сказав, що знає, що Київ уже здали, і вони також в окупації. Але я казала, що це не так, що Київ не в окупації. Це про те, як працює паніка і українська дезінформація. Це про те, що паніка і дезінформація шкодить. Є постійні ризики. Чи публікувати списки росіян, адже вони стоять десь недалеко від твоїх близьких?.. Чи давати інформацію про друга, якщо він в полоні, і його катують?.. Це ті рішення які треба приймати, щоб повідомити, але не нашкодити. Не всі люди, що розповідають історії, готові до того щоб їх публікували. Дуже часто журналісти на цій війні працюють психологами, – каже Севгіль Мусаєва.
Вона навела ряд історій, як команда «Української правди» допомагала ряду людей, а також допомагала евакуйовувати приватний зоопарк.
– Висновок війни – правда завжди допомагає перемагати. Для мене це війна між правдою і брехнею. І завдяки тому, що Україна розповідає історії чесно, розповідає правдиво. І це викликає повагу. І ця правдива історія допомагає вже змінити історію України. Раніше пропаганда росії була більша. Я розповідала пару років тому історію України в Європі, Америці, та не всі хотіли чути. Тепер ті самі люди кажуть, що висновки зроблено, але запізно. Я впевнена, ця історія багато кого чомусь навчить. Я б не хотіла переживати цей досвід знов. Та, на жаль, у нас не було вибору. На нас напали. Нам ще, на жаль, багато через що доведеться пройти. Та, впевнена, ми переможемо, – сказала Севгіль Мусаєва.
При цьому насамкінець вона закцентувала увагу на тому, що війна не почалася 24 лютого, а почалася вісім років тому, зокрема з окупації Криму. Адже це завжди фактор нестабільності і ризиків в Чорноморському регіоні.
– До слова, в мене була розмова з професором із-за кордону, який казав, що раніше вони настільки надавали значення російській пропаганді. А тепер вони акцентують на цьому увагу. Та й деяке населення всередині нашої країни, на жаль, не надавало значення тому, що було вісім років тому. Наприклад, моя знайома не розуміла мене, не розуміла мого плачу за домом, за Кримом, а коли вже почалося повномасштабне вторгнення, то вона виїхала з дитиною, і тепер більше мене розуміє, – каже Севгіль Мусаєва.
Щодо фінансової спроможності нинішніх регіональних редакцій в Україні вона наголосила, що їм необхідна підтримка, бо потрібно зберегти інфраструктуру регіональних медіа. І потрібна більш відкрита комунікація та комплексний підхід у цьому напрямку. І, можливо, давати в себе майданчики для регіональних медіа і просувати їхні матеріали і їхні розповіді.
Наскільки довіра до українських медіа і журналістів зросла в світі? Це запитання задавали з аудиторії.
– Ми робили розслідування, антикорупційні проекти. Але нас побачили і почули лиш зараз…
Назарій Вівчарик, учасник конференції