Юлія Сабаєва більшість свого життя прожила в Кадіївці Алчевського району Луганщини. У 2014 році, коли там почалися бойові дії, вона з родиною переїхала до Рубіжного. Та 24 лютого 2022-го сім`ї вдруге довелося евакуюватися. Про волонтерство під обстрілами, евакуацію з котами в руках і боротьбу з російською пропагандою розповіла журналістам НСЖУ медійниця-переселенка.
«Мені ніколи й ніде не було так добре, як у Рубіжному»
До 17 жовтня 2014 року Юлія працювала журналісткою в Кадіївці. Мала затишний будинок, де разом із чоловіком виховувала двох маленьких дітей. Про більше щастя не варто було й мріяти. Проте в життя щасливих людей нахабно вліз російський сусід. Тисячам луганчан, серед яких була і Юлія з родиною, довелось покидати рідні міста.
– Їхали вночі на автівці знайомого. Діти на задньому сидінні, я – на пасажирському, з величезною кімнатною квіткою в ногах. У машині було напхано всякого – від банок до шматків фанери.
Шість років Юлія з чоловіком і дітьми переїздила з одного містечка Луганщини до іншого. Аж у 2020-му їм таки вдалося віднайти свій куточок – у Рубіжному. Дочка переїхала до Харкова на навчання, а Юлія влаштувалася на роботу журналісткою у місцеву газету «Рубіжанські новини». У вільний час волонтерила. Життя знову засяяло різнобарв’ям.
– Мабуть, мені ніколи не було так добре, як у Рубіжному. Бо я вже доросла жінка, я можу жити для себе. Діти виросли. У мене було чудове патріотичне оточення – люди, з якими в нас були спільні інтереси, з якими ми могли і волонтерити, і про «закрутки» поговорити. Я мала улюблену справу, у мене було прекрасне житло, нехай і орендоване. Все було цілком нормально, – розповідає журналістка. – До самого лютого 2022. У мене було дежавю.
«24 лютого не було відчуття, що трапилося щось не те»
Починаючи з 16 лютого, згадує Юлія, стрічки новин вже були заповнені інформацією про загострення ситуації на фронті. Проте за вісім років війни на Донбасі притупилося відчуття реальної небезпеки. Нікому на думку не спадало, що ворог не просто посуне на всю Україну, а й жорстоко почне вбивати мирне українське населення. І Юлія 24 лютого брала інтерв’ю у заступниці міського голови – в той час, як колони російської техніки вже їхали її рідною Луганщиною.
– 24 лютого я прийшла на роботу і ще примудрялася всіх заспокоювати. А щоб ви розуміли, в цей час у стрічці з’являлися новини: «Станицю Луганську обстріляли», «У Старобільську російські колони з технікою їдуть». Я ж намагалася уникати цих новин. Навіть пішла цього дня на інтерв’ю у виконком. Ми готували номер до 8 березня, і я мала записати розмову із заступницею міського голови. В нас ще й така бесіда чудова вийшла. Уявляєте цю ситуацію: ми вдвох того дня вийшли на роботу, вірячи в те, що все буде добре? Тобто 24 лютого у мене не було відчуття, що трапилось щось не те.
А вже з наступного дня місто опинилося під щільними обстрілами. Будинки бомбили один за одним, і люди переходили жити з квартир у підвали. А Юлія з сім’єю все ніяк не могла покинути своє затишне гніздечко.
– Багато людей, звісно, перейшли в укриття, бо залишатися в квартирах було дуже небезпечно. Ми жили на першому поверсі й вирішили, що психологічно краще нам буде таки в квартирі. Можливо, це було неправильно, але в той момент нам здавалося, що так буде ліпше. Здебільшого сиділи на підлозі, зате їли страви, які приготували на своїй кухні, нас оточували рідні стіни, тобто ми були у звичній для себе обстановці, – каже пані Сабаєва.
Працювати, як це було раніше, під нескінченими обстрілами стало неможливо, тож Юлія пішла волонтеркою у місцевий гуманітарний штаб.
– Я прийшла у волонтерське об’єднання «Рубіжанські павучки». Готувала їжу, бігала по аптеках за ліками для військових, відчиняла гуманітарний штаб, щоб людям картоплі дати, збирала якісь речі хлопцям на передову. Я почувалася там потрібною.
9 березня місто було повністю відрізане від електроенергії, зв’язок можна було упіймати тільки на крайніх поверхах. Продуктів не було – жодна з крамниць не працювала. Залишатися в місті ставало дедалі небезпечніше, та й взагалі безглуздо. Друзі Юлії наполягли на евакуації, хоча всі на той момент розуміли, що автобусів уже немає.
– Ми вирішили їхати 15-го, а останній автобус був, здається, 13 березня. Вранці ми вийшли, знаєте, як купка навіжених. Я з двома котами, чоловік з сумкою інструментів, у сина в руках величезний монітор, бо для нього це було найцінніше, і двоє наших друзів приблизно з таким же товариством і такою ж поклажею, – згадує Юлія. – Навколо вибухи, купа скла під ногами, пробиті наскрізь будинки, речі дитячі на землі валяються… Було дуже страшно. Та ми таки дісталися виконкому, звідки, ймовірно, мав відправлятися автобус. Але автобуса не було…
Вирватися з блокади вдалося лише на 21-й день повномасштабного вторгнення. Тоді дочка Юлії, яка на той момент уже виїхала з Харкова на Кіровоградщину, знайшла водія, який погодився поїхати за сотні кілометрів рятувати родину її батьків.
– Донька домовилася, що ймовірно 17 числа близько 4-ї ранку водій приїде до залізничного вокзалу, а ми маємо туди прийти. Це майже на іншому кінці міста від нас. Йшли в темряві, навколо вибухи. Чоловіки ще встигали щось фотографувати. Здавалося, що це все не насправді. Якось ми таки дійшли до призначеного місця і почули якийсь специфічний свист. Виявилося, що це звідкись виривається газ. А я кричу своїм: «Не підходьте туди, там газ, зараз якийсь сірник – і все злетить у повітря». На щастя, обійшлося. Ми зайшли в невеличкий ярок, у який падали під час «прильотів», доки чекали на машину. А потім… потім пам’ятаю лише нескінченно довгу дорогу. Я вважаю, що в цей день у нас був другий день народження, і ми «народилися» завдяки моїй дитині та перевізнику, – «видихає» журналістка.
«90% допомоги у 2022 році я отримала від знайомих і друзів»
Нарешті сім’я Юлії дісталася Кіровоградщини. Журналістка одразу сповістила своїх колег, що жива, а натомість дізналася від них, що ті вже заочно влаштували її на роботу.
– Моя колега, ще не знаючи, що я жива, що я виїхала, порекомендувала мене інформагенції «Остров», яка зголосилися взяти мене на журналістську роботу. Словом, як тільки ми опинилися в безпеці, я вже була з роботою, – розповідає Юлія, – Це, до речі, дуже підтримувало тоді й підтримує зараз. Знати, що ти потрібний фахівець, що тебе оточують люди, які готові прийти на допомогу. Я хочу сказати, що 90% допомоги у 2022 році я отримала саме від знайомих і друзів.
А зараз Юлія мешкає у мальовничому місті Свалява, що на Закарпатті. Тут бере участь у проєкті «Аура міста», працює за фахом і пишається тим, що нарешті українська журналістика потроху, але впевнено, перемагає російську пропаганду.
– Я відчуваю, що останнім часом таки є перелом в інформаційній війні на нашу користь. У цьому є й наш журналістський внесок. На жаль, за це дуже велику ціну заплачено. Але зараз, коли я жива і здорова й відчуваю, що ми почали перемагати на цьому фронті, дуже хочу докладати зусиль для того, щоб ці позиції зміцнювалися й надалі. А де ми будемо в цей момент, це вже інше питання, – підсумувала Юлія Сабаєва.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
