Вранці 24 лютого Юлія Бережко-Камінська, редакторка з Бучі, яка очолювала газету «Ірпінський вісник», прокинулася від повідомлення колеги: «Почалася війна».
В ексклюзивному інтерв’ю Національній спілці журналістів України редакторка і письменниця розповіла про два пекельних тижні, проведених у підвалі власного будинку в Бучі, про те, що допомогло вижити, та про неймовірний порятунок з окупованого міста.
«Щойно я прочитала повідомлення, як одразу почула вибухи, за якими потягнувся дим. Вдарили по Гостомелю, це неподалік від нашого міста. Визирнувши в вікно, я побачила кубла диму. Розбудила чоловіка і повідомила йому, що почалася війна», — розповідає вона.
Відразу вирішили вибратися купити основні продукти, щоб якийсь час протриматися, бо розуміли, що треба покладатися на власні сили. Чоловік поїхав із сином придбати найнеобхідніше, Юлія подалася велосипедом в інший, хоч і на віддалі, але більший магазин.
«Я розуміла, що люди зараз дуже швидко все розкуповують, і в маленьких магазинах я би могла не застати товарів. Власне, і в великому я вже їх не застала. Хліба не було, повимітали крупи, цукор, борошно, туалетний папір. Узяла те, що лишилося, зокрема, велику капустину на борщ. Втім, її ніяк не вдавалося нормально розмістити на велосипедному багажнику і вона весь час скочувалася то на один бік, то на інший. Довелося котити велосипед, а не їхати на ньому», — каже вона.
Вийшла з магазину, як знов почулися вибухи в Гостомелі. Залунали звуки перестрілки. Людей на вулиці практично не стало.
«Вибухи лунали часто. Наді мною пролітали літаки. Складалося враження, що почався бій, було дуже страшно йти додому. Страшно від незвички, від того, що ніколи не чула подібних звуків, не знаєш, що буде зараз», — розповідає Юлія.
Родина зібрала необхідні речі і всі спустилися на цокольний поверх будинку. До них незабаром долучилися друзі з Ірпеня, колега — заступник редактора газети з родиною. Вони жили на сьомому поверсі і ледве дісталися, бо таксисти вже не хотіли їздити під обстрілами.
Юлія розповідає: «Ми спустилися на цокольний поверх і вже в дім не піднімалися, бо з першого дня там стало небезпечно. Думали спочатку, що будемо ночувати в домі, а тут перебуватимемо тільки під час гострих ситуацій. Але ми весь час сиділи лише внизу. На вулицю практично не виходили, тому що довкола точились бої».
На другий день упала ракета за кілька будинків від їхнього, але не вибухнула. Якби вибухнула, то лежав би, мабуть, весь мікрорайон. На третій день загули колони танків. Танки були довкола, на сусідніх вулицях, а зверху їх прикривали вертольоти, каже редакторка.
Аби вгамувати страх, люди молилися, займалися різною дрібною роботою. Сама ж Юлія, як господиня, заходилася наводити порядки.
«У нас будинок приватний і є місця, до яких руки не доходять. Я почала перебирати до кожного шурупчика, все складати по коробочках, перетирати кожну баночку. Цілими днями цим займалася. А коли було затишшя, піднімалася в дім, щоб набрати води. Щоб, коли, не дай Бог, якесь займання — то щоб було чим загасити», — говорить журналістка.
Води понабирали в усі ємності, які тільки були: в пляшечки, вазочки, в ванну. Розуміли, що через деякий час може зникнути світло. Так воно і сталося, і світла немає до сьогодні. Коли були сильні бої, бабахкало поруч і над людьми, що сиділи у сховищі.
«У якийсь момент було таке враження, що на нас просто падає літак. Снаряди пролітали так близько… Це дуже страшно. Страшно бути під “градами”. Луплять десь поруч і ти явно відчуваєш кожен снаряд», — зізнається вона.
У цей страшний час Юлія Бережко-Камінська почала записувати на відео та аудіо свої вірші з нової книжки “Гравітація слова”, яку за два дні до війни запустила в друк.
«Я розуміла, що може бути все. І мені хотілося залишили по собі ці вірші, начитаними саме так, як я їх відчуваю. Щоб їх запам’ятали саме в такій подачі. Бо дуже часто, коли читають мої вірші на сцені або в школі, ставлять не там наголоси, збивають ритм, приписують склади, яких не повинно бути. Я це чую, і мені боляче, що воно так спотворюється», — каже авторка.
Читання віршів під час повітряної тривоги для неї було подібним до молитви. Можливо, тому що багато з творів, які увійшли до її книжки, — це філософська лірика, поезії молитовного плану.
«Це мене воскрешало. Я переставала відчувати страх. Я читаю вірші, наді мною гудуть і вибухають снаряди, а мені щось всередині дає якість потужні сили. Можеш і жити далі, і можеш прийняти невідворотне», — зазначає вона.
Юлія зізнається, що рішення їхати з Бучі далося їй надто тяжко. Каже: в перші дні, коли були зв’язок та інтернет, розуміла, що ситуація небезпечна в усій країні.
«Бомблять багато міст. І не було жодної гарантії, що ми поїдемо кудись до Львова чи Тернополя, і там не застанемо те, що відбувається тут, у Бучі. По-друге, тут у нас є своє місце, є якісь продукти, наші речі. А коли ми поїдемо кудись, ми не зможемо взяти з собою ні запасу їжі — скільки ти в двох руках візьмеш? Ми не візьмемо речей на інший сезон або тих речей, які нам дорогі і які ми хочемо врятувати. Коли ми випадково дізналися про “зелений коридор”, у нас п’ять днів до цього не було зв’язку, і ми вже не розуміли, що відбувається в світі, і чи варто вирушати, і куди?».
Ще до відключення інтернету родина Юлії неодноразово читала про те, що багатьох людей убили під час евакуації. Тож прийняти рішення все кинути й поїхати було дуже непросто.
«Коли я визирнула у вікно, побачила людей, що ходили по вулиці вперше за два тижні. Вибігла до них, щоб хоча б якусь інформацію дізнатися. Люди повідомили, що дали «зелений коридор» і вони будуть всі виїжджати. Але я не була готова до такого рішення», – коментує вона.
Поїхала в центр, подивилася. Там стояли тисячі людей: із дітьми, котами, собаками, валізами. Вони так нічого й не дочекалися того дня, автобуси не пропустили на блокпості, і вони повернулись назад.
Сама ж Юлія просила: «Господи, дай мені знак! Пошли мені хоча б якийсь сон, як я маю правильно зробити в цій ситуації? Чоловік каже: «Ти маєш сама прийняти рішення, а я лишаюсь удома».
«Уночі я справді побачила сон: ніби я стою на вокзалі в одній футболці й білизні. В руках нічого немає, довкола — багато людей. І гостре відчуття незахищеності. Ти такий, як є. Можна сказати, як людина приходить у цей світ без нічого, так і я стою на тому вокзалі. Мені стало тяжко від того сну. Кажу: «Ні, я лишатимусь тут», – згадує вона.
Того дня жінка поїхала в центр міста, щоб роздобути якісь ліки. Повернулася додому, замісила тісто на коржики, які правили за хліб. Несподівано під’їхав сусід і каже: «Ну що, поїхали?».
П’ять хвилин було на збори. Донька виїхала з Бучі на п’ять днів раніше, але застрягла на сусідніх вулицях, не могла вибратись.
«Усі ці п’ять днів вона була поруч із нами, але ми про це не знали, – бідкається Юлія. – Зв’язок пропав, щойно вони вийшли з дому».
До автівки потрібно було перейти через залізницю на іншу вулицю, це 15 хвилин ходи. Дорогою бачили багато трупів цивільних людей, просто розстріляних посеред вулиці. Коли дійшли до потрібного будинку, дорогу перегородив російський військовий: «Вам туди не можна». Але вони пробралися городами, зайшли в дім, та виїхати вже не змогли. Буквально під стінами почався жорсткий бій.
Вісім дорослих людей сиділи п’ять днів у підвалі будинку з вибитими вікнами в мороз, без їжі та води. Харчувалися консервованими огірками й помідорами. Ще було було вісім яєць, які зварили, а з вивареної води заварювали чай.
Юлія помітно хвилюється, згадуючи цей трагічний епізод. Каже: донька та її супутники ледве вирвалися. Телефони розрядилися, але дружина колеги вимкнула свій телефон і періодично вмикала. Так дізналася, що дають “зелений коридор” у певний день.
«Їм просто пощастило, причому двічі. Вперше, що вони вирвалися. Бо цивільні, котре залишилися, особливо на тій вулиці, дуже постраждали — після окупантів багатьох знайшли вбитими, зґвалтованими і замордованими. Удруге — коли вони прилаштувались до колони автомобілів і змогли проїхати через блокпост. Через кілька машин після них росіянам на блокпосту щось не сподобалося, і вони кілька машин розстріляли», – розповідає вона.
Юлії Бережко пощастило, бо в дорозі обійшлося без таких ексцесів. Вона зізнається, що всі ті два тижні, які жила в підвалі, весь час трималася. А коли вирвалася з рідних стін, то побачила те, про що тільки чули: будинки, які вигоріли, розбиті дороги, зіжмакану техніку, сліди пожеж і бомбардувань.
«Я уявила чоловіка, який лишився сам у нашому домі. Темрява суцільна, тільки свічечка горить на столі, безкінечні вечори і ночі, постійно бої довкола. Психологічно витримати це дуже тяжко. Ми їхали в повну невідомість. Їхали, не розуміючи, що і де будемо робити», – розмірковує вона.
Тоді Юлія вперше розплакалася. Хотіла зупинити машину, піти назад, додому. Але могли б і розстріляти дорогою. До Чернівців добиралися три дні на транспорті волонтерів.
Юлія каже: «Виїхавши з дому, я зустріла безліч людей із величезним серцем, із готовністю служити, підтримувати, допомагати. Я плакала від того, що бачила, від того нещастя війни. Водночас плакала від потужної сили людської доброти».
А коли опинилась у безпечному місці, в Польщі, довго не могла звикнути до того, що навколо — мирне життя. Тяжко знати, що відбувається в Україні. Це неймовірно гнітить, боляче відгукується…
«Дуже, дуже підтримує те, як поляки прийняли нас. Зовсім незнайомі люди нами опікуються, допомагають речами, які нам потрібні. Нещодавно наші нові друзі повели нас на маленьке свято, організоване на честь Великодня поляками для українців. Я побачила стіл із солодощами та прикрашене приміщення крашанками, писанками, зеленими гілочками. Діти щось роблять, дорослі щебечуть між собою. У мене потекли сльози, яких не могла зупинити. Можливо, тому, що це перше свято під час війни», – ділиться враженнями жінка.
Але разом із тим, зауважує Юлія, кожен намагається робити те, що може. Наприклад, із дітками працюють психологи, щоб допомогти залікувати їхні душевні рани. Вона як літератор намагається налагодити літературні зв’язки, щоб письменники, які виїхали з України і зараз перебувають у Польщі, мали майданчик для самовираження.
«Це потрібно. Вони ж своїм словом лікують зранені душі! Нам, митцям, належить іншим фронтом — на тонкому, душевному рівні теж боротися. Не можна сказати, що ця боротьба є ідеологічною чи пропагандистською. Це боротьба за душі людей. Зараз важливо не стати злими, щоб не зруйнувати себе ненавистю», – переконана письменниця й журналістка.
Вона підкреслює: стан ненависті руйнівний для оточуючого світу і для людей, які поруч. Він також руйнує життя наступних поколінь.
«Треба дати шанс, щоб людина не здалася, не занепала духом і не впустила в свою душу темряву», – робить висновок Юлія Бережко-Ковальська.
Наостанок вона наголошує: українцям, які емігрували під час війни, належить повертатися додому, щоб піднімати свою країну після перемоги.
Людмила Макей
