Нотатки журналістки, яка перебуває в Косові за програмою професійного захисту
У північній частині Мітровіци, де живуть серби, краще не розмовляти албанською. Хочеш поспілкуватися – говори англійською або російською. Перевір, чи маєш при собі посвідчення члена Міжнародної федерації журналістів. Поліцейських та військових фотографувати можна, але здалеку. Такі настанови давав мені перед поїздкою Адем Сулеймані, громадський активіст і координатор проекту “Резиденція в Косові для українських журналістів”. Ми вирушили до Мітровіци в останній день серпня, щоб підготувати репортаж про місто, одна частина якого контролюється владою Республіки Косова, інша – владою Сербії.
До 1989 року воно називалась Тітова Мітровіца на честь президента Соціалістичної федеративної республіки Югославія Йосипа Броз Тіто. Після того як СФРЮ канула в лету, місце прізвища комуністичного лідера в назві Мітровіци зайняла частка “Косовська”. З 1999 року місто патрулюють загони міжнародних сил із підтримки миру в Косові KFOR.
Конфлікт: історія та підтексти
Відстань від Приштини до Мітровіци 40 кілометрів. Зі столиці до міста на півночі Косова щодня відправляються буси. Квиток коштує до двох євро, але більшість косоварів воліє їздити автівками з номерними знаками, виданими Міністерством внутрішніх справ Республіки Косово. Місяць тому суперечки навколо цих знаків та в’їзних документів спричинили чергову хвилю напруги між Косово й Сербією.
Зазвичай, коли громадяни Косова перетинають кордон, їх зобов’язують мати сербські AD та чіпляти на авто номерні знаки сербського зразка. Ця вимога діє з 2011 року і не стосується сербів, які їдуть до Косова. Ті не визнають незалежність Косова та, відповідно, вважають Мітровіцу своєю територією.
Стосунки між обома країнами впродовж 23 років базуються на нездоланих суперечностях, які час від часу спалахують взаємними обвинуваченнями та сутичками. Чергове загострення сталося після того, як уряд Косова оголосив про намір запровадити нові правила в’їзду в країну для громадян Сербії. Власне, це була дзеркальна вимога до тієї, яку косовари вже давно виконують. Але Бєлграду новації категорично не сподобались, про що заявив президент Олександр Вучич. Другого серпня в Мітровіці лунали постріли та вили сирени. ЗМІ повідомляли про скупчення на сербсько-косовському кордоні військової техніки та блокування автотраси. Однак після втручання міжнародних лідерів вдалося досягти домовленостей, які залагодили інцидент.
І все ж перед тим, як ці домовленості були досягнуті, декому довелось неабияк понервувати. Світ з острахом очікував першого вересня, коли обіцяні прем’єром Косова Альбіном Курті новації мали б вступити в силу. Були цілком серйозні побоювання, що конфлікт може перерости з локального в глобальний. На щастя, обійшлося.
Власне кажучи, більшість косоварів не надто переймаються цими загрозами, які стали буденною частиною їхнього життя. Наприклад, знайома зізналася, що наближення першого вересня чекає з певним острахом. Але не через стосунки Косова з Сербією, а через намір вчителів Приштини вийти на протести з вимогами підняти зарплати. За її словами, через це навчальний рік може початися з запізненням і це погано вплине на знання учнів. “А до погроз Сербії ми всі давно звикли і не сприймаємо їх всерйоз”, – додала вона.
І все ж мені як журналістці цікаво дослідити цю чутливу тему, яка ще декілька тижнів тому займала друге, після війни в Україні, місце у світових ЗМІ. Напередодні нашої поїздки Адем Сулеймані супроводжував до Мітровіци знімальну групу австралійського медіа. Каже, тоді охочих говорити на камеру майже не знайшлося. Мені пощастило більше, жінки й чоловіки, до яких я зверталася, йшли на контакт. Можливо, через те, що поруч не було людини з кінокамерою.
Біле, синє, червоне
Серед знаменитих уродженців Мітровіци, крім відомих футболістів албанського походження, є нинішня президентка Косова Вйоса Османі. З нею ми зустрічались у День незалежності України в церемоніальній залі Будинку уряду в Приштині. Тоді пані Османі висловила підтримку українському народу в протиборстві з широкомасштабною російською агресією та зазначила, як важливо протистояти кремлівській пропаганді. А присутність цієї самої роспропаганди в інформаційному просторі Балкан не можна недооцінювати. У “сербській” частині Мітровіци вона прозирає на кожному кроці.
Одразу після в’їзду в частину міста, яку контролюють серби, впадають в очі розвішані обабіч дороги триколори: червоний угорі, синій посередині та білий внизу. На полотнищі – двоголовий орел і корона. Один в один російський прапор, тільки перевернутий. На білборді напис: “Ласкаво просимо до спільноти сербських муніципалітетів”.
Мимоволі пригадались розповіді донецьких колег про початок російської агресії в 2014 році, коли “русскій мір” прийшов в український Донбас. Тоді прапори новостворених квазіреспублік замайоріли в містах, які через вісім років, у 2022-му, зрівняли з землею “асвабадітелі”.
Овва, а ось уже не натяк, я прямолінійний “дороговказ”, ху із ху і з ким дружить. На стіні дев’ятиповерхівки графіті: сербський та російський триколори за’вязані посередині вузлом, з-за якого визирає двоголовий хижий птах. На першому зображений силует Косова, на другому – Криму. Напис нижче пояснює: “Косово це Сербія, крим це Росія”.
Подібні графіті я бачила в декількох місцях. А одразу за Ібарським мостом на бруківці – чергові “витвори”. Трафаретні написи закликають НАТО йти додому та стверджують, що “це – Сербія”. Ще один, також біло-синьо-червоний, вкрадливо нагадує: “Не хвилюйся. Ми тут. Ми чекаємо”. Фарба свіжа, ще не затерта черевиками перехожих. Нестерпно боляче все це бачити.
“Чому ніхто не змиє ці малюнки?”, – запитую в Адема. Відповідь дипломатична: “Вони не можуть. Це малювали мирні громадяни, і так думає певна частина населення міста”.
Побачивши на терасі кафе за столиком жінку, підходжу до неї.
“Міра”, – представляється вона й, дізнавшись, що я українська журналістка, цікавиться: “Як ваша сім’я, чи в безпеці рідні?”. Всім своїм виглядом Міра показує, що її не злякають ні танки, ані каменепад з неба, якщо раптом такий станеться. Про конфлікт між Сербією й Косово каже: “То все політики, вони не можуть розібратися між собою. Нас уже багато років лякають, але війни не буде”.
За спиною Міри, в десяти метрах від місця, де вона сидить, височіє пам’ятник князю Лазарю Хребеляновичу. Його встановили шість років тому на честь Косовської битви. Кажуть, членам албанської депутації проект не сподобався, тому вони за нього не голосували і влаштували демарш із сесійної зали. У свою чергу, сербів обурило те, що встановлювало монумент підприємство з Косова. Мовляв, 17 мільйонів динарів пішли не в ту кишеню…
У небі кружляє гелікоптер. Він патрулює узбережжя річки Сітніци, яка впадає в Ібар. Повз проїздять патрульні авто карабінерів, на майже безлюдному Ібарському мосту вартують поліцейські. Під мостом рибалка з усмішкою Будди замріяно дивиться на занурені в воду вудилища.
Таке враження, ніби тут зупинився час. Спекотного дня люди ховаються в затінку зелених алей, п’ють каву й лимонад, обговорюють новини. Розімлілі від сонця вуличні собаки простяглися в нірвані прямо на бруківці. Продавці овочів та одягу знічев’я сидять біля своїх лавок в очікуванні покупців. Поруч зграйка хлопчаків, які пропонують перехожим купити освіжаючий напій власного виробництва: вода з пластикової баклажки плюс вміст пакетику з нерозбірливим написом. Колоритна парочка іноземців зупинилася з цікавості, але пити не ризикнула. Судячи з усього, з клієнтами сьогодні не дуже. Тому пацани у вільний від комерційної діяльності час пинають мяча. Найстарший і, вочевидь, найбільш відповідальний, сидить на лавці й перераховує виручку.
А тим часом на небо набігають хмари. Будівельники в брудних робах, які будують фонтан на центральній площі, поспішають, аби встигнути закінчити роботу перед початком дощу. Здається, чоловікам немає діла до сербського прапору, що розвивається поруч. Один з них, з якими ми перекинулись парою слів, пояснив, що всі члени бригади – косовари і виконують роботи за дорученням муніципалітету.
По інший бік Ібарського мосту
Побажавши робітникам успіху, знову переходимо через Ібарський міст і повертаємось у південну частину Мітровіци. Те ж саме розпечене повітря, ті ж дерева та розмірений ритм життя старожилів, які неспішно прогулюються вулицями, назви яких написані на табличках албанською мовою. Пам’ять про національних героїв закарбована в камені та вуличних інсталяціях, які видно звідусіль. Сивочолі чоловіки на лавочці щось палко обговорюють, періодично вигукуючи: “Шум мір!”. Тераси кав’ярень пахнуть свіжою випічкою, відвідувачі насолоджуються кавою по-турецьки та макьято. Посеред пішохідного бульвару Агіма Хайрізі дзюркоче фонтан із питною водою, яка тамує спрагу останнього літнього дня. Дисонансом до безтурботної картини буття лунає плач дитини, якій батьки не дозволили кататись на електромобілі.
Ми з Адемом повертаємось до автівки, щоб вирушити назад, до Приштини. Дорогою додому чуємо гуркіт грому. “І все таки це краще, ніж повітряна тривога!”, – майже одночасно приходить думка. На трасі побільшало легкових автівок, майже всі з косовськими номерами. Життя триває.
Людмила Макей
