«Оператор з міцною рукою». Про те, що він пішов воювати, знали одиниці…
«Важко уявити в нього в руках щось крім камери», – такими словами згадує телеоператора Дмитра Шиповського, який загинув на Донеччині під мінометним обстрілом 21 вересня, одна з його давніх знайомих. Що змусило майже 54-річного чоловіка відкласти камеру, забути про відеозйомку, якою марив, попрощатися з дружиною, з котрою не так давно взяв шлюб, і добровільно піти на фронт – з’ясовувала інформаційна служба НСЖУ.
Про це пише “Главком“.
Тихий відчайдух
Коли Дмитро загинув, співчуття висловили десятки людей, дехто писав, що дружив із ним багато років. Але про те, що він пішов воювати, знали одиниці… Дмитро співпрацював із багатьма режисерами, продюсерами, керівниками різноманітних шоу, зняв чимало художніх і документальних фільмів, і при цьому, на думку всіх наших співрозмовників, залишався тихим і замкнутим… Як таке можливо?
– Вам буде важко писати про Дмитра. Всупереч тому, що про нього кажуть, він був дуже непростою людиною, – сказав у розмові з автором цих рядків близький товариш і діловий партнер Шиповського Дмитро Штаде.
Спокійний, занурений у себе, захоплений знімальною технікою і зйомкою, телеоператор Шиповський багатьом міг здатися позбавленим великих амбіцій і прагнень. Але близькі до нього люди знали, що він насправді не такий. Знали, що він прагне реалізувати себе, знайти свій, властивий тільки йому шлях у житті, шлях до успіху і визнання. Залюблений у відеозйомку, Дмитро не нехтував пошуками свого покликання й у інших сферах життя, що в результаті й привело його на фронт…
Своєрідна суперечливість постаті Дмитра проявилася ще у школі в його рідному місті – Харкові. Як розповіла мама Дмитра Інна Петрівна, одні вчителі могли сказати, що він «не хоче вчитися», а інші, особливо викладачі математики і точних дисциплін, – навпаки, що Дмитрик – чудовий учень. У результаті хлопець вирішив ні з ким не сперечатися, а після восьмого класу піти здобувати знань і технічних умінь в профтехучилище при авіазаводі.
Після училища – служба в армії, інженерні війська. Підрозділ Дмитра мали відправити в Афганістан, але як раз у той період Радянський Союз вирішив полишити цю країну, і служив Шиповський у Білорусі. Після служби – працював на авіазаводі, але недовго. Захопившись йогою і здоровим способом життя, взявся вирощувати в селі екологічно чисті продукти. Згодом – вперше одружився, але шлюб виявився невдалим, і Дмитро повернувся в Харків. Не тривалим виявився і другий шлюб, від якого в Дмитра народилася дочка Злата…
– Одного дня він познайомився із хлопцем, який працював на харківській телестудії, і той привів Дмитра на телебачення. Працювати почав помічником звукооператора. «Хрещеним батьком» на телестудії для Дмитра став Вадим Брук, якого називають патріархом харківського телебачення, – розповідає Інна Петрівна. – Вадим Аркадійович сказав: «Мені, щоб стати оператором, довелося закінчувати інститут, працювати асистентом оператора… А тебе ми підучимо – і ти одразу станеш фахівцем!» Так і зробили. Дмитро став знімати, познайомився з багатьма цікавими людьми. Відтак перейшов на операторську роботу в харківське «Приват TV».
На цій телестудії знімав відомі на всю Україну дитячі програми «Дітвора», «Вечірня казка», «В гостях у Дрьоми», чоловічий тележурнал «Кентавр», а також разом із продюсером Стасом Янкелевським – програму про моду.
– Наші дитячі програми виходили на загальнонаціональних телеканалах, – розповідає режисер «Приват TV» Станіслав Чепурко. – Ми тоді багато поїздили й по телевізійних фестивалях. Дмитро вражав своєю працездатністю і вмінням знаходити нестандартні технічні рішення. Це, мабуть, була єдина людина на телекомпанії, про яку ніхто не міг сказати нічого поганого. Був відчайдуха… Пам’ятаю, як на дитячому фестивалі «Чарівна стежинка» в Новоазовську Дмитро, розігнавшись, стрибнув із пірса, навіть не замислюючись, яка там глибина. І при цьому був дуже тихий і непомітний.
Не знав слів «мені це не подобається»
У 2001 році частина працівників «Приват TV» – Віталій і Лілія Шеханіни, Стас Янкелевський, Дмитро Шиповський переїхали з Харкова до Києва.
– Нас запросили робити в Києві дитячу програму про космос «Від сузір’я до сузір’я», – розповідає Лілія Шеханіна. – Відтак ми з Дмитром багато років працювали разом і в Києві – спочатку на постійній основі, а потім – час од часу. Ми багато подорожували – були і на Мальті, і в Іспанії, і у Франції, знімаючи дитячі програми «В гостях у Дрьоми», «Від сузір’я до сузір’я» і «Подружки». Потім, коли я стала президентом фестивалю «TV Start», Дмитро став оператором на його зйомках спочатку в Києві, а згодом – в Анталії. Ми з ним дуже дружили. Дмитро навчився знімати геть усе, і щоразу намагався своєю роботою показати, на що здатна сучасна апаратура. Оце новаторство мені в ньому дуже подобалося.
Разом із Стасом Янкелевським Дмитро працював на «Українському тижні моди».
– Знімаючи покази моди, ми з Дмитром їздили в Париж, Мілан… – розповів директор модельного агентства L-Models Стас Янкелевський. – Дмитро був дуже витривалий. За кордоном ми з ним робили доволі важку роботу: треба було впродовж дня знімати дуже багато показів. На частину з них нас не пускали. Тому камеру на штативах потрібно було весь час перевстановлювати. Крім того, потрібно було постійно переїжджати на метро з місця на місце, і це при обмеженому фінансуванні. Він до всього цього ставився спокійно, і співпрацювати з ним було дуже комфортно. Думаю, ця його витривалість згодом допомагала йому й на фронті.
Стас Янкелевський додав, що для оператора важливою є така властивість як «міцна рука»: коли він знімає без штатива, картинка не повинна тремтіти. Ця «міцна рука» у Дмитра була.
Знімав Шиповський і кіно. Зокрема, брав участь у зйомках художніх фільмів «Вовчиця», «Одного разу в Україні. Революція», «Антон і червона химера» та інших. Зняв дуже багато документальних фільмів: побував і в Мексиці, і в Японії, і в Грузії, і в Беніні. У 2016-2017 роках Дмитро виступив оператором-постановником проєкту «Українська символіка», документальної стрічки «Війна на нульовому кілометрі», у 2020-му знімав документальну стрічку «Евакуація». Останнім часом брав участь у зйомках відомого документального фільму «ЮКІ» (2020 р.) – про українців-хокеїстів НХЛ. Зйомки відбувалися у США.
Частину фільмів Дмитро Шиповський створив у партнерстві зі своїм другом Дмитром Штаде (Пономарьовим). Зокрема, друзі спільно з відомим українським кінорежисером Тарасом Ткаченком знімали фільм про Луганський аеропорт.
– Їздили в зону АТО – Тарас Ткаченко як режисер, я – як продюсер, а Дмитро – як оператор, – розповідає Штаде. – Так і здружилися. Ткаченко відповідав за творчу частину, а я здебільшого працював із Дмитром. Ставив йому світло, тягав штативи, змінював карточки на камерах, допомагав із другою камерою, а Дмитро – знімав, знімав… – згадує режисер. – Відтак зняли ще багато фільмів, тизерів… Запам’ятався проєкт «Льотчики. Повернення» – на його основі Заза Буадзе і Дмитро Овечкін зробили фільм «Мати апостолів». Ми починали цей фільм, але Буадзе захотів, щоб у нього працював «оператор із іменем». Натомість, Дмитро в результаті знімав «кіно про кіно».
Дмитро Штаде згадує, що «улюбленою темою» Шиповського були люди – незалежно від того, на яких локаціях проходила зйомка. Оператора цікавили нестандартні особистості. Так, він із захопленням знімав лейтенанта-десантника, який був дуже невеличкий на зріст, але вражав усіх своєю військовою вправністю. Потім друзі довго обговорювали цю зйомку.
– А взагалі-то Дмитро був «на всю голову поведений» на знімальній техніці. Інші, сидячи за столом, розмовляють про жінок, про спорт, про політику… А Дмитро, про що б не зайшла мова, все одно переходив на техніку. «А знаєш, яким об’єктивом це краще зняти? Ось таким-то, в нього така-то світлосила! А транслокатор такий-то!» І пішла балачка. Технар він був від Бога! – розповідає Дмитро Штаде. – І оператор він був, можливо, трохи «не кіношний», більше телеоператор, але дуже самодостатній, самостійний, завжди прагнув до нового.
Навіть у розмовах із дочкою Златою Дмитро часто переходив на теми, пов’язані з телебаченням.
– Робота – це було все його життя, – розповідає Злата. – Коли він приїжджав до мене, завжди показував, що він останнім часом зняв. Особливо цікаво було дивитися моделей на подіумі. А коли мені було п’ять років, тато навчав мене робити із ковдри хромакей для підстановки фону. Ми брали зелену ковдру, вішали її на акваріум, а тато розповідав, як краще стати, щоб не було видно фону…
Працював Дмитро на різних телеканалах, зокрема, на ICTV, на арабській «Аль Джазіра». Коли Дмитро Штаде був на «Інтері» продюсером пізнавальних програм, залюбки його залучав до зйомок. Дуже багато зйомок Дмитро робив під час Революції гідності на Майдані…
Операторська робота Дмитра Шиповського
– Одного разу ми поїхали у відрядження в потязі – знімали сюжет про греків Приазов’я, – розповідає журналістка телеканалу ICTV Ольга Чайко. – Хтось зі знімальної групи мав необережність запитати в Дмитра про технічні характеристики якоїсь камери. В результаті розмова затягнулася на всю ніч…
Ольга каже, що всім дуже подобалося працювати з Дмитром. Достатньо було йому зателефонувати і сказати, що потрібно – і якісна та недорога зйомка була забезпечена.
– Я ніколи не чула від нього, що йому щось не подобається і що він цього не робитиме, – каже журналістка.
Останні роки Дмитро Шиповський працював «сам на себе» – мав свою техніку, свій бізнес. Як фрілансер проводив різноманітні зйомки під замовлення. Також виступав як відеоінженер монтажу.
– У нього все мало бути найкраще і найсучасніше: трирічний ноутбук вважався нікуди не гідним, і його потрібно було негайно продати, а натомість придбати новий. І фотокамера мала бути саме ось така, бо вона – найкраща, – каже Дмитро Штаде.
Дуже, дуже люблячий чоловік
– Що б хто не казав, у нього насправді було дуже мало друзів, – вважає Штаде. – В Дмитра на весіллі було лише декілька близьких людей, а переїжджати з квартиру на квартиру допомагав йому я один…
За словами Штаде, однією з небагатьох людей, до яких Шиповський відчував глибоку прив’язаність, була його дружина Віта Крутецька.
– Він кохав її як юнак, палко аж до хворобливості, – каже чоловік. – Мені здавалося, що, з огляду на вік, це було трохи дивно…
Сама Віта Крутецька каже, що завжди відчувала це кохання.
– Наш шлюб тривав усього чотири роки, але Діма був дуже, дуже люблячим чоловіком. Зазвичай замкнутий, зосереджений на своїх думках, він залюбки говорив зі мною на теми, які були цікаві нам обом, і в кожній ситуації знав, як мене підтримати, – розповідає дружина Дмитра Віта Крутецька.
Із Вітою Дмитра познайомила його колишня дівчина. Віта і Дмитро одразу відчули взаємну приязнь, стали зустрічатися, а коли чоловік виїжджав кудись на зйомки – обмінювалися повідомленнями. Зустрічалися всього декілька місяців – і після чергового відрядження Дмитро сказав Віті, що хоче, щоб вона стала його дружиною.
– Ми обоє вже мали дітей, але хотіли спільну дитину. На жаль, не склалося… – з сумом каже дружина Дмитра. – Дмитро не пив і не курив, і не закурив навіть в армії. Зате сильно полюбляв каву, і кав’ярні – це були місця, куди ми найчастіше ходили разом.
Проте, в кожної людини бувають свої злети і падіння. В останні роки в Дмитра «не заладилося».
– Техніка стала дуже доступною, і при бажанні зйомки тепер можна проводити навіть на смартфоні, – каже Дмитро Штаде. – Замовлень у Дмитра ставало дедалі менше. Коли почалася ковідна епідемія – ситуація стала зовсім поганою. Врешті вони з дружиною навіть поїхали на заробітки до Чехії – на звичайну фізичну роботу…
У Чехії Шиповський пережив важку психологічну кризу, внаслідок якої в нього з’явилися проблеми і з фізичним здоров’ям – аж до того, що важко було носити камеру. Прагнув щось змінити в житті. Певний час мріяв оселитися в грузинському Батумі й завести там бізнес. Хотів вирватися з похмурої повсякденності, змінити себе…
– Ми з Дмитром хапалися за будь-яку можливу роботу. Звісно, Діма старався, щоб ця робота була пов’язана з відеозйомкою, але не нехтував і фізичною працею, – каже Віта Крутецька.
«Як я можу не піти?»
Коли прийшла війна, Дмитро зробив остаточний вибір – пішов захищати Україну.
– Я намагалася його відмовити, але він сказав: «Як я можу не піти?..» Цими кількома словами все мені пояснив.., – розповідає дружина героя. – Діма добре знав керівників різних пресслужб, і якби хотів, запросто міг піти працювати десь військовим оператором… Але вирішив до часу відкласти камеру й узяти в руки автомат.
Місце служби Дмитро обрав сам.
– Колись ми знімали з ним документальне кіно, потім робили тізер до фільму «Волонтер», який врешті так і не зняли, бо, як з’ясувалося, патріотичні фільми не надто цікавили кіновиробників, – розповідає Дмитро Штаде. – Я був продюсером і режисером, а Дмитро – оператором. Знімали в одній військовій частині на території Києва. В цю частину Дмитро й пішов, коли почалася війна, служити стрільцем. Під час строкової служби Дмитро дослужився до молодшого сержанта. В цьому званні його і й повернули до війська.
Про те, що Дмитро пішов воювати, знали його батько і дочка. А матір, яка має хворе серце, він пожалів, нічого не сказав. Лише коли помер вітчим, і виникла потреба в оформленні допомоги, Дмитро прислав мамі довідку з місця служби. Так вона дізналася, що син – на фронті… Коли запитала, чому пішов воювати, Дмитро відповів: «Мамо, хтось же мусить!»
– Звісно, ніхто не зміг би відмовити його зробити це. Мій син якщо щось вирішив, обов’язково зробить! – з гордістю каже мама Дмитра.
Із дружиною Вітою Дмитро востаннє зустрівся за кілька днів до загибелі, коли побував у Києві проїздом.
– Діма не був дуже релігійним, але я купила йому ланцюжок із хрестиком і попросила, щоб він його носив. Цей ланцюжок разом із деякими іншими речами в нього знайшли, коли він загинув унаслідок мінометного обстрілу… – розповідає Віта.
Ранком фатального 21 вересня Інна Петрівна поговорила з сином по телефону. Мама хвилювалася, як би Дмитро не застудився, адже наставали прохолодні дні… Попросила бути обережнішим. «Та, мамо, ми в резерві!» – спробував заспокоїти її Дмитро. Для мами він завжди був у резерві… А наступного дня ввечері до неї прийшов представник військкомату з трагічною звісткою про загибель її дитини.
– Ви знаєте, я тільки хочу дожити до того, щоб ми перемогли, – каже Інна Петрівна. – І щоб я, прийшовши до сина, могла сказати йому, що він загинув не даремно.
Дмитро Валерійович Шиповський народився 7 листопада 1968 року. До кінця 1990-х працював у Харкові, у 2001 році переїхав у Київ. Працював на телебаченні, брав участь у кіновиробництві. Був активним учасником Революції гідності. З початком російсько-української війни в березні 2022 року вступив до лав ЗСУ. Загинув 21 вересня 2022 року під мінометним обстрілом російських окупантів поблизу села Дружба Донецької області. Похований у Харкові на Алеї слави кладовища №18.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Фото: сімейний архів Дмитра Шиповського, Злата Шиповська,
Станіслав Чепурко, Інна Шиповська, Ольга Чайко, Віта Крутецька
