Зруйнований реактор – дрібниця, наче розвалена дитяча іграшка, яку можна скласти за пів години. У перші дні після вибуху на ЧАЕС так мислив голова союзної комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської аварії Борис Щербина...
Про це писав у спогадах Віталій Масол, тодішній голова Держплану України. І якраз таке ставлення влади багато в чому пояснює ціну людського життя.
Приховувалася правда, радянська система намагалася вводити жорстку цензуру. Але у найкритичніші дні багато українських журналістів були на місці події. Їхніми очима через об‘єктиви Україна і світ бачили руйнівну силу «мирного атама», що сповна проявив себе у Чорнобилі.
До сорокової річниці найбільшої в історії людства техногенної катастрофи заступниця голови Київської організації Національної спілки журналістів України Алла Малієнко склала списки медійників Київської обласної організації НСЖУ, які працювали у Чорнобильській зоні. Їх було 138, дотепер залишилося тільки 19.
За словами голови Київської організації НСЖУ Михайла Сороки, загальна кількість журналістів, які пішли із життя внаслідок впливу Чорнобильської катастрофи, офіційно не верифікована. Оскільки багато смертей, спричинених променевою хворобою, інші захворювання сталися через місяці і роки після аварії. Алла Малієнко навела приклад: книга «Відкрита зона» вийшла під авторством 58 журналістів. Сьогодні із них лише троє лишаються поруч із нами. Інші пішли у засвіти…
Десятки медійників, висвітлюючи події, працювали у зоні високої радіації без належних засобів захисту не раз наголошували гості на відкритті фотовиставки у Центральному офісі Національної спілки журналістів України «Чорнобиль: 40 років потому».
Далі спогадами ділиться голова Київської організації НСЖУ Михайло Сорока:
–Образно кажучи, Чорнобильський мартиролог журналістів численний. Одним із перших, чиє ім’я увійшло до нього, став Валентин Юрченко, оператор Українського телебачення. Удвох із спецкором Українського телебачення Валерієм Макаренком вони робили репортаж на борту гелікоптера, який ішов курсом на Чорнобиль. Валентин Юрченко з відчинених дверей знімав усе, що відбувалося внизу: деактивацію, колони машин. Як згадував згодом Валерій Макаренко, було це 12 травня. Приземлення – на околиці Чорнобиля. Далі попутками доїхали на командний пункт авіації. Але не покидало відчуття, що матеріал може «зарізати» цензура. Його врятувало інтерв’ю з головою урядової комісії СРСР з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Іваном Силаєвим, яке тривало 30 хвилин. Він уперше розповів все, що на той час він міг собі дозволити говорити у зоні ЧАЕС. Інформаційну блокаду, яку намагалася створити радянська система, було прорвано!
Валерій Макаренко навіть попросив Івана Силаєва надати гвинтокрил, аби журналісти мали можливість зробити світлини. Отримав дозвіл.
Медійники у одязі, в якому прибули з Києва, полетіли вперше знімати станцію і порожню Прип’ять. Вразив кратер зруйнованого реактора. Професійні телевізійники тоді провели перше знімання аварійного четвертого енергоблоку. Відеорепортаж вийшов в інформаційній програмі УТ «Актуальна камера» в день відрядження–12 травня.
Валентина, як згадували очевидці, ледь не за ноги тримали, аби він міг документувати побачене на камеру. Хіба тоді оператор думав про дози опромінення?
Запис подивилася Україна і фактично весь світ. Але робота у Чорнобилі коштувала Валентину Юрченку життя: вже за лічені місяці, у листопаді 1986 року його не стало.
Згодом до Чорнобильського мартиролога додалися прізвища десятків журналістів, операторів і фотокореспондентів, які, ризикуючи здоров’ям і життям, розповідали про аварію на ЧАЕС.
Суд над винуватцями-«стрілочниками»
Пам‘ятаю, як відбувався суд над винуватцями катастрофи у липні 1987 року в Чорнобильському районному будинку культури. На лаві підсудних опинилися лише виконавці, шість осіб, які входили до керівного складу станції. Ті, кого називали «стрілочниками». Натомість багато рішень, що передували трагедії, так і не отримали належної оцінки. За кулісами, мабуть, залишилися творці ідеї розширення ключових функцій станції. Бо по одній із версій, які тоді ширилися, паралельно з виробництвом електороенергії був задум виробляти військовий плутоній. Не згадувалися аварійні випадки на інших АЕС, що мали місце у попередні роки.
Під час нічних випробувань четвертий реактор ЧАЕС дав збій о 1 годині 24 хвилині. Унаслідок вибуху радіація на станції склала 20-25 мікрорентгенів на секунду, що більш ніж у тисячу разів перевищувала гранично допустимі норми за 26-28 квітня 1986 року. Про це свідчать розсекречені архіви КДБ УРСР. Однак такий фактаж у процесі судового засідання не озвучувався.
До зали суду потрапити було можна лише після дозиметричного контролю. Тоді найбільше «фонила» телекамера Сергія Мінька – телеоператора Українського телебачення.
Залишається у пам‘яті зустріч зі Сергієм на станції, коли споруджувалася захисна «подушка» товщиною 1,7 метра під четвертим енергоблоком. Вдалося потрапити на будівельний майданчик через лабіринти коридорів станції, пересікти найнебезпечніше місце – подвір’я в тилу третього і четвертого енергоблоків. Там кипіла робота шахтопрохідників. Поряд із зруйнованим реактором, вони попросили Сергія Мінька зробити колективне фото. Кадр став символом мужності. Але водночас свідчив і про нерозуміння, що відбувається. Адже випромінювання невидимо пронизувало людей, а про реальну загрозу їх фактично ніхто не застерігав. Ім’я Сергія Мінька теж у Чорнобильському мартиролозі.
Ті, хто працював у зоні
Мені часто згадується багато імен та історій. Хочу наголосити на важливій ролі журналістів у перші тижні аварії на ЧАЕС. Вони фіксували обставини, можливо, й самі до кінця не розуміючи їхнього значення. Свідченнями процесу ліквідації стали і світлини того часу.
У числі тих, хто серед перших зміг потрапити на станцію, був Геннадій Душейко – коментатор Українського телебачення, який дістався до станції завдяки особистим зв’язкам, аби зробити репортаж. Олександр Побігай, інструктор сектора телебачення і радіо ЦК КПУ, хоч і знав про небезпеку, однак, його тягнуло у зону, як магнітом. Разом із Сергієм Міньком та відеоінженером Українського телебачення Володимиром Ракоїдом вони фільмували роботи біля третього енергоблоку, коли уламки радіаційного графіту, які викинуло під час аварії на поверхню, ліквідатори скидали з даху.
Олег Гусєв написав 15 книг про Чорнобиль. Він працював власкором газети «Правда», отримував доступ на станцію і території зони. Під час однієї з поїздок вирішив зняти зблизька реактор. Не зважив на небезпеку, хоч його й попереджали, аби не ризикував здоровям. Але підібрався до самого епіцентру катастрофи і зробив унікальні світлини зруйнованого реактора. Тільки тоді його фото цензура не дозволила публікувати. Пізніше вони з’явилися у книгах.
На місці події у найкритичніші перші дні працював й Ігор Засєда, власний кореспондент АПН по Україні, колишній голова Київської організації НСЖУ. Він узяв інтерв’ю про події на атомному об’єкті у Євгенія Веліхова, заступника директора Інституту атомної енергії імені І.Курчатова, віце-президента АН СРСР. Парадокс, публікація пройшла у багатьох зарубіжних засобах масової інформації, але у Радянському Союзі інтерв’ю так і не пустили у друк.
Не можу не згадати Володимира Рєзніка, він теж одним з перших як фотокореспондент, зробив знімки зруйнованого реактора, медійників Валентина Вернодубенка, Михайла Волобуєва, Володимира Самоходського, Анатолія Піддубного, Володимира Жуковського.
Відповідальний секретар газети «Говорить і показує Україна» Микола Гоменюк, аби відвідати ЧАЕС, попросився у відрядження з групою друзів-тележурналістів. Потім написав, що матеріали українських тележурналістів регулярно виходили в ефір не лише на УТ, а й оперативно переганялися по релейках у Москву, на ЦТ. Відеоматеріали приймалися, робився монтаж, їх ставили до ефіру, але чомусь без посилань на авторство. В Останкіно «забували» вказувати, що репортажі, сюжети відзняті українськими тележурналістами.
Хроніка висвітлення і цензура
Ще б варто навести хроніку висвітлення катастрофи. Старше покоління пам’ятає: інформація про аварію з’явилася лише на четвертий день. Москва намагалася замовчати трагедію і опублікувала коротке офіційне повідомлення у газеті «Правда». Від Ради Міністрів СРСР було сказано: «Як уже повідомлялося, на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, яка призвела до певного витоку радіоактивних речовин. На даний момент радіаційну обстановку на електростанції та прилеглій місцевості стабілізовано.» Навіть у такому лаконічному повідомленні містилася не зовсім правдива інформація. Бо у першому рядку було написано: «Як уже повідомлялося…», але до того жодних повідомлень про масштабну катастрофу не було взагалі.
Друга інформація з’явилася через кілька днів потому: «Радіоактивність на території селища станції зменшилася в півтора-два рази. Ведеться робота з дезактивації». Перекручений факт: Прип’ять – місто з 50-тисячним населенням применшили до статусу селища.
Згодом опублікували повідомлення, що нібито представники ЦРУ США та деяких західних країн, передусім Англії, є головними джерелами дезінформації стосовно аварії на ЧАЕС, і що вони роздмухують антирадянську істерію.
У відповідь державний секретар США Джордж Шульц подав у пресі відгук: «Радянський Союз намагається приховати катастрофічні масштаби аварії на Чорнобильській атомній станції. Сполученим Штатам відомо значно більше, ніж росіяни кажуть світові і власному народу».
Хочу звернутися до спогадів Віталія Масола, тодішнього голови Держплану України, який входив до першої урядової комісії з питань ліквідації наслідків аварії під керівництвом Бориса Щербини (склад комісії мінявся кожні два тижні). Він писав: «Борис Щербина у перший день кричав, що треба покликати журналістів, аби вони висвітлювали, як завтра станція працюватиме, що ця аварія – дрібниці. Послухаєш його, так все виглядає, начебто розвалилась якась дитяча іграшка, яку можна розібрати або зібрати за пів години. А Горбачов у той час мовчав, Рижков говорив щось, намагався розібратися, чим-небудь допомогти, вирішував питання, які виникали, а Горбачов як у рот води набрав.»
Радянська система намагалася контролювати інформацію, применшуючи масштаби катастрофи. Робила вигляд, що не помічає реальних ризиків для ліквідаторів, а також журналістів, операторів фотокореспондентів, які стали свідками історії. Але саме завдяки українським медійникам не вдалося приховати правду навіть попри цензуру.
Підготувала Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: