Про те, як висвітлювати історії хворих, комунікувати з пацієнтами та про свій шлях у медичній журналістиці співробітникам Західноукраїнського об’єднаного Центру розповіла директорка з комунікації партнерств Першого медоб’єднання Львова, керівниця проєкту Unbroken Ірина Заславець. Медичні історії – це про надію та віру, вони надихають. Це змога показати іншим, що шанс на порятунок завжди є.
–Пані Ірино, як розпочався Ваш шлях у медичній журналістиці і що саме Вас привело у цей напрям роботи?
–Я працювала на телеканалі СТБ у програмі «Вікна Новини». На той час моя колега Ірина Стороженко займалася медичною темою, благодійними історіями, вона стала свого роду моєю наставницею. Почала ділитися зі мною темами, тому що в якийсь момент тем стало так багато, що вона самотужки вже не могла їх висвітлювати. Іра допомогла мені правильно описувати, знаходити підходи до героїв.
Мені ця сфера дуже-дуже сподобалася, тому що стосувалася моєї особистої історії життя. 15 років тому у мене був рак лімфатичної системи, я лікувалася в Україні, але довелося їхати в Німеччину на трансплантацію кісткового мозку. Тоді мої друзі, рідні зібрали 100 тисяч євро, щоб мене врятувати. І я якраз є тією людиною, яка знає зі свого досвіду, що означає, коли тебе не можуть врятувати вдома, в Україні, коли тобі не можуть допомогти, коли треба великі гроші на лікування за кордоном. І з іншого боку, я бачила, як це працює за кордоном, як люди отримують найкращу медичну допомогу.
Коли почала знімати ці сюжети, я розуміла своїх героїв – людей, які приходять до мене з болями. Мені дуже хотілося їм допомогти і зробити більше: не просто відзняти сюжет, а, наприклад, організувати якийсь збір, звернутися в Міністерство охорони здоров’я, попросити у них, можливо, додаткових грошей для того пацієнта, тому що держава гарантує лікування за кордоном, якщо не може його організувати в Україні. Це були найкращі сюжети, які тільки можна робити. Я завжди говорила, що ти ніколи не розумієш, хто насправді стоїть та керує політиком у Верховній Раді. Він говорить ті чи інші речі, там можуть бути ще сотні якихось підводних каменів, А коли є медицина, важкохвора людина, яка потребує допомоги, то там дуже зрозуміло, що таке добро, зло і на боці кого ти граєш. І тому медична журналістика для мене стала промінчиком добра, бо ти трішечки доклався до того, аби зробити чиєсь життя кращим.
–З чого почалася Ваша співпраця з Першим медичним об’єднанням?
–Я зайнялася темою трансплантації органів у 2016 році. Тоді за пів року померло сім героїв моїх сюжетів. Тобто це люди, які могли і мали жити, але в Україні не було трансплантації органів, вони не дочекалися порятунку за кордоном.
Я зрозуміла, що ми маємо зробити так, аби трансплантація була в Україні. Зробити це самотужки як журналіст я не могла, тому створила громадську організацію «Всеукраїнська платформа донорства iDonor», метою якої було допомогти державі побудувати дієву систему трансплантації органів.
Я стала вже й громадською активісткою: організовувала конференції, походи на Говерлу для людей з пересадженими органами. Ми залучали медіа, розповідали про ці трансплантації. Під час такого походу у вересні 2019 року була Оксана Дмитрієва, народна депутатка України, яка опікується темою трансплантації, і заступники міністра охорони здоров’я. Ми там і вирішили, що будемо писати зміни в закон про трансплантацію.
Перша трансплантація серця відбулася у Ковелі. Ми з Борисом Тодуровим поїхали в Ковель, цю лікарню очолював Олег Самчук, який зараз головує у Першому медоб’єднанні Львова. Я допомогла висвітлити тему трансплантації, потім почала допомагати в комунікації Ковельського медичного об’єднання, тому що це той медичний заклад, який задавав вектор руху розвитку української медицини. Я дуже повірила в них і захотіла стати частиною цієї команди. А потім вони перейшли працювати у Львів і я приєдналася спочатку до лікарні швидкої медичної допомоги, а потім до Першого медичного об’єднання Львова. Це було три роки тому, я переїхала з бажанням зробити найкращу комунікаційну команду в лікарні.
–Як це – писати медичні історії?
– Медичні історії – це про віру в диво, у те, що тобі допоможе, що тебе врятують. Нам всім в житті дуже бракує відчуття турботи, піклування, безпеки. І коли ми розповідаємо про випадки, які маємо в лікарні, коли ми розказуємо про операції, які виконуються вперше, про встановлення протезів, відкриття відділень, отримання унікального обладнання, завдяки якому ми можемо робити одні, другі, треті операції. Це все про надію, яку ми даємо людям, і вони розуміють, що живуть в державі, яка здатна про них потурбуватися, що поряд є лікарі, які вилікують, дадуть шанс, не залишать в біді. І це надважливо, тому що такі історії – це про світло в нашому житті.
– Як ви знаходите спільну мову з людьми, які мають якусь хворобу?
– Спілкування завжди має бути з повагою до людини, її потреб і почуттів. Звісно, є люди, які категорично не хочуть, аби про них розказували, і тоді ми не чіпаємо їх. Тобто, на першому місці стоїть якраз піклування про пацієнта.
Але зі свого боку ми пояснюємо, що дуже хотіли б прокомунікувати цю історію, адже вона для нас надважлива і може дати надію для багатьох інших людей. Наші пацієнти, зазвичай, дуже вдячні медикам, які їх рятують, тому вони здебільшого погоджуються розказати. Ці інтерв’ю завжди відбуваються дуже обережно, тому що дуже важливо не зачепити почуття людини, не ранити.
Там, де стосується теми онкології чи шансів на життя, мені допомагає моя історія, тому що я говорю про те, що мені давали взагалі один до п’яти, що я виживу, і все вдалося, особливо, коли я приходжу до пацієнта перед трансплантацією кісткового мозку. Це дає надію людині. Ми щиро радіємо за наших пацієнтів, їм відгукується, адже це про співпереживання, турботу.
– Як щодо лексики та правильності слововживань під час редагування тексту?
– Звісно, цьому приділяється велика увага. Не візочок, а крісло колісне, не інвалід, а людина з інвалідністю. Тобто у нас є словник безбар’єрності, який вийшов за підтримки першої леді, там якраз прописані ті всі слова-формулювання, які варто вживати. Звичайно, люди в спілкуванні можуть себе назвати інвалідом, але в під час редагування ми завжди виправляємо це на людину з інвалідністю. Ми все-таки хоч і соцмережі лікарні, але я називаю нас таким маленьким медіа, бо ми дуже багато комунікуємо – за цей рік десь 150 млн контактів. Це надбагато для комунікаційної команди лікарні. І це наше досягнення, здобуток цього року.
– Як щодо законодавчих аспектів і питання лікарської таємниці? Чи підписують ваші пацієнти згоди?
– Кожен пацієнт перед тим, як ми розкажемо його історію, підписує згоду на те, що він погоджується на поширення інформації про нього, фото/відео. Лікарі тільки після цього отримують право розказувати про його стан здоров’я, особливості лікування, тому що, звісно, лікарська таємниця на першому місці, і якщо людина не давала на це згоду, то жоден медик не буде про цього пацієнта нічого говорити.
– На чому ви здебільшого акцентуєте увагу у матеріалах на медичну тематику?
– Ну, не можна рівняти всі матеріали під один шаблон. Вони бувають різні. Є новина, ти там описуєш, що ми отримали, що нам вдалося, але обов’язково це все одно сторітелінг. У кожному матеріалі має бути людина. Ти розумієш, що допоміг не якомусь знеособленому суб’єкту, а конкретній людині. Тобто у цій історії дуже важливо розказати про людину і викликати у читача емпатію, співпереживання. І ми працюємо над тим, аби якомога краще розкрити нашого героя і, з одного боку, висвітлити його шлях в процесі лікування, одужання, складності, перепетій, а з іншого боку, щоб познайомити з людиною перш за все.
– У чому полягає складність вашої роботи?
– Її обсяг. Я не можу сказати, що це лякає, але роботи стає дедалі більше, тому що планів теж більшає. Ми розширюємося: у нас доєднався пологовий будинок, буде відкриття нового відділення, а на Пекарській робитимемо лікарню Покрови Пресвятої Богородиці, там буде реабілітація. Задач стає настільки багато, що потрібні просто сили емоційні і фізичні для того, аби це все втілювати в життя. І єдине, перед чим у мене інколи завмирає серце, так це перед тим великим планом задач, які треба зробити, тому що очі бояться, а руки роблять. Головне – знаходити той креатив, енергію, мотивацію – більше розказувати, працювати. Ти отримуєш результат у вигляді вдячних пацієнтів. Це дуже надихає.
– Поділіться планами чи головною ціллю, яку поставили командою на 2025 рік?
– У лікарні відбувається багато всього і зараз надважливою темою є відкриття Медичного університету – Unbroken university. Ми багато будемо працювати над тим, аби це організувати. Також дуже важливо комунікувати всі ті проекти, які є в лікарні, а у нас їх під дві сотні. Відбувається дуже-дуже багато всього: конференцій, навчань, тренінгів, унікальних операцій. І це все треба комунікаційно супроводити.
І, звісно, хочеться на наступний рік мати якусь мрію, яку ми втілимо разом зі своєю командою. Яка це мрія – поки не готова вам сказати, тому що ми її ще не намріяли, але між собою вже зібралися, поговорили про те, що дуже хочемо придумати щось таке на наступний рік, яке буде мотивувати і рухати вперед. Адже в рутині легко загубитися, але ми ще фантазуємо, який фантастичний проект зробити в 2025 році.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
