…На підвіконні й столі в кабінеті редакторки газети «Гуцульський край», членкині НСЖУ Аліси Мудрицької – різнокольорові цикламени. Їх багато, наче маленька оранжерея. Створюється враження, ніби квіти «вітаються» з кожним, хто переступає поріг. У цій затишній атмосфері й відбулася наша майже тригодинна розмова з Алісою Мудрицькою у межах рубрики Івано-Франківського Центру журналістської солідарності НСЖУ «Локальні медіа в умовах війни». Говорили про роботу медіа, про виклики сучасної журналістики і про те, чим сьогодні живе районна газета. Бо ж саме місцева преса розповідає про людей поруч із нами і піднімає теми, важливі для жителів певного міста чи села.
Щоправда, спілкувалися з паузами. Час від часу до редакції заходили люди: хтось приносив матеріал для публікації, хтось прийшов за порадою, а хтось просто завітав у гості на хвилинку.
Регіональна газета – літопис краю
– Регіональна газета – це літопис громади, – каже Аліса Мудрицька. – Хай це пафосно звучить, але це дійсно так. У нашій газеті компактно зібрана різнопланова інформація лише про Косівський район. У кожному номері – розповіді про людей, яких читачі часто знають особисто: родичів, сусідів, колег, видатних земляків і юних талантів.
Редакторка переконана: локальні видання здатні подавати повну, систематизовану і перевірену інформацію про життя району, області.
На жаль, Косівська громада вже кілька років не виділяє кошти на передплату районної газети для бібліотек, каже пані Аліса. Тому для редакції дуже цінним є вчинок працівників міської книгозбірні – вони передплачують «районку» за власні кошти і так формують підшивку для своїх читачів.
Молода читачка: «Газету передплачують батьки, але я хочу свій примірник»
Газету редакторка порівнює з інформаційним простором, що працює за чіткими стандартами: професійно, у правовому полі та з дотриманням журналістської етики.
– Часто чую: кому зараз потрібні газети, коли все є в інтернеті? – сумно усміхається вона. – По-перше, не все. Локальні медіа публікують багато ексклюзивних матеріалів із перших уст. А по-друге, важлива інформація в інтернеті вкрита густою піною спаму – нікчемною, непотрібною, неправдивою, вигаданою інформацією.
Моя співрозмовниця каже, що співчуває майбутнім краєзнавцям і дослідникам: «Їм доведеться розгрібати величезні пласти інформаційного інтернет-сміття у пошуках достовірних фактів. Працювати з підшивками газет набагато легше, надійніше, ефективніше».
Нерідко можна почути, що друковані медіа зараз читають лише люди пенсійного віку, які не мають доступу до інтернету, не вміють користуватися смартфонами. Аліса Мудрицька спростовує ці твердження.
– Якось у редакцію прийшла студентка Чернівецького університету. Хотіла передплатити «Гуцульский край». Сказала, що вдома батьки його передплачують, та коли вона приїжджає, вони встигають свіжий примірник уже кудись подіти, тому хоче мати свій. Я запитала, що їй подобається у нашій газеті. Відповіла: «Ви пишете про цікавих людей».
Торік Аліса Мудрицька готувала статтю про шестирічного хлопчика, який дуже серйозно цікавиться історією України та Прикарпаття. Під час розмови з’ясувалося, що дитина читає кожен номер «Гуцульського краю», передусім – статті про видатних земляків.
Фінансова реальність
Про фінансову сторону існування локальної газети редакторка говорить без прикрас.
– Місцеві газети ніколи не виживали лише за рахунок передплати. Завжди допомагала реклама. «Фінансовий жирок» можна було накопичити під час виборів. Підтримували співзасновники – органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.
Проблеми почалися кілька років тому.
– З початку пандемії різко впали доходи від реклами. Виборів уже п’ять років не проводять. А з 2022 року «Гуцульський край» не отримує коштів за висвітлення діяльності ні від виконавчої влади, ні від місцевих громад.
І схожі труднощі переживає більшість локальних медіа у так званій тиловій частині України.
«Реформи» Укрпошти
Коли розмова заходить про доставку газет, у голосі редакторки з’являється помітне хвилювання.
– З 2026 року районні газети платять Укрпошті сім гривень за доставку одного примірника. Торік було п’ять гривень. Тобто, вартість послуги зросла майже вдвічі. А передплатна ціна «Гуцульського краю» зараз становить 59 гривень на місяць.
– Якщо за місяць виходять чотири номери, то 28 гривень ідуть Укрпошті, ще 20 – друкарні. Отже, з 59 гривень для редакції залишаються лише 11. А якщо у місяці п’ять номерів – газета не отримує жодної копійки. Фактично ми працюємо на Укрпошту і друкарню.
Редакція не може різко підвищувати передплатну ціну – люди звикли, що газета має бути доступною для їхнього гаманця, пояснює пані Аліса.
Та головна проблема, на переконання співрозмовниці, інша.
– Так звані «реформи» Укрпошти фактично зруйнували систему доставки друкованих видань, – каже редакторка і наводить цифри. – Коли у 2016 році Ігор Смілянський очолив Укрпошту, працювали тридцять три тисячі листонош. Зараз – лише вісім тисяч. Отже, за десять років звільнили двадцять п’ять тисяч листонош – це 76%.
– Ігор Смілянський каже, що газети перестали передплачувати, бо вони нецікаві. Але синхронізація цифр скорочення листонош і зменшення тиражів наочно демонструє прямий зв’язок між ними, – продовжує редакторка. – За таких обставин, навіть якщо газета буде суперцікавою, це не збільшить наклад, бо нікому доставити її до передплатника.
– Мене дивує позиція центральної влади, – додає пані Аліса. – Адже скорочення листонош створило проблеми не лише для друкованих періодичних видань. З Укрпошти – державного підприємства – звільнили десятки тисяч працівників – переважно жінок із сіл, яким дуже важко знайти іншу роботу. 25 тисяч громадян перестали сплачувати податки, більшість зі звільнених стали споживачами соціальних допомог. Але і це не все. Там, де немає листонош, людям перестали приносити додому пенсії та соціальні допомоги. І водночас держава продовжує платити Укрпошті за цю послугу: 1,3 відсотка від суми виплати у містах і 2,65 відсотка – в селах і селищах.
В Україні газети не самі «вмирають», їх «добивають»
Під час розмови ми торкаємося ще однієї теми – ролі локальних медіа у сучасному інформаційному середовищі.
– В усьому світі кількість газет зменшується. Але в інших країнах цей процес відбувається поступово, природно. Натомість в Україні газети не самі «вмирають», їх «добивають», – стверджує Аліса Мудрицька.
Моя співрозмовниця зауважує, що центральна влада, а за нею – місцева, дружно перейшли в інформаційний простір соціальних мереж і вважають, що тепер кожен із них має своє медіа. «Старомодна» газета їм більше не потрібна.
– Тепер соціальні мережі перебирають на себе вплив на громадську думку. Але там величезна кількість ботів, відвертих ворогів України та «російських вовків у синьо-жовтій шкурі». Методи ворожої пропаганди вдосконалюються. Я бачу, як навіть знайомі мені розумні люди поширюють на своїх сторінках анонімну, неправдиву інформацію, фото або відео, створені за допомогою штучного інтелекту. Тобто, навіть освіченим і адекватним людям стає важче розрізнити правду від вигадки, щиру емоцію від маніпуляції.
Написане пером не витешеш сокирою
Пані Аліса розповідає: «Мене вразила розповідь журналіста Дмитра Крапивенка, цитую її дослівно: Я сім років працював у «Галицьких Контрактах», згодом вони стали «Контрактами». Однойменний сайт існує і донині, але… жодної моєї (чи будь-чиєї) статті у Контрактах ви не знайдете в онлайні, якщо ви звичайний користувач гугла, а не кулхакер. Контракти виходили в паперовому вигляді, і в такому ж вигляді вони існують і сьогодні – в архівах, бібліотеках, приватних колекціях, як і стародруки минулих століть. Життя не стоїть на місці, електронні медіа зникають практично безслідно. Знайдіть зараз щось із Літакценту, Главреда кращих часів та ще десятків онлайн-медіа, почилих в Бозі», – стверджує Дмитро Крапивенко.
Пані Аліса каже, що обізнані представники української медіаспільноти повідомляють: на окупованих територіях росіяни знищують усю інформацію з українських сайтів. Але вони не можуть знищити газет, які виходили до окупації.
–Знаєте, що ми зробили в перші дні повномасштабного вторгнення? Поклали річні підшивки «Гуцульського краю» у металевий сейф і скопіювали на кілька флешок усі номери газети у PDF-форматі. Щоб не втратити, якщо редакцію розбомблять, – розповідає журналістка.
Абонемент в історію
– В авторитетному дослідженні стверджують, що сьогодні у двохсот редакціях працюють лише одна-дві людини, часто – пенсійного віку. Це подвижництво. Це волонтерство. Це майже рабство. Бо такий одинак/одиначка не може піти у відпустку, лягти в лікарню, – каже моя співрозмовниця. – Журналісти не пенсійного віку зараз можуть знайти стабільну і достойно оплачувану роботу, а свої творчі амбіції реалізувати в інший спосіб. І все ж вони продовжують працювати у локальних друкованих медіа. Бо розуміють, що хтось же повинен писати новітню історію свого краю. Особливо зараз – у часи грандіозних і драматичних подій. Газета – це абонемент в історію. Якщо локальні друковані видання зникнуть, громади ризикують втратити велику частину власної пам’яті, захворіти на колективну амнезію.
24 лютого 2022
Я прошу пані Алісу згадати перший день повномасштабного вторгнення.
– 24 лютого зі мною трапилася трагікомічна історія, – пригадує вона. – Про початок великої війни я дізналася аж о дев’ятій ранку.
Напередодні пані Аліса була на нараді в райдержадміністрації, де обговорювали захворюваність на коронавірус. Тому зранку 24 лютого, в четвер – газетний день, журналістка не мала часу поцікавитися ранковими новинами, бо спішила на роботу – писати замітку в номер.
– Це справді чорний гумор, – усміхається зараз пані Аліса. – Міста України обстрілюють ракетами, до Києва прямує колона танків, а я пишу про те, скільки людей захворіли на коронавірус минуло тижня. Мою «творчість» перервала колега, яка прийшла на роботу о дев’ятій ранку. Від неї я почула, що відбувається.
Редакторка розповідає, що недавно знайшла на комп’ютері той недописаний текст.
– Я не змогла його видалити. Зберегла.
А номер газети наступного дня вийшов.
– Ми навіть встигли замінити першу сторінку – розмістили на ній звернення Президента, – каже пані Аліса.
Редакція сьогодні
«Гуцульський край» продовжує виходити раз на тиждень. Від послуг Укрпошти редакція не відмовилась. У гірському районі рознести передплатникам газету можуть лише листоноші. Добре, що не всі потрапили під коток сумнозвісних реформ.
Через фінансові труднощі газета зменшила обсяг із 12 до восьми сторінок. Змінилася і тематика.
– З’явилося більше матеріалів про воїнів ЗСУ, волонтерів, – каже пані Аліса.
Серйозним випробуванням стали цьогорічні блекаути. На жаль, у редакції немає альтернативного джерела електроенергії.
– Коли в робочі дні світло вмикали лише на дві години, наша робота зупинялася. Через це ми двічі випустили газету із запізненням на один день. Але випустили.
Інтернет-проєкт
Попри критичні зауваження щодо соцмереж, Аліса Мудрицька активно працює і в інтернеті. Але, за її словами, цей досвід допомагає бачити як позитивний, так і негативний їхні вплив.
– Коли в 2016 році я вперше створила персональну сторінку у Фейсбук, то раділа кожному лайку до своїх авторських дописів, котрі передруковувала з газети. А потім собі сказала: «Стоп, ти радієш двадцятьом вподобайкам у той час, коли цей же твій допис у газеті прочитали п’ять тисяч людей (такий у нас тоді був тираж). Від цієї думки мені тоді добре прояснило в голові.
Кілька років тому журналістка створила у Фейсбук сторінку «Косів.Імена» – своєрідний онлайн-довідник про відомих людей Косівщини. Сьогодні її читають понад 12 тисяч користувачів.
– Ідея не моя, – пояснює пані Аліса. – 25 років тому відомий освітянин і краєзнавець Ігор Пелипейко випустив у світ книгу «Косів: люди і долі» – видання енциклопедичного характеру з короткими біографічними довідками про відомих жителів міста Косова. Я дуже хотіла продовжити його задум у розширеному форматі – розповісти про жителів усього району. Показати собі та іншим, що ми, українці, маємо ким пишатися.
Редакторка каже, що на своїй сторінці розміщає чимало дописів із «Гуцульського краю» і щоразу тішиться тим, яку велику роботу провели журналісти, котрі працювали у районній газеті в різні періоди, талановиті дописувачі, розповідаючи про місцевих жителів, зберігаючи пам’ять про них. Водночас, як адміністраторка, пані Аліса бачить, що чимало читачів її фейсбучної сторінки розглядають лише картинки, не читають навіть коротких текстів, ба більше – навіть… другого речення.
Тому, на думку редакторки, так важливо зберегти друковані видання для тих, хто любить читати, хто здатен осмислювати і аналізувати тексти. Книги, друкована преса гуртують довкола себе, продукують думаючих людей; такі потрібні в кожній державі.
Читачі
Під час нашої майже тригодинної розмови до редакції часто заходили відвідувачі.
Аліса Мудрицька знайомить мене з Людмилою Луканюк – завідувачкою Косівської філії обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери і відданий друг «Гуцульського краю». Щотижня вона бере кілька газет і роздає своїм знайомим, навіть надсилає в інші області.
– У нас із редакцією дуже давні й добрі стосунки, – каже пані Людмила. – Газета постійно пише про героїв УПА і теперішніх захисників України, розповідає про події у музеї, публікує наші дописи патріотичного змісту.
Ще один постійний читач і дописувач – учитель із села Річки Петро Григорчук. Чоловік багато років викладав предмет «Захист Вітчизни», а тепер займається гуртковою роботою. Нещодавно він прийшов у редакцію показати альбом, який зробив для своїх учнів.
– На кожній сторінці альбому – вирізки з «Гуцульського краю»: світлини і біографії загиблих Героїв із Косівського району, – розповідає пані Аліса. – Я була дуже зворушена. Приємно, що наша газета допомагає зберігати пам’ять про захисників України ще й у такий спосіб.
Розмова з Алісою Мудрицькою – щире свідчення того, що локальна преса і надалі залишається важливою частиною життя громад. Газета пише історію, зберігає пам’ять, локальну ідентичність, є джерелом довіри для читачів. І поки у нас є віддані професії журналісти, локальні медіа житимуть.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: