Журналістика у час війни – це щоденне свідчення боротьби, втрат і незламності. Вона фіксує історію наживо, дає голос тим, кого вже немає, і тим, хто продовжує битися за свободу. Про виклики воєнного часу, участь у конкурсі імені Тараса Матвіїва та особисті зміни розповіла директорка радіо «Жидачів FM» Іриною Берник.
–Пані Ірино, нещодавно ви перемогли в конкурсі журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва. Розкажіть, що саме вас надихнуло на тему, яку ви обрали, і що вас до цього підштовхнуло?
–Конкурс журналістських робіт імені Героя України Тараса Матвіїва, нашого земляка, спрямований на популяризацію матеріалів, присвячених нашим Героям і нашій боротьбі за свободу. Оскільки ми живемо у стані війни, ця тема, як на мене, є першочерговою для кожного українського медіа, яке себе поважає.
Щодня інформуємо по радіо про ситуацію на фронті. На жаль, змушені сповіщати громаду про втрати. Спілкуємося з нашими воїнами, які приходять у відпустку, та з родинами, які втратили своїх найближчих. Розповідаємо історії волонтерів, які не втомлюються допомагати захисникам.
Маю за честь брати участь у конкурсі імені Тараса Матвіїва, адже особисто знала Героя України, іменем якого його названо. Один з ініціаторів конкурсу – Андрій Данилець, головний редактор народного часопису Жидачівщини «Новий час». Надзвичайно приємно, що Львівська спілка журналістів підтримала цю ідею, як і Львівська обласна військова адміністрація. Завдяки цій підтримці конкурс розвивається і цьогоріч набув нових, яскравих рис. Завжди ініціативи, пов’язані з іменем Героя-сина, підтримують його батьки – Валентина і Тарас Матвіїви.
Особливо приємно, що до конкурсу долучається дуже багато наших колег. Тарас був добрим нашим колегою. Ми часто спілкувалися у студії «Жидачів FM», мали багато спільних радіопроєктів. Як активний громадський діяч, Тарас завжди залучав наше радіо до промоції подій громади, зокрема «Удеч-фесту», благодійних ініціатив, вишколів, волонтерських заходів. Торік «Жидачів FM» подав на конкурс матеріал про українця Віктора Молодика, який жив у Швеції, а на початку повномасштабного вторгнення повернувся в Україну і вступив до лав ЗСУ, щоб боронити свою Батьківщину.
–Як змінилася ваша внутрішня журналістська етика після 24 лютого 2022 року?
Не можу сказати, що кардинально змінилася, бо ще до того ми намагалися дотримуватися етичних норм. І зараз дуже намагаємося не відступати від них. До того ж тема війни була постійною, адже вона триває вже 11-й рік.
Ми намагаємося узгоджувати всі матеріали з військовими або родинами, які втратили близьких. Враховуємо емоційний стан наших героїв, а також тих, хто нас слухає чи читає. Час вимагає постійного розвитку, тому часто радимося з психологами, особливо тими, які працюють із темами війни.
–Які слова стали для вас забороненими – не через цензуру, а через повагу?
–Важко сказати про конкретні слова, але ми свідомо уникаємо неетичних або нетолерантних висловів. Наприклад, у спілкуванні з людьми з інвалідністю використовуємо сучасну термінологію. Незалежно від травм, яких завдала війна, наші воїни залишаються титанами, які тримають оборону. Вони частина нашого суспільства, наші герої, завдяки яким ми можемо жити й працювати тут і зараз.
–Чи змінилася ваша аудиторія після початку повномасштабної війни? Що вона тепер хоче чути від журналіста?
–Ми – локальне радіо, тому наша аудиторія залишилася майже незмінною. Але дуже приємно отримувати відгуки від наших земляків, які мешкають за межами району, області або навіть України – вони слухають «Жидачів FM». Саме від нас вони дізнаються локальні новини, мають можливість почути про наших героїв, про земляків, яких, можливо, знали особисто. Нам допомагають у створенні контенту чудові люди Жидачівщини та Львівщини загалом.
–Про що у війні ви б хотіли розповісти, але ще не наважилися?
–Хотілося б розповісти про війну з власного досвіду, але, на щастя чи на жаль, ще не мала можливості побувати на передовій. Завдяки нашим воїнам, зокрема ППО, Львівщина перебуває у відносній безпеці.
–Чи були у вас матеріали, які ви створювали зі сльозами? Чи публікували їх?
–Майже щоразу, коли спілкуюся з родинами загиблих героїв, важко стримати сльози. Стаєш на місце мами чи дружини, розумієш весь біль втрати.
Такі матеріали важко обробляти навіть після інтерв’ю, бо знову переживаєш історію. Тому їх не робимо у прямому ефірі – це надто важко для самих родин. Не менш складно сприймати історії, які розповідають воїни. Але всі ці матеріали, попри сльози й біль, таки виходили в ефір.
–У чому різниця між тим, як війна виглядає у національних медіа і як вона відчувається в регіональних?
–Як я вже казала, завдяки нашим захисникам Львівщина не відчуває війну так гостро, як інші регіони. Бувають тривожні дні та ночі, чуємо вибухи, проліт «шахедів» і ракет. Але коли вранці читаємо новини з Києва, Харкова, Одеси, Дніпра чи Херсона, то розуміємо весь масштаб війни. На жаль, у всіх українських медіа війна виглядає однаково – через біль, втрати, героїзм. Особливо гостро її відчуваєш, коли громада прощається з воїнами назавжди.
–Про що мрієте розповісти в ефірі?
–Дуже хочеться сказати в ефірі про українську перемогу. І я щиро вірю, що цей день настане. Це одна з найбільших мрій усіх українців. До речі, ще до повномасштабного вторгнення про неї писав Тарас Матвіїв у своїх «51 мрії», які вийшли посмертно в авторському двотомнику «Мої думки». Його головна мрія – «Перемога: Крим і Донбас».
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Софія Божена Майдан, фото з особистого архіву Ірини Берник
