У спілкуванні з постраждалими від сексуального насильства під час війни важливо зберігати сміливість, водночас бути обережними та відчувати емпатію до співрозмовника. Пишучи про зґвалтування, варто не переповідати всі деталі інциденту, а лише передавати контекст цієї історії. Однак універсального рецепту, який би врахував усі нюанси роботи з потерпілими, не існує. Бо несподіванки можуть з’явитися там, де їх не чекаєш.
Такі поради дають працівникам українських медіа косовські колеги-журналісти, психологи та захисники прав людини. Ці рекомендації були озвучені під час конференції «Документація сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом – стандарти та практика». Міжнародний захід пройшов у Приштині наприкінці жовтня за ініціативи Косовського центру реабілітації жертв катувань (KRCT), який упродовж 23 років надає допомогу зґвалтованим під час війни жінкам та чоловікам.
Директорка й засновниця KRCT Феріде Рушиті та її колеги поділилися власним досвідом роботи з підопічними Центру. Медійна підтримка в роботі над цією темою надзвичайно важлива, наголошує вона. Але необхідно дотримуватися певних правил, аби не нашкодити людям, які довірили нам свої історії.
На жаль, тема сексуального насильства під час війни не так часто з’являється у медійному просторі. Після 1999 року в косовських ЗМІ було чимало зображень скалічених людей без рук, без ніг. У той самий час історій про постраждалих від зґвалтувань було дуже мало.
У 1998 році Феріде Рушиті працювала в Албанії, куди прибули сотні біженців із Косова, а також журналістів із міжнародних видань. Вони розмовляли з біженцями про їхній досвід.
«Але навіть я як лікарка не була готова прийняти всі деталі, про які мені розказували пацієнти, – зізнається директорка KRCT. – Одна жінка, яку я запитала про її чоловіка, розплакалась. Після кількох годин спілкування ми плакали обидві, і цей емоційний момент почали знімати медіа. Я спробувала захистити її, бо знала, що надмірна увага журналістів може ще більше травмувати людину, яка щойно пережила глибоке потрясіння».
Цю жінку зґвалтували на очах у дітей. Чоловік намагався захистити дружину, але сербські солдати силоміць вивезли його у невідомість, і зараз він вважається зниклою безвісти особою. Це був дуже важкий випадок, його нечасто можна зустріти в пресі. Чоловіка й досі ніхто не почав шукати. Пані Феріде вважає, що певною мірою відповідальність за це лежить на медіа, які звернули увагу на емоційну реакцію жінки, але не приділили увагу історії її родини.
Під час документування сексуальних злочинів потрібно дотримуватися етичних принципів, незалежно від того, чи ви є місцевим журналістом, чи міжнародним. Потрібно з великою обережністю розповідати про насильство.
Перед тим, як публікувати інформацію, треба особисто переговорити з постраждалою особою та запитати її, чи вона хоче цього. Бо у відповідності з релігійним аспектом культури косоварів сексуальний злочин є досить складним з погляду честі для сім’ї. Тому в Косові чимало людей не бажали розкривати для широкого загалу свої таємниці.
Медіа документують історії, розповідаючи про постраждалих та маючи певне розуміння того, як спілкуватися з людиною, та чітко викладаючи факти з її історії. Водночас постраждалі мусять знати про юридичні аспекти, зокрема, про те, що що злочинець має бути покараний.
При підготовці сюжету про людину, яка пережила зґвалтування, її особисті дані не повинні бути оприлюднені.
Так, одна з клієнток Центру розповіла, що після виходу інтерв’ю чоловік впізнав її. Кореспондент Радіо Вільна Європа Артон Конюшевци розповів про те, як інший журналіст, який брав інтерв’ю у вцілілого, не вжив необхідних заходів, щоб переконатися, щоб щось подібне не могло статися. Персональні дані цієї особи стали публічними і її сім’я дізналася про цей епізод.
«Були дуже великі проблеми. Його донька також була потерпілою від сексуального насильства. Коли чоловік дізнався про це, він вигнав її з дому, а діти залишилися без матері», – каже Артон.
Журналістка Дафіна Халілі, яка багато років працює над цією темою, радить, як можна максимально приховати ідентичність співрозмовника.
«Розповідаючи історію людини, ми не пишемо ні назву міста, ні району, ніяких конкретних назв, які б могли стати орієнтиром чи бодай натяком на конкретні обставини. Нас цікавить тільки досвід потерпілої особи. Однак якщо людина потрапила до в’язниці, особливо якщо її забрали у відділок зі звинуваченнями в тероризмі – не приховуємо це, бо це частина історії».
Змінюємо все, що робить впізнаваною особу. Якщо герой чи героїня нашої історії має двоє дітей, ми в своїй розповіді вказуємо, що їх троє або четверо, а також змінюємо їхній вік і стать: не хлопчик, а дівчинка, і навпаки. Повністю змінюємо імена і прізвища дітей, а також самих героїв сюжету. Окремо звертаємо увагу на специфіку імен у регіонах. Використовуємо всі можливі варіанти, аби переінакшити все, що дозволяє ідентифікувати особу. На відео видозмінюємо голос, паузи між словами, тембр і приховуємо обличчя співрозмовника.
На жаль, від насильства не застрахований ніхто: ані жінка, ані чоловік, ані дитина. Після нього не всі люди можуть залишитися здоровими. Багато з них на все життя залишаються ментально хворими.
До інтерв’ю з потерпілими треба ретельно підготуватися. Перед цим варто поспілкуватися з психологами, які опікуються конкретною людиною. Дізнайтеся якомога більше про її звички, уподобання тощо. Якщо людина любить воду або ж має улюблений напій чи полюбляє кока-колу – забезпечте це під час розмови. Під час спілкування людина заново переживатиме свій травматичний досвід, і невідомо, як може відреагувати на поставлені запитання. Можливо, саме ковток улюбленого напою допоможе їй повернути рівновагу.
Звертайте увагу на стан співрозмовника/ці. Людина може переживати посттравматичний синдром. Тож не зайвим буде запросити психолога і подбати, щоб поруч був лікар. Бо травма робить свою справу, і цілком імовірно, що під час інтерв’ю або після нього криза може повторитися. А для нас головне – щоб людина почувалася в безпеці. Її основні повідомлення мають транслюватися в тому вигляді, якому вона хоче. Під час спілкування застосовуйте тактику активного слухання.
Підсумки
Феріде Рушиті наголошує: медіа грають надзвичайно важливу роль у висвітленні проблеми сексуального насильства під час війни. Журналіст має персональну відповідальність перед людьми, про яких пише. Його завдання – передати голоси тих, хто вижив.
Максимально достовірно робіть опис випадку, про який вам розповідає співрозмовник чи співрозмовниця. Наприкінці розповіді робіть висновки. Зазначте, які потреби мають люди, котрі вижили після війни. Медіа повинні слідкувати за тим, яка держава реалізовує програми допомоги та реабілітації постраждалих від сексуального насильства, забезпечує їхнє лікування та соціальний захист.
Крім того, медіа відіграють основну роль у висвітленні цього питання на міжнародному рівні. Міжнародна спільнота саме після цих публікацій звертає увагу на проблему. Журналісти оперують підтвердженими даними, а підтверджені дані не мають кордонів і формують нове світосприйняття.
І наостанок. Перед тим, як історія потрапить у публічний простір, має бути згода героя чи героїні публікації. Якщо ви виконали свою роботу, але людина в останній момент заявила, що не хоче публікації – не публікуйте. Працюйте разом, і ваша співпраця може стати передумовою, аби в майбутньому такі історії не повторювалися.
Людмила Макей
