Недоречні крайнощі української журналістики
Якщо говорити про різноманітні онлайнові та офлайнові медіафоруми, що проводяться в Україні, то тут доволі часто прослідковуються крайнощі. З одного боку, є зібрання (проводяться вони переважно на донорські кошти), де більшість учасників форуму обходяться загальними фразами на кшталт: «Правда – це добре, а брехня – погано! Кремлівська пропаганда – це дуже погано, їй потрібно протидіяти». А в реаліях українські журналісти в регіонах стикаються переважно не з кремлівською пропагандою, а з рідними українськими фейками від політиків і провладними меседжами, які потрібно перевіряти. А як це можна зробити? Конкретики щодо запобігання таким проблемам ми майже не чуємо. Частково тому, що чимало експертів – заангажовані владою чи політиками, такий собі «закритий клуб». А частково – через те, що про реальну ситуацію в регіональних медіа вони практично не знають.
З іншого боку, на наших професійних тусовках доволі часто чуємо суцільні стони і плачі: «Все в нас погано! Незабаром зовсім не залишиться медіа! Держава має дати грошей!». Складається враження, що частина колег, ледь знявши з себе одне ярмо – у вигляді статусу державного чи комунального ЗМІ – хоче відразу натягнути на себе якесь інше ярмо – у вигляді якогось іншого, переформатованого донора. Але якщо вчора «районка» славила на перших шпальтах голову РДА, бо РДА була засновником, а сьогодні – його ж, але за угодою про висвітлення, то цього замало, аби говорити про якісні зміни в інформаційному просторі.
На мою думку, просто так держава грошей не дає. Якщо це будуть, скажімо якісь угоди з місцевою владою, що формуватимуть левову частку редакційного бюджету газети чи телеканалу, то це накладає відповідні зобов’язання, породжує залежність. Тобто про незалежну журналістику тут знову не йтиметься.
Отже, маємо крайнощі: або якісь високі речі і без конкретики, або суцільний песимізм – як, мовляв, усе погано. В обох випадках залишається не до кінця зрозумілим, що ж робити.
Важливе спілкування, де все сфокусовано на практичних речах
Справді цікавим і корисним для сторін може бути спілкування, де більшу частину часу учасники сфокусовані на простих, практичних речах. Як приклад, можна назвати організований НСЖУ міжнародний семінар «Стандарти журналістики в епоху цифрових медіа. Ефективний фактчекінг», який відбувся в онлайн-форматі 9 вересняза підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Слухаючи розповідь голови Литовської спілки журналістів Дайніуса Редзявічуса про медіаринок його країни, ми розуміємо, до чого ми прийдемо і ми. Україна проголосила європейський вектор свого розвитку, і очевидно, що досвід пострадянських країн, які раніше за нас стали часткою європейської спільноти. є дуже цінним і важливим для нас. Литовський колега багато говорив про те, що, ймовірно, чекає на нас завтра.
Своєю чергою, секретар НСЖУ, відомий журналіст Сергій Лямець розповідав про реалії роботи з фактами і роботи з фейками. Для багатьох колег – це вищий пілотаж журналістики, це досвід, до якого треба тягнутися, який безумовно вартий запозичення і використання.
Інформаційний ринок сьогодні перенасичений і перегрітий, більшість інформації, яку споживаємо, нам просто не потрібна. Вважаю, що основна боротьба з фейками лежить у площині власного саморозвитку і самовдосконалення. Коли ми уважніше фільтруємо інформаційні потоки, які є на вході, то багато фейків можна, так би мовити, збивати просто на підльоті. І тому мені дуже відгукнулась думка Сергія Лямця про те, що протидія фейкам починається з роботи над собою.
Коли в суспільстві насаджується шок…
Спостерігаю, як мої учні та студенти діляться в соцмережах жахами, що показують в новинах на центральних каналах. І я помітив, що в перепостах, як правило, вони вносять у підводку одне речення: «Дівчата, хлопці, після сьогоднішніх новин я в шоці!». Тобто в суспільстві насаджується шок. Це – ключове слово, яке характеризує «сухий залишок» емоцій після перегляду багатьох телевізійних новин. Якщо не більшості…
Саме тому теленовини востаннє переглядав узимку 2017-го – і не відчуваю, що відтоді щось пропустив. Просто це мій вибір, і мені з ним комфортно. Не розумію, чому багато людей не можуть зробити так само.
Як на мене, менеджери телеканалів, де виходять найбільш шокуючі новини, несуть частину моральної відповідальності за смертність від коронавірусу в Україні. Бо люди старшого покоління, які багато часу проводять біля телевізора, шоковані й зомбовані, внаслідок постійного перебування в страху в них послаблюється імунітет до хвороб. А часом чую від пенсіонерів, які надивились вечірніх теленовин: «Ось і настали останні дні, про які написано у Святому письмі. Все йде до кінця світу».
У мене немає відповіді, свідомо формується таке інформаційне поле чи ні. Не схильний надто вірити у різні «теорії всесвітніх змов». Але говорю про те, що сам бачу і чую. А висновки кожен хай робить сам.
Мій висновок – варто самому формувати своє інформаційне меню, ретельно сортуючи, які новини ти допускаєш у свої розум і душу. До речі, це стосується і журналістів також. І зараз поясню, що маю на увазі.
Потрібна жива інформаційна картина, а не пост із Фейсбуку
Я багато років працював у регіональній газеті, був головним редактором у медіахолдингу, до якого в різний час входили газети, телебачення, глянець, інтернет-видання. Тож я добре знаю зсередини, як працюють журналісти. І тепер, коли вже пішов у власні проекти, продовжую спілкуватися з колегами, і чудово уявляю, що відбувається у багатьох редакціях.
Бентежить, коли журналісти, які формують новинний порядок денний, починають і закінчують свій день скролінгом стрічки Фейсбуку, формуючи таким чином власну інформаційну картину. Але ж всі ми розуміємо, що у Фейсбуці, інших мережах є своя «інформаційна бульбашка», яку журналіст, поринувши туди з головою, згодом мимоволі транслює читачеві. «Лідери думок», на яких він підписаний, не факт, що є лідерами думок для цільової аудиторії конкретного медіа. Журналістові здається: всі обговорюють ось таку скандальну тему. Але обговорює її реально лише фейсбучна «бульбашка» цього медійника. А на вулиці говорять про простіші, «приземленіші» речі.
Іноді доходить до смішного. Запитав, наприклад, одного журналіста: «Що відбувається в зоопарку? Кажуть, що туди привезли африканських левів…». А він каже: «Мабуть – ні, бо на їхній ФБ-сторінці про це жодних новин немає». Тобто у журналіста навіть думки не виникає перевірити інформацію в реальному часі, просто зателефонувавши директорові зоопарку.
Ось що ще помітив і чув від колег: сьогодні «покоління зуму» часто соромиться просто брати смартфон і телефонувати ньоюзмейкеру. Не кажучи про спілкування віч-на-віч. Думаю, це проблема, з якою ще стикнуться на повний зріст керівники редакцій. Тому, говорячи про навчання майбутніх медійників, треба прагнути оптимального балансу онлайну та офлайну. Щоб не вийшло, що випускники журфаків ковідної ери, прийшовши до редакцій, просто не матимуть досвіду офлайнової роботи з реальними живими людьми, на реальних живих подіях. Не було коли – за «дистанційкою».
Або, скажімо, в місті відбувається якесь будівництво, через яке зазнають незручностей пішоходи, водії. Запитую журналіста, чому про це нічого не написано у виданні, а він посилається на те, що на сайті міської ради жодних оголошень не було. Тобто знову ж таки навіть думки не виникає, що варто вийти на вулицю, сфотографувати затор, поцікавитися думкою дотичних до події сторін.
Іноді треба не тільки дивитися в монітор, а й просто виходити на вулицю, щоб подивитися що відбувається, послухати, про що говорять люди. А якщо це нішовий журналіст, який працює в певному секторі, то варто поцікавитись, що говорять фахові експерти, а не обмежуватися переповненою мемами стрічкою Фейсбуку.
Мовчу вже, що бажано шукати доступні й безпечні можливості знайомитися й підтримувати спілкування з експертами й на «живих» подіях, а не тільки онлайн. Між тим, реалії багатьох регіональних медіа – такі, що вчорашній журналіст перетворюється на «журналіста стрічки», тобто контент-менеджера, якого на офлайнових подіях ніхто не бачить і не знає. Часто навіть підпису під новиною немає – суцільна «ноунейм – журналістика».
Таким чином те, що вчора називалось журналістикою, еволюціонує в бік репостів фейсбук-дописів місцевих «лідерів думок». Роль журналіста – зробити копіпаст. І «народити» підводку в одне речення – «Про це він повідомив на своїй сторінці у Фейсбук». Які додаткові коментарі? Яка інша точка зору? Який бекграунд?..
Я навіть якось пожартував на цю тему: «Сьогодні журналіст – це той, хто розповідає новини з фейсбуку людям, які фейсбук не читають».
Раджу журналістам і редакціям бути сміливішими
Ще одне питання – про не завжди прийнятну і виправдану обережність журналістів місцевих видань, коли вони надмірно сковують себе самоцензурою там, де реальної фізичної небезпеки може й не бути. Я би порадив деяким журналістам і редакціям бути трохи сміливішими.
Так, ми знаємо, в який час ми живемо, яка тривожна статистика нападів на журналістів, але часто самоцензура – це не про небезпеку. І навіть якщо про небезпеку, то не про фізичну. А про щось на зразок «він на мене образиться».
Чимало колег, отримуючи в редакціях мінімальну зарплатню, насправді мріють потрапити на службу до потенційних фігурантів антикорупційних розслідувань. Або просто до політиків. Насправді їм можна і варто ставити незручні запитання, просто тому, що вони – політики. Але щоб потрапити на таку службу, незручних запитань краще не ставити… Навіщо ускладнювати собі життя, якщо завтра проситимешся до цього політика на підробітки у виборчий штаб?
Ось і маємо брак гостроти у ЗМІ.
Наведу свіжий приклад, дотичний до теми. У місті, де я живу і працюю, нібито за допущену заборгованість із виплати зарплати зняли з посади керівника одного з медичних закладів – доволі авторитетного в місті лікаря. У багатьох людей є думка, що це було певне політичне упередження, якісь ігри місцевих політиків. Бо, мовляв, не ту він обрав партію.
Лікар зробив заяву для преси в п’ятницю обідньої пори – виклав свою точку зору. А в понеділок уранці я запропонував колегам у місцевому чаті журналістів: «Давайте сходимо до голови обласної ради, поставимо йому кілька запитань щодо звільнення авторитетного лікаря з посади». І… майже ніхто не відгукнувся! В мене склалося враження, що дехто з колег просто не бажає «влазити» в якісь конфлікти. А частина – не відгукнулись, щоб не робити чогось колективно. Мовляв, якщо мені потрібні будуть коментарі для власного матеріалу – я тихенько візьму їх сам.
Не думаю, що це на користь справі – і самоцензура, і брак професійної солідарності.
До честі колег, коли треба врятувати комусь життя – солідарність діє. Тому не все так погано. Але, як на мене, нам варто бути рішучішими і в суто професійних питаннях, а не лише у випадку людської біди.
Нещодавно прочитав думку, яка мені відгукнулась: ми, українці, активні у відстоюванні політичних прав, але часто пасивні – на рівні соціально-побутовому. Тобто багатьом легше вийти на Майдан, аніж відстояти свої права у школі чи в лікарні свого міста, селища, села. Зручніше покритикувати Президента у Фейсбуці, ніж поставити гострі запитання чиновнику міськради.
Я реально чув від одного досвідченого колеги-редактора: «Не буду я сваритися в лікарні за погані умови, бо ще вколють щось не те». На хвилинку, це мені сказала доросла людина, учасник багатьох професійних форумів. А інший колега зізнався, що мовчить, бачачи несправедливість, бо знає, що має неофіційні доходи, й вони помітні іншим, тож боїться, що у випадку надмірної активності щодо нього надійде команда «фас». Переконаний: треба вичавлювати з себе цей страх. Ну і вчитися товаришувати з податковим законодавством, звісно.
Це дуже прикро, і так не має бути
Сьогодні люди чекають від ЗМІ відповідей на свої запитання, а в регіональних виданнях, на жаль, часто більше запитань, ніж відповідей. Журналіст не розповідає аудиторії про новину, а запитує в аудиторії, що ж відбувається. Наприклад: «Що будується в центрі міста?», – замість того щоб розповісти, а що ж будується в центрі міста.
Іноді виникають анекдотичні ситуації. Наприклад, журналіст, сидячи в кабінеті (чи на «дистанційці» вдома), пише: «Користувачі Фейсбуку повідомляють, що в центрі міста будується новий торговий центр». І в нього думки не виникає самому дізнатися, що ж насправді будується, і розповісти читачам новину, а не переповісти плітки з соцмереж.
Можна запитати: а де в цей час редактор? Чому він пропускає інформацію з Фейсбуку і не вимагає живого журналістського пошуку? Думаю, що ситуація спричинена тим, що в регіонах багато редакторів вимушено зайняті пошуком додаткових заробітків . Тобто редактор сидить і думає: а від кого з місцевих корупціонерів ще можна було б отримати бодай невеличкий рекламний бюджетик? Тут не до втручання в роботу журналістів: чимось наповнюють стрічку – і слава Богу. Коли зарплата журналіста 200 євро, а редактора – 300 євро, ні про яку незалежність не може бути й мови. З іншого боку, проблема в тому, що ті, хто залишається в журналістиці за таких умов, часто і не працюють на більшу суму. Навіщо роботодавцеві платити їм більше, якщо погоджуються й на таке?
У журналістиці зменшується відсоток людей середнього покоління
Хотів би порушити ще одну нашу проблему. Ми в Національній спілці журналістів України постійно говоримо, і це наше гасло, що журналісти – важливі. Але ми говоримо саме про журналістів – про людей, які висвітлюють суспільно важливі теми. Які дотримуються стандартів, зокрема, балансу думок. А те, що в регіонах зараз називається журналістикою, часто більше стосується сфери піару. Журналістів, які поводять якісь розслідування чи просто досліджують складні теми, порушують гострі проблеми, ставлять чиновникам незручні запитання, вислуховують різні точки зору, прагнуть справді розібратися в темі – стає не більше, а менше. Більшість ЗМІ – просто піар-підрозділи місцевих груп впливу.
Тому я думаю, що насправді стільки і таких, як є тепер, медіа, можливо, й не потрібно. Тобто якщо з часом відбудеться певний «природний відбір» – журналістика не постраждає, і зі свободою слова все буде гаразд. Бо в багатьох випадках ні про перше, ні про друге і не йдеться. Як кажуть, було б за чим шкодувати.
А ще мені здається, що піти із журналістики за власним бажанням – це теж чесний вибір, це теж може бути свідома позиція. Я помітив, що останнім часом у журналістиці зменшується відсоток кадрів середнього покоління.
Часто люди у розквіті сил, кому 35, 40, 45 років, йдуть з класичної журналістики або у власний бізнес, або в піар, у громадську діяльність, у грантові проєкти, або взагалі радикально змінюють професію. Чи виїжджають на заробітки або на постійне місце проживання за кордон.
Зрозуміло, такий відтік професіоналів погано позначається на якості журналістики. В редакціях місцевих видань часто залишаються або люди, які або допрацьовують до пенсії і які втомилися сваритися з владою, боротися за правду, або вчорашні студенти, які дивляться на «сильних світу цього» захопленими очима і думають: «Який він класний! От якби він узяв мене до себе на роботу, щоб працювати в його блискучому офісі за пристойні гроші! Навіщо ставити йому якісь незручні запитання, якщо це, можливо, мій потенційний роботодавець?». Звісно, в когось такої захопленості немає. Але при цьому може бути інша проблема – брак елементарного життєвого досвіду. Який би дозволяв скептично ставитись до заяв політиків і не приймати за чисту монету кожну обіцянку чиновника.
Бо саме життєвий досвід диктує журналістові єдино правильну в більшості випадків відповідь на запитання про чергову спробу влади вирішити чергову проблему: «Це перша спроба вирішити таку проблему? А сама проблема – надовго?» Правильна відповідь зазвичай – ні, далеко не вперше. І – так, на жаль, надовго…
Але цей спокійний тверезий голос тоне у морі позитивних прес-релізів: «Місцева влада взялась за проблему таку-то». Люди читають – і іронічно посміхаються. Мовляв, ну-ну, знаємо-знаємо, знову перерозподіл «потоків». Але в пресі про це не напишуть. А потім – говоримо про недовіру до ЗМІ…
…Рішення піти з журналістики – якщо воно справді свідоме – це, переконаний, не найгірше рішення. Нам потрібно вчитися робити, за потреби, «рестарти», перезапуски власного життя, власної кар’єри. У минулому залишився час, коли гордилися єдиним на все життя записом у трудовій книжці.
Не бачиш собі місця в журналістиці? Некомфортно тут працювати, бо, якщо писатимеш правду, на тебе ображатимуться депутати? Можливо, ти більше зароблятимеш і почуватимешся щасливішим, випікаючи торти на замовлення! І вчорашні колеги писатимуть про тебе як про успішного професіонала кондитерської справи. А депутати платитимуть тобі гроші не за «джинсу», а за торти.
Як на мене – гідний і чесний вибір.
Але для таких рішень теж потрібна сміливість. Сміливість дозволити собі прожити кілька життів. Сміливість, за потреби, починати наново. Сьогодні для цього достатньо можливостей.
*****
У такій непростій ситуації відверті дискусії, що організовує НСЖУ, дуже важливі: вони дають можливість подивитися тверезими очима на те, що відбувається в нашій професії, це розширює поле нашої усвідомленості. А чим більше ми усвідомлені, тим ефективніше ми можемо діяти в такому мінливому медіапросторі. Тому дуже радує, коли бачу серед учасників спілчанських дискусій дедалі більше студентів-журналістів і викладачів журналістики: від них залежить, якими наші медіа будуть завтра. Хотів би, щоб і колеги частіше відривалися від редакційної рутини й замислювалися: куди ми йдемо, що не так сьогодні в нашій професії, що можна і варто змінювати на краще, аби більше мати підстав для гордості за приналежність до унікальної і важливої професії – професії журналіста. Адже журналісти – важливі, попри все і як не крути.
