Коли ми в ХХІ столітті говоримо про медіа, то уявляємо насамперед якщо не соціальну мережу, то принаймні інтернет-сайт або телерадіокомпанію. Україна – сучасна країна, і тенденції тут аналогічні до всього світу. Разом із тим, ситуація на прифронтових територіях дещо інша: відповідно до опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, тут зберігається доволі високий рівень довіри до друкованої преси.
Друге життя української друкованої преси
«Реалії наближених до фронту, поруйнованих окупантами міст і сіл, де фактично знищена енергетика, практично не працює мобільна мережа, свідчать про важливість друкованих медіа як альтернативного способу донесення до людей інформації», – стверджує голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко.
Часто на прифронтових, деокупованих територіях, а подекуди – й у віддалених селах іншої частини України саме газети стають єдиним видом медіа, доступним місцевим жителям.
«Цифровий формат є більш сучасним і доступним з будь-якого куточка планети, а друкована газета важлива для жителів прикордонних, прифронтових сіл, де російські телеканали часто ловляться набагато краще за українські, а в багатьох населених пунктах немає електрики», – каже головний редактор газети «Ворскла» із Великої Писарівки Сумської області Олексій Пасюга.
Справедливість цих слів підтверджує й телеоператорка національного телеканалу «Ми – Україна» Дар’я Зирянова із Запоріжжя розповідає, що в поїздках у прифронтові міста й села вона була приємно вражена ставленням місцевих жителів до журналістів.
«Вони дякують нам за те, що ми не забуваємо їх – людей, які живуть у зруйнованих будинках та підвалах, без води, світла, опалення, мобільного зв’язку, – розповіла Дар’я. – У цих населених пунктах єдиний реальний спосіб отримати інформацію – це піти в пункт незламності, щоб подивитися «Єдиний марафон» або зателефонувати звідти родичам… Але люди кажуть, що найбільше чекають на газети. Кожна газета, яка потрапляє їм у руки, стає скарбом. Адже газету можна почитати й дома, не виходячи в пункт незламності й не піддаючи себе додатковій небезпеці».
Головний редактор газети «Зоря» із прифронтового Лимана Донецької області Олександр Пасічник також стверджує, що на території, де поширюється його видання, не рідкістю є населені пункти, де немає не те що інтернету, а й узагалі електрики.
За словами журналіста-фрілансера з також прифронтового Куп’янська, що на Харківщині, Олександра Зубаря, інтернет у місті працює дуже погано, і альтернатива пресі тут – тільки чутки. Така ситуація – чудове живильне середовище для поширення неправдивих пліток, а часто – й російської пропаганди. Друкованої преси, наголошує журналіст, у місті критично бракує.
Така ж ситуація в прифронтовому Оріхові Запорізької області. «Рівень обізнаності людей дуже низький, і часто навіть важко говорити про будь-яку обізнаність. Крім нашої газети єдине джерело «інформації» для людей – чутки», – каже головна редакторка оріхівської «Трудової слави» Світлана Карпенко.
Це дуже небезпечно, адже відсутність об’єктивної інформації з питань евакуації, отримання гуманітарної допомоги, засобів опалення тощо призводить до загибелі людей. Розуміючи це, редакція місцевої газети «Вперед» до останніх днів оборони Бахмута різними способами (спочатку через волонтерів, потім – через військових) доправляла туди примірники свого видання й таким чином рятувала людям життя.
Уздовж практично всього кордону з Російською Федерацією українські населені пункти легко проглядаються з території держави-агресорки, і їх постійно обстрілюють. Люди живуть і працюють під постійними «прильотами».
«Електрики й мобільного зв’язку тут немає місяцями: росіяни нищать трансформатори і стільникові вежі. Тож коли я привожу в прифронтові села свіжий випуск свого видання, люди шикуються в черги, – розповідає головний редактор місцевої газети «Зоря» із Золочева Харківської області Василь Мірошник. – Росіяни роблять усе, щоб люди в прикордонні перебували в постійному страху. А найголовніше – щоб перервати відчуття їхнього зв’язку з Україною. Тож газета пов’язує цих людей не лише з місцевою громадою, а й із Україною загалом. Це не високі фрази, це жорстока реальність. Можливо, я скажу крамольну річ, але для жителів прикордонних сіл навіть не критично важливий контент газети. Більш важлива сама її наявність».
Думку про важливість місцевої друкованої преси як маркера тісного зв’язку з Україною поділяє і перший заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України Богдан Червак.
«Коли в 2022 році Збройні сили України здійснили успішні військові операції з деокупації українських земель, відразу постало питання відновлення на цих територіях діяльності українських засобів масової інформації. Велика увага приділялася тоді відновленню телебачення, радіо, інтернету, і це правильно. Але водночас практика показувала, що реальним лакмусовим папірцем для деокупованих територій і для людей, які пережили окупацію, стали газети. Звичайні місцеві видання, що почали з’являтися в містах і селах, це були газети українською мовою та з національною символікою, і для місцевого населення це був видимий факт повернення української держави», – сказав Богдан Червак під час круглого столу «Відновлення та забезпечення стійкості медіа на деокупованих та прифронтових територіях», який пройшов в НСЖУ 15 лютого за партнерства Інституту регіональної преси та інформації (IRMI, Україна) та швейцарської фундації «Ірондель». Обидві організації впроваджують важливий проєкт «Посилення стійкості медіа в Україні», який забезпечує сталу підтримку понад 20 регіональних та локальних медіа. Зокрема, навчальну та інституційну допомогу від проєкту отримують і такі фронтові газети як «Ворскла» (Велика Писарівка, Сумська область), «Зоря» (Лиман, Донецька область), «Трудова слава» (Оріхів, Запорізька область), «Новий день» (Херсон), «Вперед» (Бахмут, Донецька область), «Обрії Ізюмщини» (Ізюм, Харківська область).
Навіть там, де ситуація з електрикою та інтернетом відносно краща, значна частина українців не задовольняється інформацією з телеграм-каналів. Відповідно до згаданого опитування КМІС, 26% жителів деокупованих і прифронтових територій довіряють саме друкованій пресі.
«Вони хочуть отримувати професійну інформацію: перевірену, опрацьовану, оформлену в читабельний текст, – вважає головна редакторка локальної газети «Голос Гуляйпілля» Запорізької області Тетяна Велика. – Перевага соціальних мереж – оперативність (наприклад, щоб знати, куди саме ворог ударив ракетою або дроном), а перевага друкованої преси – ґрунтовність. Той, хто пише в пабліках, ні за що не відповідає. А за інформацією професійних журналістів стоїть їхня репутація. Журналіст веде професійний пошук, а не обмежується тим, що лежить на поверхні. Люди це розуміють».
На переконання головного редактора херсонської газети «Новий день» Анатолія Жупини, для багатьох читачів газета – не лише джерело інформування, а й психологічна підтримка, зв’язок людини під обстрілами з мирним минулим, а людини, що евакуювалася, – із рідним містом чи рідним краєм.
Деякі прифронтові громади, такі, як, приміром, Дворічанська Харківської області, практично повністю знелюдніли. Й локальна газета, яку можна отримати в переселенських хабах, залишається єдиним джерелом, який об’єднує земляків.
«Ми дуже вдячні, що існує газета «Дворічанський край», через яку ми можемо доносити до людей інформацію, газета, яка нас гуртує, – каже начальниця Дворічанської селищної військової адміністрації Галина Турбаба. – Жити стає трохи легше…»
Така сама ситуація й із бахмутською газетою «Вперед». Попри те, що російські окупанти зруйнували і врешті захопили Бахмут, видання й далі виходить, причому доволі значним тиражем – 4 тисячі примірників. Поширюють його у восьми хабах для вимушених переселенців із міста.
«Традиційно вважається, що кожен номер друкованої газети читає троє людей. Отже, ми маємо близько 12 тисяч читачів, – каже головна редакторка Світлана Овчаренко. – Ми пішли за своїми читачами – куди поїхали читачі, туди пішла й газета».
«Для людей друковане видання – це символ надії! – каже редакторка оріхівської газети Світлана Карпенко. – Тож значення прифронтової преси важко переоцінити. Ми високо цінуємо зусилля, які докладає Спілка для збереження наших видань – якби не НСЖУ, ми не могли б виходити».
Відродження і модернізація традиційних медіа на територіях, наближених до фронту і кордону з Росією, є одним із пріоритетів НСЖУ. Водночас Спілка докладає значних зусиль для модернізації цих видань, озброєння їх сучасними технологіями і знаннями, необхідними для виживання на ринку, коли допомога міжнародних донорів завершиться. Зокрема, за сприяння міжнародних організацій та урядів дружніх країн НСЖУ надає засобам масової інформації комп’ютерну техніку, фотоапарати, генератори електроструму, павербанки та зарядні станції, проводить масштабні навчальні програми з питань маркетингу, цифровізації, осучаснення контенту тощо.
«Я був приємно вражений! – поділився відчуттями від одного з навчальних проєктів його ментор, секретар НСЖУ Костянтин Григоренко. – Дві третини тих, хто взяв участь у проєкті, вже на момент його завершення втілили наші рекомендації в життя. Це реально класні кейси. Хтось почав використовувати в газетних публікаціях QR-коди, за якими на смартфоні можна переглянути відео і додаткові світлини. Хтось почав випускати на продаж поліграфічну продукцію – календарі, плакати тощо».
Щоб допомогти меценатам і фінансовим донорам у визначенні головних потреб прифронтової преси, НСЖУ провела спеціальне дослідження. Крім специфічних запитів щодо відновлення поруйнованих редакцій і професійної техніки, були виявлені й потреби, спільні із медіа та журналістами з інших регіонів України.
«Понад 80 відсотків редакцій у зв’язку з війною втратили рекламодавців, 60 відсотків редакцій сказали, що їм бракує коштів на зарплату, – розповідає перша секретар НСЖУ Ліна Кущ. – За нашими даними, кожен четвертий журналіст у регіонах часто працює взагалі без оплати, ще половина медійників працюють із урізаними зарплатами. І це при тому, що від початку широкомасштабного вторгнення навантаження на працівників у місцевих медіа збільшилося!»
«Тиражу завжди бракує»
Житель Лимана Юрій Бабаков з травня 2022 року разом із дружиною, яка має інвалідність, мешкає в підвалі магазину: його квартиру знищено. Він – багаторічний поціновувач місцевої газети «Зоря» й переконаний, що нині це видання ще популярніше, ніж до війни. Зараз він допомагає редакції розповсюджувати «Зорю» серед лиманців.
«Я – наче листоноша. Газета буквально розлітається між читачами, – каже він. – Тиражу завжди бракує. Це й зрозуміло, адже, крім газети, людям і почитати нема чого. Інтернет є, але слабенький. І ніхто так, як «Зоря», про нас не напише».
Публікації у місцевих газетах, які працюють для прифронтових територій, мають свою специфіку: вони максимально наближені до реалій життя. Журналіст із національних або міжнародних медіа, навідавшись у небезпечну смугу, намагається максимально швидко зібрати інформацію й часто отримує її від не найбільш поінформованих, а то й узагалі випадкових людей. Натомість, місцевий журналіст завжди знає, до кого звернутися з того чи того питання.
Робота в рідному місті для медійників із прифронтової смуги перетворюється на щоденний подвиг.
Саме в таких умовах живе і працює в Куп’янську журналіст-фрілансер Олександр Зубар.
«Сьогодні ходив у центр міста. Пройшов метрів 500 – раптом наді мною просвистіло як літак – і я почув позаду вибух. Хвилини 3-4 до того я був на тому місці, куди влучила російська ракета», – розповідає медійник.
Журналісти місцевих видань, навіть якщо вони були змушені виїхати за межі прифронтової смуги й працюють дистанційно, збирають інформацію у своїх громадах на систематичній основі й легко уловлюють зміни обстановки. Це дозволяє їм готувати найбільш наближені до життя матеріали.
«Попри поганий зв’язок, люди знаходять можливість зателефонувати, розповісти про новини і… подякувати за газету», – каже Андрій Фомін, головний редактор газети «Дворічанський край», яка виходить для Дворічної – населеного пункту на Харківщині, який лежить безпосередньо на лінії фронту, та ще й неподалік від російського кордону.
Гуляйполе Запорізької області також розташоване в безпосередній близькості до фронту.
«Інтернет там нестабільний, але він є. Принаймні, його вистачає для спілкування в телеграмі та вайбері. Завдяки дописам місцевих жителів ми знаємо, як у Гуляйполі минула ніч і як минув день. Знаємо, по якій саме вулиці росіяни вели обстріл, – розповідає головна редакторка газети Запорізької області «Голос Гуляйпілля» Тетяна Велика.
Журналістка наголошує й на тому, що саме місцеві журналісти створюють найкращі розповіді про людей, адже добре володіють контекстом життя і роботи місцевих жителів, а тому здатні краще передати значення й особливості їхньої поведінки.
На більшості прифронтових територій видання доводиться поширювати безкоштовно – в цьому газетярам допомагають волонтери і місцеві адміністрації.
«Колись ми були засновниками нашої місцевої газети, – каже начальниця Дворічанської селищної військової адміністрації Галина Турбаба. – Потім відбулося роздержавлення, але ми й далі співпрацювали з «Дворічанським краєм». У вересні 2022 року частину нашої громади було визволено (а друга частина – й досі під окупацією). Хоча було оголошено обов’язкову евакуацію населення, частина людей у нас ще залишається. Вони сподіваються, що про них не забудуть. І прагнуть отримувати не лише гуманітарну допомогу, а й інформацію. В нас зовсім немає інтернету, немає постійного зв’язку. Тому інформування людей стає дедалі проблематичнішим. Якби не «Дворічанський край», це було б зовсім неможливо».
Раніше люди, побачивши, що в село чи селище приїхали гості, одразу збиралися в звичних місцях і розпитували прибульців про новини. Це помітили росіяни, і як тільки бачать з безпілотників таке гуртування людей, одразу це місце обстрілюють. Тому й такий спосіб інформування відпав.
«Коли торік влітку за сприяння НСЖУ вдалося відновити вихід газети, радості людей не було меж – каже Галина Григорівна. Люди отримують її з гуманітарною допомогою».
«Через масовані російські обстріли наближені до лінії зіткнення території вже й не назвеш прифронтовими, це цілком фронтові території. В цих умовах розповсюдження газет без підтримки органів влади і військових неможливе», – переконаний головний редактор херсонської газети «Новий день» Анатолій Жупина.
Спосіб поширення газет значною мірою залежить від стабільності роботи поштового оператора.
«Ми поширюємо газету традиційно – через поштову доставку і в роздріб, – розповідає редакторка «Голосу Гуляйпілля» Тетяна Велика. – Вважаємо безкоштовну роздачу навіть на небезпечних територіях неправильним підходом, адже газета – це праця журналістів. Для журналіста найгірше – почути: «О, газета! Безкоштовна! Чудово, буде на розпал». Ті ж, хто платить за газету, розуміють, за що платять!.. Тільки в пункт незламності відправляємо безкоштовні примірники. У більш безпечних громадах «Укрпошта» розносить газету по домівках, а в небезпечних і в самому Гуляйполі – доправляє в певну точку базування».
Редакторка каже, що глибоко вдячна відважним жінкам-працівникам «Укрпошти». «Колись всіма улюблене видання спокійно розносили листоноші до своїх читачів, а сьогодні – розносять крадькома, ховаючись від небезпеки та обстрілів дурного сусіда», – додає вона.
На 2024 рік газету Тетяни Великої передплатили 30 жителів Гуляйпільської громади…
Проте, далеко не скрізь розповсюдження через «Укрпошту» можливе. Частина прифронтових територій внаслідок систематичних масованих обстрілів перетворилася на майже пустку. Працювати в таких умовах пошта не може, та й місцеві жителі, які ще подекуди залишилися, не мають можливості вільно пересуватися містом або селом.
Головний редактор газети «Зоря» із Золочева Харківської області Василь Мірошник щотижня забирає свіжий тираж своєї газети і самотужки розвозить його по населених пунктах, у тому числі й на самісінькому кордоні з Росією, прямо під обстрілами з її території. Не роздає примірники безкоштовно, а продає за помірну плату. Й незважаючи ні на скруту, люди залюбки купують улюблене видання…
Втім, є й такі прифронтові території, де не ведеться жодна господарська діяльність, не працюють стабільно соціальні служби, а отже люди просто не мають коштів.
«Оріхів обстрілюють артилерією, установками залпового вогню, керованими авіабомбами, – розповідає головна редакторка оріхівської «Трудової слави» Світлана Карпенко. – В таких умовах про передплату не може йти мови».
Великою проблемою є навіть безкоштовна доставка газети в прифронтові громади. Періодично Світлана доправляє туди газети сама. В інший час газети доправляють волонтери – у сільські й селищні ради. Звідти примірники розвозять у старостати, й старости розповсюджують їх залежно від місцевих можливостей. Деякі громади отримують газету в обласному центрі – Запоріжжі. Тут-таки частину тиражу передають Товариству Червоного Хреста.
Так само не бачить альтернативи безкоштовному поширенню газети й головний редактор лиманської газети «Зоря» Олександр Пасічник.
«Якби не підтримка місцевої влади і волонтерів, жителі наших населених пунктів не бачили б ані газети, ані жодних інших медіа, – каже він. – Така воєнна реальність. Або наша газета, або чутки, фейки і російська пропаганда».
«У Куп’янську пошта не працює, передплати немає, – каже головна редакторка «Вісника Куп’янщини» Ольга Полтавець. – Тому якби люди й хотіли придбати газету – ніде. Людей у прифронтових громадах залишилося не більше 10% від довоєнної кількості. Це здебільшого люди поважного віку, яким важко змінювати життя й виїжджати, навіть з-під обстрілів. Такі люди чекають на газету… Тому дуже шкода, що ми не маємо можливості збільшити періодичність і тираж».
Проблеми з доставкою й недостатнім тиражем у деяких громадах розв’язують традиційним способом – залученням людей до відвідування бібліотек.
«Ми отримуємо від редакції низку примірників. Частину роздаємо нашим читачам, а декілька примірників підшиваємо, щоб із газетою могли ознайомитися якомога більше людей, – розповідає керівниця лиманської міської бібліотеки Лариса Пучкова. – Люди дуже раді. Адже, крім нашої любої «Зорі», в Лимані більше немає засобів масової інформації».
Станом на початок 2024 року завдяки сприянню Національної спілки журналістів України із залученням коштів міжнародних фінансових донорів було відновлено друк на прифронтових і деокупованих територіях 30 локальних медіа. Їхній загальний тираж сягає 100 тисяч примірників.
За вагому постійну підтримку з відродження прифронтових медіа, НСЖУ висловлює особливу глибоку вдячність нашим потужним партнерам: Міжнародній та Європейській федераціям журналістів, штаб-квартирі ЮНЕСКО, Урядам Японії та Німеччини; Фундації “Ірондель” (Швейцарія) та Міжнародному Інституту Регіональної Преси та Інформації (IRMI, Україна); Free Press Unlimited (Нідерланди), Ukrainian Media Fond, Данській спілці журналістів, Європейському центру свободи преси та медіа (ECPMF, Німеччина), Товариству професійних журналістів (SPJ, США); Японському фонду майбутніх поколінь та ВБФ “Журналістська ініціатива”; Академії української преси та іншим авторитетним організаціям.
«І сьогодні, незважаючи на складні воєнні умови, незважаючи на те, що журналісти здебільшого не мають можливості працювати в приміщенні рідної редакції, газети шукають шлях до читача, – каже голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Українська преса на прифронтових і деокупованих територіях є символом єднання, віри, натхнення українців до боротьби і перемоги. Зараз на прифронтових територіях, де є проблеми з комунікаціями, традиційні друковані ЗМІ, яким довіряють місцеві жителі, отримують друге дихання. Національна спілка журналістів України дякує командам прифронтових медіа за їхні зусилля й робитиме все, аби допомогти їм знайти можливість пережити важкі воєнні часи й увійти в мирний час сильнішими, осучасненими і готовими до гідної відповіді на виклики часу».
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
Матеріал підготовлено Національною спілкою журналістів України за підтримки проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні». Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity).
