«З миру по нитці – окупанту смерть», – такий девіз у волонтерів Романа Сікорського, Віталія Костюка та Віталія Сокура, які здійснили вже чимало поїздок на схід. Матеріал про них підготувала коломийська газета «Вільний голос» у межах проєкту НСЖУ «Ми з України!».
З 2014 року чоловіки доставили українським бійцям стільки необхідних вантажів, що про все й не згадаєш, пише видання. Після повномасштабного вторгнення теж активно взялися за волонтерство. Організували харчування для місцевої територіальної оборони, возили усе необхідне у міста, які зазнали російської окупації. Їздять і нині на передову.
«Жодного разу ми не їхали за бажанням, – каже Роман Сікорський. – Завжди це відбувається по потребі, і так уже вісім років… Ми відвезли хлопцям на передову дві машини. Одну – односельцю Максиму, в 77 батальйон тероборони, іншу – воїнам аж за Курахово. Звісно, спочатку ці машини треба було відремонтувати, довести до ладу – це все недешева справа. Завдяки небайдужим людям усе зробили як слід, зібрали необхідні бійцям речі, передачі від рідних. Тисяча кілометрів на схід – дорога війни і болю. Потім більш як двісті кілометрів позиціями. Важко усвідомлювати біду, яку принесли нам окупанти, важко дивитися на розбиті міста і села. Але міць, яку випромінюють очі наших захисників, їхній бойовий дух – просто неймовірні. Маємо бути сильним тилом, адже на передовій у нас справжні герої».
Волонтерство – справа нелегка, доповнює побратима по громадській орга-
нізації «Асоціація соціально-кономічного розвитку села П’ядики» її очільник Віталій Костюк.
Пояснює: волонтери об’єднуються в
команди, сповідуючи спільні принципи. І найголовніший з них – довіра. Довіра до вас мирного
населення: адже вони не дадуть вам «ні цента» і не
допоможуть задарма, якщо не впевнені у вашій порядності, якщо не впевнені, що їхня допомога
є справді потрібною і дійде за призначенням. Волонтерам мають
довіряти й військові: адже не кожному вони відкриють свої проблеми і не від усіх
приймуть допомогу.
«Інколи доводилося проїхати заради однієї приємної посмішки і щасливого «Дякую» зайвих 70-80, а то і 100 кілометрів. По бездоріжжю, під страшенною зливою, такою, що видимість була не більше 10 метрів; по карті навігатора, який повів дорогою, що заросла травою і кущами вище пояса. Але всі ці перешкоди варті однієї щасливої усмішки військового!» – каже Віталій Костюк.
