«Ми з чоловіком та сином почали збиратися, а куди і для чого, самі не знали. Це було емоційне пекло. Ми розуміли, що в країні відбувається щось жахливе, це впливає абсолютно на всіх, але ми не розуміли тоді, що робити і куди бігти. Важко було прогнозувати взагалі, які ж перспективи ти маєш на життя. Це страшно», – так про початок війни розповідає волонтерка Гуманітарного центру Черкаської міської ради Тетяна Діденко.
Матеріал про волонтерку вийшов на сайті «Прочерк» у межах проєкту НСЖУ «Ми з України!»
До Гуманітарного штабу Тетяну запросив один з депутатів міськради. Жінка працювала у навчально-методичному відділі Центру забезпечення якості освіти Черкаського відділення Львівського національного університету імені Івана Франка. На той момент освітній процес зупинився. І пані Тетяна повністю віддалася роботі в Гуманітарному центрі ЧМР, адже спершу там працювали без змін зранку до вечора. Починали прибувати перші переселенці.
«Спершу їхали до 800 осіб в день. І це були не лише мами з дітками, а й люди літнього віку, їхали цілими родинами. Інколи емоційно було важко, бо люди мали різні історії, хтось їхав взагалі без нічого. Один чоловік сидів у нас в спортивних штанях і таких собі робочих галошах. При цьому зовні здавався геть нормальною людиною. Запитала в чім річ, виявилося, що чоловік вийшов по роботі з хати, а назад вже не зміг зайти, бо у хату прилетів снаряд і тому тікав у тому, що мав на собі. І все», – пригадує Тетяна.
Сьогодні Тетяна Діденко визнає, що дещо темп роботи в Гуманітарному центрі ЧМР спав. Бо людей стало приїздити менше, можливості тих, хто ніс допомогу, також дещо зменшилися. Та й волонтерів треба, каже, берегти. Бо сама пережила певну емоційну втому, вигорання.
«Бажання допомагати нікуди не зникло, просто, очевидно, певний момент був переломним. Довелося спинитися, перепочити. Адже ти розумієш, що намагаєшся всіляко допомогти людям, віддаєш їм частину свого життя, але ж ти все рівно не можеш компенсувати їм їх втрат. Вони втратили звичний спосіб життя, а найгірше, дехто втратив рідних, – зазначає Тетяна Діденко. – А з іншого боку міркую, що в такій активній волонтерській роботі дехто з нас заховався від зовнішнього світу, де були такі великі проблеми. Ми брали невелику ділянку роботи і виконували її. І глобальні питання нам не доводилося вирішувати. Ми не сиділи цей час і не спостерігали за новинами, не накручували себе. Ми просто працювали».
Нагадаємо, що проєкт НСЖУ «Ми з України!» покликаний розповісти широкій аудиторії про героїзм простих людей у часи війни. До нього можуть долучитися усі ЗМІ.
